Розділ «Тема 12. Релігія та мораль»

1. Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства.

2. Кореляція опозицій релігійність - духовність, моральність - мораль.

3. Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії.

1. Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства

2. Кореляція опозицій релігійність - духовність, моральність - мораль

Слова "моральність", "мораль", "етика" близькі за змістом. Але виникли вони в трьох різних мовах. Термін "етика" походить від грецьк. ethos - вдача, характер, звичай. Його використав Арістотель, назвавши "етичними" чесноти або достоїнства людини, які виявляються в її поведінці - такі якості, як мужність, розсудливість, чесність, а "етикою" - науку про ці якості. Слово "мораль" - латинського походження. Воно утворене від лат. mos (множ. число mores), що означало вдачу, звичай. Цицерон, за прикладом Арістотеля, утворив від нього слова moralis - моральний і moralitas - мораль, що стали латинським еквівалентом грецьких слів етичний і етика. А слово "моральність" (від "вдача") потрапило в словник російської мови у XVIII ст. і стало вживатися поряд зі словами "етика" і "мораль" як синонім. У практиці слововживання ці слова майже взаємозамінні.

Отже, мораль та релігія - це основні способи нормативної регуляції дій людини в суспільстві, особливі форми суспільної свідомості і вид суспільних відносин, в основі яких лежить ідеал єдності людства як абсолютного добра. Релігія як духовність виникла раніше релігійності, вона характеризує глибинний аспект релігійності. Ці терміни часто вживають як синоніми, але існує певна різниця у їх значенні.

Існує також диференціація моралі і моральності, або в іншому варіанті моральності і вдач (в англомовній версії moral і morals). По-перше, якщо моральність і релігійність традиційні, безпосередні в тому змісті, що вони не завжди свідомі своїх основ і передумов, то мораль і духовність рефлексивні, тому що конституюються ідеєю добра, його осмисленою дефініцією, знанням про те, що таке "добро в собі", незалежно від ступеня його емпіричної і практичної реалізації. Моральність та релігійність організовані релятивізацією добра, його відносним груповим характером. Моральність та релігійність класу, етносу, релігійного співтовариства і т. ін. побудована за критерієм свої-чужі. Те, що у відношенні до своїх є злом і злочином, стосовно чужого може виявитися заслугою. Моральність же й духовність універсальні і загальні. Добро моральності й духовності абсолютне, безумовне і субстанціальне, а злочин проти моралі й духу не може бути визнаний як чеснота ніякими прагматичними аргументами.

Отже, моральність давніша за моральність (проте духовність передує релігійності). Релігійність виникає як результат конституювання духовності. Без якихось моральних звичаїв, підвалин, традицій, норм і ритуалів практично неможлива жодна, навіть найархаїчніша соціальність. Мораль виникає пізніше моральності як продукт тонкої філософської рефлексії і витонченої релігійної духовності. Вона є складовою далеко не всякої культури. Але виникнувши пізніше моральності, мораль не витісняє і не замінює її. Обидві опозиційні ланки продовжують співіснувати, не збігаючись, а навпаки, суперечачи часом так, що можна говорити про аморальну моральність та бездуховну релігійність. Мораль не завжди є підставою моральності, вона може бути і її антиподом. Так само, як і духовність, не завжди є основою певної релігійності (деструктивні напрями). Адже моральність відображає історію людських уявлень про те, що таке добро, й історію його соціального інституювання. Добро моральності і релігійності множинне і мінливе, залежить від суб'єкта, а добро моралі і духовності єдине і незмінне як будь-який абсолют.

Наука про моральність та релігійність індуктивна й описова, вона схильна оформлятися як історико-етнографічне знання. Вчення про мораль та духовність будується як релігійно-філософська нормативність. Оскільки моральність і релігійність та мораль і духовність (релігію) можна тематизувати як соціологію й онтологію добра, то вони розрізняються ще й тим, що мораль і духовність конституюються вільним внутрішнім самовизначенням особистості, а моральність та релігійність - зовнішнім соціальним впливом на неї.

Мораль та духовність елітарні за визначенням, вони притаманні обраним і вимагають особливого дару й особистісної самостійності. Зате релігійність та моральність демократичні і загальнодоступні, не завжди йдуть від щирого серця, а виникають із соціальної обумовленості, іноді навіть дресури.

Мораль, духовність - це особистий, глибокий, інтимний вимір, недоторканне для суспільства, контроль якого не може бути тотальним. І всі програми виховання нової духовної людини з новою мораллю, сформованої за замовленням суспільства, мають тоталітарний характер. Мораль та духовність не можна цілком формалізувати, соціалізувати, вони мають не зовнішнє, а внутрішнє джерело - голос серця. Соціальними ж інститутами є моральність та релігійність.

3. Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії

Потреба в єднанні з іншими людьми лежить в основі як релігії (religio - возз'єднання), так і моралі. Образ реалізації цієї потреби визначає зміст морального і релігійного ідеалу, базових моральних цінностей. Мораль, таким чином, є різновидом саме імперативно-ціннісної свідомості. Характер імперативності обумовлений змістом її цінностей. Ідеал (релігійний або нерелігій-ний) є вищою й абсолютною моральною цінністю.

Мораль входить до релігії як складова її структури, але може розглядатися і поза нею. В сучасному релігієзнавстві як основні складові релігії виділяють релігійну свідомість (релігійні погляди), релігійну віру (почуття), релігійну діяльність (культові дії), релігійні відносини та релігійні організації [8, с. 183].

Існуючі основні типи моральної свідомості засновані на специфічних цінностях: насолоди (гедонізм), користі й успіху (утилітаризм), особистого удосконалення (перфекціонізм), співчуття і милосердної любові (альтруїзм). Ідеал, визначений у заповіді любові, за своїм екзистенціальним змістом відповідає тим потребам, що складаються у людини на основі її первісного досвіду - як досвіду безпосереднього єднання з іншим (дитини з матір'ю), досвіду злитого із самим собою і з середовищем існування.

Європейська цивілізація починається саме з ідеалу єдності, спочатку тільки натурфілософськи вираженого у вченні про нескінченний єдиний початок Космосу, з якого виходить усе суще й у гармонії з яким полягає справжнє існування. У віддаленні від Логосу вбачав Геракліт причину пороку і духовної смерті. Античне уявлення про всезагальність, що втілилося в державній політиці, спрямованій на установлення всесвітньої влади, було розвинуто в стоїчній думці саме як ідеал духовного єднання всього людства. Цей ідеал був сприйнятий християнством. Власне кажучи, стоїки і ранньохристиянські мислителі були першими, хто показав, що в умовах індивідуалізованого, роздвоєного буття людини здійснення ідеалу можливе лише як індивідуальне самовдосконалення, опосередковане духовним оволодінням внутрішніми і зовнішніми сторонами життя та їх перетворенням.

Моральний ідеал і вищі моральні цінності та імперативи сприймаються й осмислюються людьми, групами, класами (в особі їхніх ідеологів), що представляють різні соціальні інтереси, котрі стоять на різних соціально-економічних, політичних, культурних позиціях. Вони фіксуються, трактуються, улаштовуються з позицій відповідного соціального суб' єкта. В історії й у будь-якій суспільній системі ми знаходимо стільки релігій та ідеологій (соціальних інтерпретацій) моралі, скільки є соціальних суб' єктів.

З цього погляду у моралі простежується дві цікаві тенденції. По-перше, кожний соціальний суб' єкт пропонує своє розуміння ідеалу єдності і шляхів його досягнення. Це й втілюється в загальній формі вираження моральних заповідей, тобто в їх адресо-ваності кожному розумному суб' єкту. Причому на рівні соціально визначеної моралі всезагальність її вимог виявляється формою вираження історично конкретного і локального інтересу. Звідси випливає, що існують моральний ідеал і партикулярні системи моралі. Останні являють собою програми досягнення морального ідеалу в контексті певних соціально-групових, економічних і соціально-політичних орієнтацій.