Розділ 3. Релігія та інші вияви духовної культури

Об' єктивоване усуспільнення релігійних відносин притаманне всім деспотичним тоталітарним державам. Виразних обрисів воно набуває в феномені культу особи, коли сакральний світогляд з його неодмінним атрибутом - вищим божественним началом трансформується у віру в доброго вождя (Сталін, Мусоліні, Франко, Гітлер - яскраві приклади цього феномена). Злиття в масовій свідомості найвищого ідеалу з міфологізованою постаттю Вождя призводить до наділення його божественними атрибутами і необмеженою владою.

Одним із механізмів релігійно-світської свідомості стає обожнення об' єктивних інституцій, їх персоналізація, яку в історичній традиції простежуємо від Гегеля, Канта і Маркса. На думку Ф. Хайєка, соціалізм з його розумінням "суспільства", по суті, є пізніша форма анімістичних інтерпретацій порядку, історично представлених різними релігіями та богами. Ця схожість не применшується й тим фактом, що соціалізм часто-густо спрямований проти релігії (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 187).

Хайєк стверджує, що вижили і збереглися лише ті релігії, які підтримували власність і сім' ю, а оскільки комунізм є релігією, що має антивласнісне й антисімейне спрямування, то занепад комуністичної ідеї близький. Він припускається думки, що Бог у розумінні людей є лише персоніфікацією тих традиційних моральних норм і цінностей, які підтримують життя людської спільноти, а "те джерело порядку, яке релігія приписує людиноподібному божеству, - пропонуючи своєрідну карту чи путівник, за допомогою яких окрема частина вдало орієнтується всередині цілого, - не знаходиться поза фізичним світом, а є однією з його характеристик, та занадто складною, щоб якась складова цього світу могла скласти його " картину" чи "образ" (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 239-240). Але не виключено, що більшість людей здатна сприймати абстрактні традиції лише як чиюсь особисту волю. Коли відверта віра в надприродні сили заперечується як марновірство, ця воля вбачається в "суспільстві". Так було в недалекому минулому. Хоча й нині його залишки дають про себе знати. Так, УПЦ МП перебрала на себе функції елемента ідеологічної парадигми, який тягне до відродження колишньої імперії на новій (можливо релігійній) основі.

В умовах посттоталітаризму, який знаменує пошуки концепції переходу до нової соціально-правової держави, релігійний чинник набуває значущості наскрізного стрижня соціальної конструкції, "на роль якого не можуть претендувати ані анемічні в більшості своїй політичні партії, ані розкраяні профспілки" (Єменський В. Релігія та політика в посттоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

За таких обставин Церква, на яку спрямовані суспільні погляди, "постає єдиним легітимним дотепер інститутом, фактично опонуючим ленінсько-сталінській ідеології і, "попри усвідомлення зв' язку православної ієрархії з партійно-державним істеблішментом, все ж не поєднується в масовій свідомості з офіційною доктриною і практикою" (Єменський В. Релігія та політика в пост тоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

Проте за довгі роки протистояння авторитарним режимам релігійні інституції були витіснені з притаманних їм сфер діяльності й надто ослабли. Через це вони не могли швидко виробити і запровадити своєрідну "теологію посттоталітаризму". У цьому вони розраховують на допомогу держави. А вона, переживаючи складну суспільну кризу, потребує допомоги Церкви. Тому актуальним у вирішенні пов' язаних з цим проблем є використання західного досвіду з питань регулювання державно-церковних відносин, релігійної свободи, забезпечення особистісних прав, свободи совісті і вибору. І за останнє десятиріччя в цьому напрямі досягнуто певних успіхів.

Більшість західних країн виробили нову концепцію суспільства, за якою Церква обстоює порядок, заснований на гідності людської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й розуму.

Релігія, будучи поєднаною з глибинними основами людського буття, впливає на соціальні структури і цінності. Важливість її підкреслюється тим, що вона охоплює речі, які виходять за межі світськості. Функціонування релігійних відносин залежить від рівня релігійної свободи в певному суспільстві, а виміри релігійної свободи пов' язані з незалежно еволюціонуючими частинами доктрин в сучасних правових системах. Її розуміння залежить від впливу концептуальних розробок в різних галузях світського права. "Часом релігійна свобода стає зв' язуючою ланкою конкуруючих цінностей - рівності, свободи слова, гідності і особистої свободи. Тому іноді робиться спроба звести релігійну свободу до її світських компонентів. Але головним для релігійної свободи є право релігійних моделей життя на те, щоб бути прийнятими на своїх власних умовах, а не знаходити захист, якщо тільки вони погоджуються зі світськими судженнями відносно того, що саме необхідно захищати" (Дьюрем К. Свобода религии: модель США // Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. - К., 1996. - С. 131).

3. Правове регулювання забезпечення релігійної діяльності

Останнє десятиріччя минулого століття та перші кроки нового ознаменовані формуванням нової суспільної, правової, релігійної реальності в Україні, ознакою якої є звільнення від ідеологічних міфів і догм та творення громадянського суспільства. Точкою дотику релігійної, суспільної, державної і правової діяльності є створення можливостей для становлення загальнолюдських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив шляхом усунення протиріч у духовному житті та подолання морального і правового нігілізму.

Громадянське суспільство як система суспільних інститутів (сім'я, Церква, система освіти і науки, професійні об'єднання) має забезпечити можливість реалізації потреб та інтересів окремих індивідів і колективів. Таким чином, уможливлюється впровадження "моральної арифметики" Ієремії Бентама ("Найбільше щастя для найбільшої кількості людей"), який розглядав суспільний інтерес як суму індивідуальних інтересів.

Зменшення впливу держави в умовах становлення громадянського суспільства призводить до зіткнення індивідуальних інтересів (які часто-густо протилежно спрямовані), ескалації соціальних конфліктів та порушень розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.

У такому випадку необхідне відновлення природної рівноваги між силами громадянського суспільства і державної влади. Важливим чинником, який може вплинути на збалансування громадянського суспільства і державної влади, є релігія (Церква). Для здійснення цієї функції в Україні, практично в межах правового поля і системи суспільних відносин, створені всі можливості: Церква в суспільстві відокремлена від держави, а школа - від Церкви. Тобто Церква не може контролювати чи примушувати до дій чи бездіяльності громадян, виконувати державні, політичні, адміністративно-правові функції. Ознаками цього є відсутність правових форм союзу держави і Церкви, представництва релігійних організацій в державних органах, права законодавчої ініціативи релігійних організацій, невтручання в систему правосуддя та ін.

З іншого боку, держава не може втручатися у внутрішньо-церковні справи, канонічну діяльність, самоуправління, не може здійснювати державно-правовий контроль, примус у сфері релігійних відносин. Однак вона забезпечує охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих, здійснює їх правову регламентацію та контролює дотримання ними встановлених державою законів. Правовий режим Церкви в Україні визначений Конституцією і деталізований в інших законодавчих актах.

Власне, сам факт прийняття Конституції в Україні 28 червня 1996 року є актом усвідомлення "відповідальності перед Богом" (Конституція, преамбула), що є підтвердженням значущості релігійного чинника не тільки в історії українського державотворення та сучасного її стану, а й його ролі у поступі українського суспільства. Передусім констатовано, що держава сприяє консолідації і розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (Конституція, ст. 11). Це є ознакою релігійного плюралізму. Гарантоване право на свободу світогляду і віросповідання та закріплений правовий режим Церкви в Україні: "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви" (Конституція, ст. 35). Заборонена діяльність політичних партій, що розпалюють релігійну ворожнечу (Конституція, ст. 37). Обов'язки держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством визначені у законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". Сполучною ланкою між Церквою і державою є Державний орган у справах релігії, який має забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви (ст. 30).

Задекларована рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Про рівність релігій у суспільно-політичній сфері можна говорити з певною часткою умовності. У суспільстві різні конфесії не завжди отримують однакове визнання серед громадян, адже історично його доля може бути пов' я-зана з певною конфесією. Так, історично Україна тісно пов'язана з православною Церквою, тому не випадково переважна частина її населення релігійно ідентифікують себе з Православ'ям. Значущість цієї конфесії в історії, культурі, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства відзначена і на законодавчому рівні. Так, Кодекс законів про працю України визначив такі православні релігійні свята - Різдво Христове, Пасха (Великдень), Трійця - як святкові і не робочі дні (ст. 73). Проте, зважаючи на багату палітру поліконфесійність українського суспільства і проголошений релігійний плюралізм з гарантіями рівності, у цьому ж законодавчому акті закріплено: "За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні" (ст. 73).

Законодавчо закріплені і певні переваги релігійної діяльності порівняно з політичною. Так, Закон України "Про збройні сили України", обмежуючи політичну діяльність у збройних силах, гарантує кожному військовослужбовцю право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, уможливлює відправляти, одноосібно чи колективно, релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність з дотриманням вимог Конституції та законів України (ст. 17). З метою подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і Церкви, Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу на основі Конституції України" (ст. 35) визначив організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, право на яку "мають громадяни України, якщо виконання військового обов' язку суперечить їхнім релігійним переконанням, і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю" (ст. 2).

Світськість Української держави підкріплюється законодавчим закріпленням неможливості правового регулювання релігійними організаціями шлюбно-сімейних відносин і реєстрації актів громадянського стану. Так, згідно із сімейним законодавством, ставлення до релігії не може обмежувати права та встановлювати переваги при одруженні і в сімейних відносинах, а релігійний обряд шлюбу не має правового значення і є особистою справою громадян.

Водночас релігійні організації наділені низкою переваг (пільг). Ті з них, які зареєстровані і не займаються підприємницькою діяльністю, звільняються від земельного податку (ЗУ "Про плату за землю", ст. 12), мають пільги по оподаткуванню (ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств", ст. 7, 13; ЗУ "Про податок на додану вартість", ст. 5) та ін.

Як бачимо, функціональна взаємодія держави, суспільства й релігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-демократичного устрою. Але релігія, як уже було зазначено, може відновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві "Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов' язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдосконалення демократії", - відзначає доповідач Парламентської асамблеї Ради Європи Луїс Де Пьюг (див.: Правові основи свободи совісті і релігії та релігійних організацій // Упорядник Бабій М. Ю. - К., 2002. - С. 60-61). При цьому він застерігає від зрощування релігії і політики як суспільних феноменів: "Релігія не може зайняти місце демократії і не повинна намагатися посісти владні позиції. Відповідно і політичні партії не повинні охоплювати релігійні деномінації. Теократія є не найвищим ступенем демократії, а її запереченням" (там само). Л. Де Пьюг припускає, що "релігії можуть стати головними активними захисниками прав людини та громадських етичних і моральних цінностей" (там само).