Розділ 3. Релігія та інші вияви духовної культури

Тема 11. СУСПІЛЬСТВО, РЕЛІГІЯ І ПРАВО: ФУНКЦІОНАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Тема 12. РЕЛІГІЯ ТА МОРАЛЬ

Тема 13. НАУКА ТА РЕЛІГІЯ

Тема 14. МІСТИЦИЗМ ЯК ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНИЙ ФЕНОМЕН. ДАВНІ МІСТЕРІЇ І ТАЄМНІ СПІЛКИ

Тема 15. РЕЛІГІЯ ТА ВІЛЬНОДУМСТВО У ВИЯВІ ЛЮДСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ

Тема 16. СУЧАСНІ НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ

Тема 11. Суспільство, релігія і право: функціональна взаємодія в сучасній україні

1. Релігія і політика: трансформації співвідношення

2. Функціональна взаємодія релігії, держави і права

Взаємозалежність релігії і права як регулятивних систем, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає передусім у тому, що вони є регулятором суспільних відносин.

Релігія і право пов'язані між собою взаємовпливом їх елементів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церковних) і світських судів, релігійних та правових норм); одновек-торна спрямованість однорідних елементів обох систем на інші соціальні системи і суспільне життя (наприклад, релігії й права на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридичними і релігійними нормами суспільних відносин; безпосердній взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем (регулювання юридичними нормами релігійної поведінки і відносин, внутрішньоконфесійної діяльності і т. ін.), чи опосередковане (вплив релігійної ідеології на формування правових норм через правосвідомість унаслідок сприйняття правосвідомістю релігійних уявлень та ідей); взаємодія галузей права з різними сферами релігії (регулювання релігійними і правовими нормами різних сторін церковно-державних відносин, майнових та інших прав конфесійних організацій і культових служителів, узаконення культових церемоній в різних сферах державного життя - коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади, релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв'язків можуть слугувати причиною інтеграції чи дезінтеграції державно-церковних відносин (специфічних взаємозв'язків релігійних організацій з державою) й визначати їх характер: як відносин між державою і панівною церквою, державою і терпимими релігійними організаціями і державою та конфесіями, що переслідуються.

Регулятором цих зв' язків за певних обставин може виступати держава чи особливе організаційне утворення духовної влади - Церква, яка за своєю природою є дуалістичною, що й визначає її специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспільних відносин. Її функціональність можна визначити як суспільну, бо її діяльність розгортається в певній соціальній конструкції, де вона постає як об'єднання віруючих того чи іншого релігійного напряму на основі загального віровчення і культу, централізованою системою управління життям, діяльністю та поведінкою віруючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та мирян (рядових віруючих). Належність до певної церкви може визначатись як сімейними і національними традиціями, так і свідомим вибором особи. У процесі релігійної діяльності Церква, виконуючи релігійні функції, здійснює й політичні, соціальні, економічні, правові, культурні впливи на особу та соціум. Але все-таки основне покликання Церкви є специфічно релігійним. Вона має забезпечити особливий зв' язок людини з трансцендентним Богом.

З державно-церковними відносинами пов'язуються такі поняття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень "держава - церква" ці фактори мають бути визначеними не як якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної особи на можливість вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, що мали б визначити сенс особистісного буття, мотиваційний каркас вчинків та поведінки індивіда (Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций. - К., 1996. - С. 7).

Нехтування та ігнорування цього фактора, однобічність впливу держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церкви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень суспільного устрою в умовах світоглядного вакууму і сприяло виникненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової віри, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона державою релігії може призвести до наділення надприродними властивостями осіб, націй, певних суспільних інституцій, виникнення так званих світських релігій, соціоцентричних за своїм характером (зосереджених на сакралізації об' єктів земного походження).

Вшанування небесних богів світські релігії підміняли поклонінням богам земним. Вони мали всі зовнішні ознаки релігії: віра у надприродні властивості предмета відповідного культу, міфо-логему, символіку, атрибутику, культову практику тощо. Наприклад, у марксизмі-ленінізмі (багато хто з дослідників відносить його до світських релігій) роль Святого Письма виконували праці класиків, Святих переказів - мемуари більшовиків, вселенських соборів - партійні з' їзди, ікон - портрети вождів, були свої таїнства й не обійшлося без сектантства.

За таких умов церковні інституції фактично перетворювалися на придаток державного механізму, а їхня релігійна діяльність переслідувала далеко не релігійні цілі. Відомий релігійний діяч, правозахисник Гліб Якунін зазначає: "Московська патріархія... що формально зберегла спадковість єпископату від історичного православ' я, використовуючи традиційні Богослужіння та образи... фактично була підрозділом держбезпеки, головною функцією якої було обслуговування тоталітарного комуністичного режиму... принципи її організації теж не могли бути соборними, тобто відкритими для віруючих, для всеоб' ємної участі всіх православних християн у справах церковних. Побудова Патріархії відбувалась за іншими канонами, унаслідок чого з'явилась і по цей день існує воєнізована структура - симбіоз КДБ й дореволюційного Святійшого Синоду" (Якунин Г. Подлинный лик Московской Патриархии. - Самиздат. - С. 1-2).

Таким чином, відбувалося усуспільнення релігійних відносин, які переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин. При цьому на попередні форми психічної діяльності, світопережи-вання особи накладався новий духовний зміст, що обумовило сприйняття нової ідеї не розумом, а вірою. Соціалізм, ідеї якого сприймалися адекватно звичним релігійним чинникам, в індивідуальній уяві набирав вигляду своєрідної релігії: "рай переносився на землю в якості світлого комуністичного майбутнього, великий вождь поставав у ролі бога, вожді, менші за рангом, - у святих, земне пекло - все темне минуле й оточуючий першу країну соціалізму світ зла, партія - своєрідна каста священнослужителів... посередник між богом і віруючими. Віра в животворящу силу молитви перетворилась на віру в лозунги, спокутну жертву міг принести кожен, віддаючи своє (й чуже) життя в ім' я світлого майбутнього, а страх Божий перетворився на страх перед всевидячим оком держави й колективу, які претендують не лише на вчинки, а й на думки та почуття індивіда... При цьому залишався і розподіл людей за вірою на "єдиновірців" - тих, хто вірить в ідею комунізму ("наший"), та "іновірців" - тих, хто вірить не так чи недостатньо (ті, хто взагалі не вірить, - ворог)" (Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. - К., 1992. - С. 25-26).