Розвиток психології в XIX столітті

Історія психології

Відчув вплив ідей Спенсера, У орда, Гіддингса, Джемса, Конта.

Суспільство може існувати на основі взаємодій особистостей, їх комунікацій. Людське пізнання має дві форми: пізнання об'єктів на основі чуттєвого сприйняття (просторове або предметно матеріальне) і пізнання на основі контактів з усвідомленням інших людей, через комунікацію (особистісне чи соціальне). Соціальне пізнання має на меті інтерпретацію видимої поведінки, у відповідності в уявленням про внутрішні процеси свідомості. Відповідно, взаємодія особистостей трактується як відносини між уявленнями про партнера по комунікації та індивідуальною самосвідомістю, а суспільство - як відносини між "ідеями особистості". Індивідуальна свідомість є втіленням тієї частини суспільства, до якої належить індивід. Розвиток особистості починається є якоїсь інстинктивної постанови, яка притаманна кожному індивіду з моменту народження "почуття мого". В ході соціалізації "почуття мого" розвивається і диференціюється, розбиваючись на безліч самовідчуттів. Підсумком соціалізації є формування уявлень (образів), трансформуючих самовідчуття індивіда в "соціальні почуття" (любов, співчуття та ін.), що є основою соціальної організації. Людське "Я", самість є найбільш зосереджена, енергійна згуртована частина свідомості. Ті уявлення про власне "Я", які індивід вбачає в свідомості інших людей вчений називає "уявленням уяв". "Я" дорослої людини завжди має на меті соціальне життя і відношення до інших людей, спілкування з ними і формування "уявлень уяв". Кулі пов'язує формування людського "Я" з підсумком тих вражень, які, на думку діяча, він створює на оточуючих (теорія дзеркального "Я"). Відповідно теорії "дзеркального "Я", уявлення людини про саму себе включає: уявлення про те, як людина виглядає в очах "іншого"; уявлення про те, як "інший" оцінює цей образ; витікаючі звідси самовідчуття (наприклад, гордість або приниження).

Людську природу Кулі практикує як соціальну, групову, представляючи загальний підсумок соціальних почуттів, норм, настанов, цінностей. Універсальний фундамент людської природи закладається в рамках первинної групи (сім'я, сусідство, община, поселення та ін.).

УНАМУНО М. (1864-1936 pp.). Народився в Більбао, помер у Саламанці. Іспанський філософ-екзистенціаліст, психолог, естет і поет.

У своєму есе "У глибині душі" Унамуно формує своє кредо: "Із свідомості власного глибинного ніщо людина черпає нові сили, щоб прагнути бути всім" (26 с.200). Психологічне переживання власного "ніщо" викликає у людини специфічний стан, фіксований Унамуно в категорії "скорбота" і "сум". Це поняття асоціюється з поняттям "свідомість", підкреслюється не ізольований, замкнутий у собі характер цього стану, а деяке колективне "співпереживання", єдність людства в його прагненні до абсолюту. "Ніщо" за Унамуно, -джерело людської духовної творчості, що корениться в стражданнях частини, що прагне до цілого (душа і Творець). Унамуно визначає це прагнення через потребу людини в особистому безсмерті, у вічності. Перед обличчям екзистенціального "розпачу" Унамуно затверджує "надію" на відновлення онтологічної єдності "творіння" і "творця", "улюбленого" і "люблячого". "Сум і скорбота" за Унамуно - свідчення залежності людського буття від Абсолюту.

АШАФФЕНБУРГ Г. (1866-1944 pp.). Народився у Цвайбрюкені (Пфальц) - помер у Балтиморі. Німецько-американський психіатр і психолог. Освіту одержував (1885-1891 pp.) у Вюрцбурзі, Фрейбурзі, Берліні, Страсбурзі, Відні, Парижі і Гейдельберзі. Захистив докторську дисертацію, займався під керівництвом Т.Мейнерта. Працював з 1691 по 1901 рік в Гейдельберзі, спочатку асистентом під керівництвом Е.Крепеліна, а з 1895 p., після захисту дисертації по темі психології асоціацій, як доцент. З 1900 р. він - екстраординарний професор і в цей же час приступає до досліджень в області юридичної психології. 31904 по 1934 рік - ординарний професор психіатрії і директор психіатричної і неврологічної клініки в Кельні; з 1929 р. також - директор заснованого ним Науково-криміналістичного інституту при кельнському університеті. Учений є найбільшим для свого часу авторитетом у юридичній психології. Він запропонував типологію злочинців (випадкові, звичайні і т.д.) на основі характерологічних ознак, вивчив вплив медикаментів на плин психічних процесів, обґрунтував критерії осудно-неосудності. Емігрував у 1938 р. через Цюрих у США, де продовжував свою наукову і практичну діяльність.

ДЕССУАР М. (1867-1947 pp.). Народився в Берліні, помер у Кенігштейні (Таунус). Німецький естетик і психолог, послідовник В.Дільтея. Ще в гімназії в нього проявилися здібності і до мистецтва (гра на скрипці), і до природничих наук. В цей же час зародився й інтерес до пограничних питань психології і фізіології. Після закінчення гімназії (1881 р.) він з 1990 р. учився в університетах Берліна і Вюрцбурга (доктор медицини, доктор філософії). З 1891 р. Дессуар працював у Берлінському університеті як приват-доцент. У 1893 р. захистив дисертацію для заміщення посади доцента. З 1897 р. він - екстраординаторний професор, а з 1920 р. до своєї відставки в 1934 р. - ординарний професор Берлінського університету. У 1937 р. знову узявся до викладацької діяльності як професор Франкфуртського університету. Дессуар - основоположник критичного аналізу парапсихологічних феноменів. З 1885 р. він почав систематичні спостереження за медіумами, що дозволило йому зробити узагальнюючі висновки про сутність цих явищ на основі поняття несвідомого. Він ввів у вживання сам термін "парапсихологія". Разом з Е. Утилем заснував школу естетики, відому за назвою "Загальна наука про естетику". Естетику Дессуар розумів значно ширше, ніж мистецтво. Включаючи в неї природу і повсякдення життя, але і мистецтво, на його думку, ґрунтується не на одному лише естетичному почутті, а також і на релігійних, соціальних і інших поглядах. З його ініціативи в 1913 р. був організований Перший Інтернаціональний конгрес естетики. У роботі "Естетика і загальна наука про мистецтво" учений розділив мистецтво на два види: на наслідувальні мистецтва, що мають реальні форми (простір і час мистецтва), і вільні мистецтва, що мають іррелевантні форми) архітектура і музика). Учений. Крім усього, стояв біля джерел психології мистецтва і психології творчості, сам того не знаючи.

ЙОСТ А. (1870-1920 pp.). Німецький психолог, фахівець в області експериментальної психології, працював у Геттінгені.

ШТЕРН В. (1871-1938 pp.). Німецький психолог, засновник персоналізму. Відповідно до його концепцій, особистість - це й індивід і цілісний об'єкт, що являє собою безвівесективну психофізичну одиницю, адитивністю якої експлікуються-інтерпретуються її функції-процеси. Такий процес сам Штерн назвав персоналістичною психологією. Він випробовував-розробляв експериментально-емпіричні дослідження перцепцій, вербалактів, ментально-інтелектуальних процесів у дітей, методики з тестування здібностей суб'єктів. Одним з перших висунув поняття "коефіцієнт ментальних здібностей".

КЛАГЕС Л. (1872-1955 pp.). Народився і помер у Ганновері. Німецький психолог, засновник наукової графології. Фахівець в області характерології.

ФЕРЕНЦІ Ш. (1873-1933 pp.). Народився в Мишкольці, помер у Будапешті. Угорський психіатр і психоаналітик. Один з відомих учнів і послідовників 3.Фрейда. Народився в багатодітній родині власника великої книгарні. Дитинство провів у веселому і невимушеному середовищі, де панували література, мистецтво і музика. Закінчив місцеву гімназію, потім навчався з 1890 по 1894 рік медицині у Віденському університеті (доктор медицини, 1895 p.), де зацікавився психологією та експериментами з гіпнозом. Практикувався в якості лікаря-невропатолога в австро-угорській армії. Через рік узявся до роботи в різних госпіталях Будапешта, у тому числі у госпіталі св. Рокуса. Завдяки цій роботі значно поглибив свої уявлення про гіпноз і аутосугестії. У1900 р. Ференці одержав ліцензію на приватну неврологічну практику в Будапешті і до знайомства з Фрейдом і занять психоаналізом уже мав близько 30 опублікованих праць. Після прочитання "Тлумачень сновидінь" Фрейда в 1907 р. Ференці написав йому лист із проханням про зустріч, а в 1908 р. очне знайомство відбулося. У1909 р. Фрейд запросив його в наукову поїздку до СШ А. Під час Угорської революції 1919 р. Ференці вступає в щасливий шлюб і стає першим професором психоаналізу в Будапештському університеті (за підтримкою Бели Куна). Трохи пізніше він зайнявся вивченням із психодинамічних позицій травмуючих переживань, пов'язаних з війною. У 1927-28 роках Ференці читав гостьові лекції в Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. У 1930 р. вчений заснував Психоаналітичну клініку в Будапешті. Він проводив велику роботу з організації щорічних засідань психоаналітиків різних країн і багато сил віддав скликанню Психоаналітичних конгресів: першого у Зальцбурзі (1908 p.), другого - у Нюрнберзі (1909 р.) п'ятого - у Будапешті (1918 p.). де був обраний головою. У 1910р. Ференці заснував Інтернаціональне, а в 1913р. Угорське психоаналітичне товариство.

В 1913 р. опублікував роботу "Етапи розвитку пізнання дійсності", в якій досліджував розвиток "Я" і почуття "Я", і в подальшому неодноразово звертався до цієї проблеми. В 1919 р. в роботі "До нозології чоловічої гомосексуальності (гомоеротики)" запропонував типологію гомоеротиків.

Вчений ввів у психологію поняття інтроекції (включення через індетифікацію в структуру "Я" елементів зовнішнього світу для перенесення на них емоційних переживань). У 1925 р. написав роботу "Інтроспекція і перенесення". У 1924 р. у нього намітився розрив з З.Фрейдом через підтримку О.Ранка, який звернувся до створення власної теорії "первинної травми народження", і розвитку власних уявлень про психічне. У роботі "Таласса, досвід генітальної теорії", охарактеризованою критикою тих років як найбільш сміливе застосування психоаналізу, ним робиться акцент на інстинктивне прагнення індивіда до повернення в материнське лоно і, у кінцевому рахунку, - у води світового океану. Він проводив цікаву психоаналітичну роботу з пацієнткою Мелані Клейн. Він суттєво вплинув на М.Балінта, намагався вдосконалити психоаналітичну техніку за рахунок включення в неї гіпнозу.

В1909 p. зробив концепцію гіпнозу як явища, що відроджує комплекс Едипа з притаманними йому страхом та любов'ю. Відрізнив два види гіпнозу: 1. Материнський (заснований на любові). 2. Батьківський (заснований на страху. Пов'язав навіювання з "батьківським комплексом" і в подальшому розвивав ідею про те, що в процесі гіпнозу гіпнотизер займає місце батьків (грає їх роль).

Вчений увесь час підкреслював, що в психотерапії пацієнтів треба змушувати активно шукати фобічні ситуації і переживати тривогу, щоб з'явилася можливість виробити критичне відношення до свого стану. В останні роки життя він прийшов до використання активної, щодо короткої терапії, заснованої на різних формах вираження психотерапевтом-психоаналітиком стосовно пацієнта любові, якої той був позбавлений у дитинстві.

Вчений вивчав різні моменти Едипового відношення. Він також відрізняв два основних засоби пристосування до середовища. Професор зробив неоціненний внесок у розвиток патопсихології, психопатології, неврології, гіпнозу і, особливо, психоаналізу.

** *

На рубежі XIX ст. психологія могла вирішувати багато суттєвих проблем.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології в XIX столітті“ на сторінці 3. Приємного читання.