Розділ «Сім чаш гніву»

О.Блаватська не здогадувалася, що 1881-го і в наближені до і після роки в людський світ було тільки висіяно велику жменю насіння, генетичний код якого — 666. До речі, до того насіння і вона мала безпосередню причетність. Відомо, що деякий час вона була найближчою помічницею К.Маркса, з яким познайомилася через його зятя Поля Лафарга. Це він — Лафарг казав: «Війна Богові, проткнути небо, як папір, — у цьому весь прогрес!» Чи не від неспроможності реалізувати цей задум він і його дружина — донька Маркса покінчили життя самогубством?

О.Блаватська померла 1891 року і не побачила ні паростків, ні квіточок, ні ягідок того насіння, що його найбільше було вкинуто в слов’янський світ.

Мабуть, по-своєму мав рацію Маркс, коли називав «східних слов’ян» та «південно-східне населення» «етнічним покидьком» і «етнічним сміттям». Як відомо, на місці покидьків та смітників найкращі сходи дає дурман та інші бур’яни. До речі, один із предків цього «месії» був родом зі Львова, а дід його першого «апостола» Леніна — з Житомира. Ну, й О.Блаватська також проросла на цьому «смітнику». А найінтенсивніше творче її життя припадає на роки наближені до окультного 1881-го. І сама того не відаючи, вона стала однією із вагомих насінин, що ними було засіяне людство під кодом 666.

Другий ангол

7. «3 А другий Ангол вилив свою чашу до моря. І сталася кров, немов у мерця, — і кожна істота жива вмерла в морі».

В гл. 13 «Об’явлення…» читаємо: «І бачив я звірину, що виходила з моря…» Вочевидь, ідеться про те ж саме море, що на нього другий Ангол вилив чашу свою — людність Російської імперії. І це не тільки метафора. Згадаймо: плоть людська на шістдесят п’ять відсотків складається з води. Тоді великі, середні, малі міста, села і хутори, справді подібні до водойм різної глибини, в залежності від густоти населення. А в море їх об’єднує держава. Це з цього розбурханого злиднями, сваволею влади, смертями першої світової війни моря вийшла звірина.

Правила монархія — брутальна, але в ній діяли закони. І, судячи з того, що на її терені проріс такий монстр, як марксизм, закони були більш-менш демократичні.

Скоро всі, хто доклав рук до її повалення, змогли сказати словами Короля Ліра: «А погані були не такі вже й погані…» Полилася кров і в такій кількості, якої не знав рід людський від закладин світу.

Червоний терор став по суті ритуальним жертвопринесенням цілого народу. А яке в принципі має значення, від чого конає жертва: від безлічі ритуальних уколів чи від куль випущених з «товарища маузера»? В окультному плані народ — це також організм.

Отож, логічним продовженням червоного терору — власне, прелюдії до багаторічного дійства сатани стала громадянська війна. На нечувану жорстокість комісарів народ відповідав сплесками непокори як у самій Росії, так і в її колоніях.

Наприклад, з повсталими селянами Тамбовської губернії та Сибіру розправилися з надзвичайною жорстокістю: від поголовних розстрілів мешканців багатьох сіл, до винищення тих, хто переховувався в лісах, отруйними газами, забороненими міжнародною конвенцією.

У центрі Туркестану в ніч з 20-го на 21-е січня 1919 року з тієї ж причини почалися масові розстріли. Гори тіл було навалено на залізничні колії. В ту жахливу ніч комісари вбили 2500 чоловік. (С.Мельгунов).

8. У свідомості нормальної людини, котрій випало стріляти в собі подібного, стромляти в нього багнет або розтрощувати голову (наприклад, під час війни), настають незворотні перетворення. Вона — людина долає так званий табутивний бар’єр, який ніколи не поновиться. Істоти, що прийшли у світ в роки наближені до 1881-го — «зерси», були позбавлені того бар’єру вже при народженні. Але вони не проросли б таким буйним цвітом, якби для них не було підживлено грунт. Таким «гумусом» став рух народовольців на чолі з Сергієм Нечаєвим. Це потім «просвещенные» революціонери почали вивчати марксизм аби «піти іншим шляхом», а спочатку в Росії була нечаївщина, на совісті якої — всі тогочасні теракти, у тому числі й царевбивство.

«Ми мусимо об’єднатися зі злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії,»— писав Нечаєв у книзі «Революційний катехізис і нещадне руйнування», що її було видано 1870-го року. «Одна десята отримає особисту свободу і необмежену владу над рештою. Ці дев’ять десятих мають втратити свою індивідуальність і перетворитися на стадо. Кожен член суспільства стежить за іншим і зобов’язаний доносити на нього. Усі — раби, і всі рівні у своєму рабстві.»

Оскільки третій — основний том «Капіталу» побачив світ на одинадцять літ пізніше нечаївського «Катехізису», то він — «Капітал» у свідомості тогочасного революціонера посідав друге місце. Це з них — учнів Нечаєва і Маркса згодом формувалися майбутні більшовицькі «ячейки». Маркс і Нечаєв уособлювали два лики сатани. І це не таке вже й перебільшення. Якщо Маркс та його дружина Жанна фон Вестфаллен були не просто членами секти сатанистів, а її вівтарем, то Нечаєв створив власну секту з промовистою назвою «Ад»(«Пекло»), що діяла за його «Катехізисом».

«Містифікація — найкращий і майже єдиний спосіб привести людей до революції,»— писав він.

«Достатньо убити пару мільйонів, і колеса революції будуть змащені.»

«Наш ідеал — жахливе, абсолютне, всеохоплююче і нещадне знищення.»

Гуртки Точинського (Одеса) та Федосєєва (центральна Росія), що їх офіційна партійна історіографія називала робітничими, насправді були осередками «Ада». Але в радянські часи згадувати про цю організацію суворо заборонялось. Бо якщо в економіці діяли невидимі закони «винайдені» Марксом, то в суспільному житті правила бал нечаївщина. Це і близько десяти відсотків членів партії, і тотальне стукацтво, і фактичне рабство.

Ну, а вже щодо знищення мільйонів, то навіть бурхлива фантазія творця «Ада» не піднялася до справжньої цифри замордованих.