РІШЕ Ш. (1850-1935 pp.). Французький фізіолог, психолог, гіпнолог. Автор книг "Експериментальні і критичні дослідження чутливості" (1877р.) і "Досвід загальної психології" (1887 p.). Вчений установив три фази сомнамбулізму.
МЕЙНОНГ А. (1853-1920 pp.). Австрійський філософ і психолог, учень Ф. Брентано. Головний представник графської школи. Він стояв досить близько до позицій гештальтпсихології. Мейнонг відкрив у 1894 році першу в Австрії лабораторію з експериментальної психології. Його наукові праці своєрідні й оригінальні.
МЕБІУС П. (1853-1907 pp.). Німецький невропатолог, психотерапевт та психолог. Він важав, що на основі однієї лише психології неможливо створити ефективні лікувальні методики. Значну увагу приділяв дослідженню проблем творчості, в тому числі і художньої.
ТЕЙЛОР Ф. У. (1856-1915 pp.). Народився в Пенсільванії (Германтаун), помер у Філадельфії. Американський інженер, винахідник і психолог - засновник наукової організації праці. Народився в родині адвоката з глибокими культурними традиціями. Подорожуючи по Європі, одержав освіту у Франції і Німеччині, потім - в академії Ф. Екстера (Нью-Хемпшир). У 1874 р. закінчив Гарвардський юридичний коледж, але через погіршення зору не зміг продовжити освіту і влаштувався працювати робітником преса в промисловій майстерні гідравлічного заводу у Філадельфії. У 1878 р. став лекальником і механіком. З 1882 р. - начальник механічних майстерень. Паралельно, навчаючись по вечорах, одержав технічну освіту (ступінь інженер-механіка, Технологічний інститут Стівенса, 1883 p.), став головним інженером. Цього року він вперше використав систему диференційної оплати за продуктивність праці. Тейлор оформив патентами близько 100 своїх винаходів і раціоналізацій. З 1890 р. до 1893 р. - він головний керуючий Мануфактурної інвестиційної компанії у Філадельфії, власник паперових пресів у Мені і Вісконсі, організовував власну справу управлінського консультування (вперше в історії менеджменту). З 1898 р. по 1901 р. він - консультант Віфлеємівської сталеливарної компанії, шт. Пенсільванія. У 1906 р. Тейлор стає президентом Американського товариства інженерів-механіків, а в 1911 р. затверджує товариство сприяння науковому менеджменту (пізніше воно одержало назву товариства Тейлора). З 1895 р. Тейлор почав свої всесвітньо відомі дослідження з організації праці. Перші його експерименти, поставлені на знаменитому заводі Шмідта, були спрямовані на вирішення питання про те, яку кількість залізної руди чи вугілля людина може піднімати на лопатах, щоб протягом тривалого часу не втрачати працездатності (виявилося - 21 фунт). При цьому він прийшов до важливого висновку: треба встановлювати не тільки час для виконання робіт, але і час для відпочинку. Його система наукової організації праці містила в собі ряд основних положень: наукові підстави виробництва, науковий підбір кадрів (сучасною мовою проф. відбір, навчання і тренування, організація взаємодії між керуючими і робітниками (прототип сучасної психології управління). Дослідник вперше ввів конкретні вимоги з наукового вивчення елементів виробничого процесу: поділ цілісного процесу на мінімальні частини, спостереження і запис усіх цих елементів і умов, при яких вони відбуваються, точний вимір цих елементів за часом і за витратою сил. Для цього він одним з перших став використовувати хронометраж виконавських робочих дій) зараз усе це називається - психофізіологія праці.) Його ідея про поділ роботи на найпростіші операції привела вперше до створення складного конвеєра, що зіграв значну роль у рості економічної міці США в першій половині XX в. Ідеї Тейлора високо оцінювалися в Росії, наприклад, В. М. Бехтерєвим, в 20-і роки знайшли своїх гарячих прихильників серед організаторів соціалістичного будівництва, тим більше, що схожа робота проводилася і у радянській Росії. Разом з тим була і критика, що ґрунтувалася на доданні пріоритету ідеї вузької спеціалізації ( О.А. Єрманський).
БЛЕЙЛЕР О. (1857-1939 рр). Швейцарський психіатр, патопсихолог і фізіолог, ординарний лікар, асистент, а потім і професор психіатрії. З 1889 р. по 1927 р. - директор психічної клініки при Цюріхському університеті. З 1909 р. по 1913 р. разом з З.Фрейдом видавав "Щорічник психоаналітичних і психопатологічних досліджень". Проводив дослідження шизофренії) він і дав їй назву), інших захворювань.
ЗІММЕЛЬ Г. (1858-1918 pp.). Німецький соціолог, соціальний психолог, культуролог, філософ. Закінчив філософський факультет Берлінського університету. З 1901 року - екстраординарний професор цього університету; з 1914 року - професор Страсбурзького університету.
Вчений вважав, що життя реалізується та самообмежується через ним же створювані форми. Культура постійно "культивує", прокладаючи "шлях душі" до самої себе. Цей безкінечний прогрес зміни форм породжує постійні конфлікти та антонімічність
змісту і форми "суб'єктивності та активності духа та душі ( а, зрештою, культури та життя). Неминучість конфліктів та анатомії породжує "трагедію культури". Однак конфлікти забезпечують і нові об'єднання людей. Як приклад характеристики сучасного суспільства вчений відмічає боротьбу життя проти принципу форми як такого, тобто проти культури взагалі. Тиск форм розвинутої "сучасної культури" відокремлює людину від життя, і тоді єдиним засобом регуляції поведінки виявляється пошук особистісної ідентичності та вираження в суб'єктивній культурі. Дух, ставши предметним, починає протистояти душі. Запобігти цьому можна тільки через вирощування індивідуального життя на основі "індивідуального" морального закону.
Соціальне життя - це сукупність зв'язків людей, які розвиваються (це і є та чи інша спілка). Воно характеризує взаємодію людей передусім в аспекті взаємовпливу та взаємовизначення, виражає їх узагальнене буття як форм, в яких індивіди на основі пересікання та співпадання інтересів створюють деякі єдності. Індивідуальне недосяжне "розумінню". Розуміння як відношення одного духу до іншого - головна подія людського життя, яка постійно доповнюється актами самосвідомості, які забезпечують себе як іншого.
ЛЕВІ-БРЮЛЬ (1857-1939 pp.). Французький філософ і психолог, представник французької соціологічної школи, що розробляв проблему первісного мислення, проводив дослідження життя племен Австралії, Океанії й Африки, на основі яких прийшов до висновку, що в деяких областях первісне мислення виявляється якісно інакшим, ніж мислення сучасної, цивілізованої людини, а саме як мислення пралогічне. Для такого мислення, на його думку, характерна нечутливість до протиріч, непроникливість для досвіду, підпорядкованість закону партиципації співучасті. Разом з тим паралогічне мислення не вичерпує собою прояву інтелекту первісної людини. Наприклад, у практичних діях мислення первісної людини є настільки ж логічним, як і мислення сучасної людини. З іншого боку, і мислення сучасної людини може набувати рис пралогічності, як, наприклад, в області релігійних і моральних уявлень. Тому логічне і паралогічне мислення не утворюють одну еволюційну лінію, а являють два типи мислення, що існують одночасно й у первісному і в сучасному суспільстві. Роботи Леві-Брюля зробили великий внесок у критику концепції англійської антропологічної школи, де розумові операції людей різних часів і культур вважалися зовсім тотожними.
ХЕЙМАНС Г. (1857-1930 pp.). Народився у Ферверді (Фрисландія), помер у Гронінгені. Нідерландський філософ і психолог. Закінчив реальну гімназію в Леунардсиі, вивчав політичні науки в Лейдені і філософію у В.Віндельбанда і вам Ланда у Фрейбурзі (доктор філософії, доктор наукової політики). З 1890 р. він - професор філософії і психологи в університеті Гронінгена. Член Товариства експериментальної психології. Він намагався удосконалити кантіанську ідеалістичну метафізику на основі психологічного монізму. Вчений працював над проблемами сприйняття. Описав закон гальмування, відповідно до якого величина порогу, наприклад, слухового сприйняття, змінюється якщо діє інший подразник, наприклад, електричний струм. Хейманс займався психологією особистості, характерологією, один з перших почав використовувати біографічний метод дослідження особистості, а також застосовувати для цього статистику; У 1906-1909pp. разом з Е. Д. Вірсма розробив опитувальник з 90 питань для вивчення особистісних особливостей, за допомогою якого провів велике дослідження (було проаналізовано більш 2000 чоловік і 100 біографій), намагаючись на основі кореляцій виявити найбільш універсальні особистісні властивості. Вчений прийшов до виділення таких первинних властивостей, як емоційність, активність, дратівливість-реактивність. На ці дослідження орієнтувався Ле Сени при створенні своєї характерології.
Хейманс запропонував класифікацію психіатричних порушень за домінуванням первинних чи вторинних властивостей.
ЕРЕНФЕЛЬС X. М. Ю. (1859-1932 pp.). Народився у Родауні, Австрія; помер у Ліхтенау біля Кремса. Австрійський філософ і психолог, учень Ф.Брентано. Спочатку навчався основам сільського господарства у Вищій школі агрокультури у Відні, потім філософії у Віденському університеті (доктор філософії з 1885 р.). Після цього працював з 1885 р. по 1888 р. у Грецькому університеті у першій в Австрії психологічній лабораторії під керівництвом А.Мейнонга, на уявлення якого вплинув. Ґрунтуючись на роботах Е.Маха і використовуючи як дослідницьку парадигму сприйняття мелодій, він відкрив у 1890 р. ряд гештальт-якостей названих у його честь "якостями Еренфельса": якість "надсумативності" (у цілісному предметному сприйнятті є ознаки, що відсутні в переживанні частин) і якість "транспозитивності" (образ цілого залишається, навіть якщо всі частини міняються за своїм матеріалом, наприклад, якщо це різні тональності однієї і тієї же мелодії; а може губитися, навіть якщо всі елементи зберігаються, наприклад, відтворення нот мелодії з кінця фрази). Його дослідження стали ключовими для усього гештальпсихологічного напрямку, найбільшою мірою вчення Еренфельса відбилося на наукових підходах М.Вертхаймера і В.Келера. Самі ж гештальт-якості розумілися ним у рамках вчення Ф.Брентано про інтенціональності психіки як якесь духовне явище виробляючої діяльності суб'єкта. Він намагався виділити в них ряди всіляких градацій, що позначав висотою чи частотою гештальтів. У 1888 р. Еренфельс підготував дисертацію для заміщення посади доцента у Відні. З 1889 р. він - екстраординарний професор Празького німецького університету, а з 1896 p.- ординарний професор. Надалі з експериментальної психології його інтереси перемістилися на питання філософії (що само по собі рідкість). Зокрема, він намагався обґрунтувати волюнтаристську етику, у якій процес співтворення був представлений як боротьба між гештальт-принципом (Бог) і "неоформленим" (Хаос), а людина трактувалася як помічник у роботі Бога з упорядкування Всесвіту. Вчений займався також питаннями філософії, математики, виводячи поняття числа з його суб'єктивної представленості. Він пробував себе навіть на поетичній ниві.
СТАУТ Г. Ф. (1860-1944 pp.). Народився в Саут Шилдсі, помер у Даремі. Англійський філософ-їдеаліст і психолог. Учень Дж.Уорда і послідовник Ф.Брентано. Після закінчення приватної школи з 1879 р. учився в коледжі Св. Іоана в Кембриджі (бакалавр мистецтв з 1882 p.; магістр - 1885р.), тут спеціалізувався, також, з античної філософії, метафізики, моральних наук. З 1884 р. він працював науковим співробітником і викладачем психології Коледжу св. Іоана, а з 1894 року молодий учений - викладач моральних наук Кембріджського університету. З 1896 по 1898 роки - викладач порівняльної психології в Абединському університеті. З 1898 по 1903 роки він - позаштатний лектор Оксфордського університету. З 1903 по 1936 роки - професор логіки та метафізики в університеті Св.Ендрю; тут же створив експериментальну лабораторію психологічного напрямку. У 1939 р. переїхав до свого сина Алана в Австралію, де зайняв кафедру моральної і політичної філософії в Сіднейському університеті. Тут багато сил віддав на підготовку молодих філософів. Наукова діяльність Стаута завершує етап розвитку філософії, заснованої на спостереженні рефлексії й інтроспекції (те ж стосується і психології). Стаут був послідовник методу інтроспекції в тому вигляді, як його обґрунтував Р.Авенаріус Він виступав рішучим супротивником природознавчих основ асоціанізму. Це базувалося на тому, що Стаут відкидав вузькоаналітичний підхід до процесів сприйняття. Затверджуючи думку про те, що всі елементи дані у взаємозв'язку один з одним, який не можна не враховувати. Зокрема, на його думку, у подібній єдності, коли одне містить у собі інше, знаходиться розум і тіло, і експериментальне дослідження не може ізольовано виділити ні те, ні інше. Слідом за своїм учителем Дж. Уордом, вважав, що єдність свідомості припускає когнітивний, афективний і вольовий модуси. Вчений далі розвивав психологічні уявлення Ф.Брентано про принцип активності суб'єкта. У процесі свого наукового розвитку Стаут перейшов з позицій прагматизму до реалізму і потім до релігійної філософії. З 1930 р. він виступав рішучим супротивником емерджентної еволюції.
ШТЕРРИНГ Г. (1860-1946 pp.). Народився у Федре (Вестфалія), помер у Геттінгені. Німецький психолог і психопатолог. Освіту одержав з 1884 по 1894 р. р. в університетах Бонна, Берліна, Кіля, Галле, і Мюнстера (доктор філософії з 1889 p.; теологічні іспити - 1893 p.). З 1894 р. після здачі державного медичного іспиту працював асистентом лікаря в психіатричній лікарні при Лейпцізькому університеті. З 1896 р. після захисту дисертації на заміщення посади доцента, працював як приват-доцент. У 1897 р. йому був присуджений ступінь доктора медицини (Вюрцбург). З 1902 по 1911 роки Штерринг - професор філософії й експериментальної психології в Цюриху; з 1911 по 1914 роки він - професор у Страсбурзі; з 1914 р. і до своєї відставки в 1928 р. - професор у Бонні. Відомий своїми роботами в області психології почуттів (тимчасова сумація емоцій). Вчений запропонував оцінювати силу афекту у співвідношенні, з тривалістю вдиху і видиху. Він проводив зв'язок між клінічною психопатологією, яку розглядав як вчення про страждання душі, і психологією; поставив таке завдання: на основі знань про психопатологічні зміни зрозуміти механізми нормальної психічної діяльності. У зв'язку з цим ще в 1903 році написав книгу "Психопатологія в застосуванні до психології".
ХЕД С. Г. (1861-1949 pp.). Народився і помер у Лондоні. Англійський невролог і нейропсихолог, один з найвидатніших вчених кінця XIX - початку XX століття. Учень англійського невролога середини XIX ст. Х.Джексона. Середню освіту Хед одержав у благодійній школі, після цього учився в університеті в Галлі і у Риніті-коледжі в Кебриджі (1880-1884 pp. Магістр мистецтв 1895 p.). Учився також у Німецькому університеті Праги і у Страсбурзі (доктор філософії, 1892 p.). Докторську дисертацію з права захистив в Единбурзі в 1895 р. Протягом декількох років роз'їжджав по університетах Європи, заводив знайомства з цікавими людьми. 31901 р. працював як викладач у Королівському коледжі лікарів, а з 1921 р. - у Королівському Товаристві. Хед був з тих дослідників нейропсихологічних проблем, що спростували постулати вузького локалізаціонізму у визначенні субтрату вищих психічних функцій. Він розвивав ідеї свого вчителя про те, що психічні функції представлені в мозку за принципом організації, де кожен рівень відповідальний за який-небудь компонент цієї функції. В експериментах з перерізування периферичного нерва, поставлених на собі, Хед довів, що чутливість за рахунок регенерації аферентних волокнин повертається послідовно у два етапи. Відповідно до цих етапів Хед розрізняв два види чутливості: протонатичну, більш примітивну й ефективну, що має центр у таламусі, і епікритичну, більш об'єктивну і диференційовану, що має корковий центр. На великому клінічному матеріалі, що він збирав за допомогою монографічного аналізу окремих випадків, Хед показав, що при асфіксії порушується поведінка в цілому, і це обумовлюється труднощами утворення понять, при яких людина стає залежною від сприйманого поля. Вивчаючи проблему афазії, вчений орієнтувався на дані лінгвістичного аналізу і прийшов до виділення різних її форм: номінативної і семантичної. Через надмірну прямолінійність цих висновків зазнав справедливої критики. Він розробив неврологічну методику "пробу Хеда", коли хворий повинен повторювати розташування рук лікаря.
АЛЬЦХАЙМЕР А. (1864-1915 pp.). Народився в Марк-брейті, помер у Бреслау (нині Вроцлав). Німецький психіатр, патопсихолог і невропатолог. Освіту одержав у Варцбурзі і Берліні. Після захисту докторської дисертації у Варцбурзі переїхав у Франкфурт-на Майні, де працював асистентом у міській клініці нервових хвороб під керівництвом Зіолі. За запрошенням Е.Крепеліна переїхав спочатку в Гейдельберг, а потім у Мюнхен, де з 1904 по 1912 рік керував анатомічною лабораторією психічної клініки, заснованої Е.Крепеліном. З 1912 р. до кінця життя - ординарний професор психіатрії в Бреслау. Вчений вивчав плин прогресивного паралічу, шизофренії, епілепсії. Він широковідомий за клінічним і анатомічним описом дегенеративного захворювання мозку, названому за пропозицією Крепеліна його ім'ям (сучасна назва - сенильна деменція Альцгеймерівського типу). Як з'ясувалося надалі, ця хвороба, мало зрозуміла і тепер, зустрічалася ще в Древньому Єгипті (хвороба принца Птах-Хотена, приблизно 1500 р. до н.е.). Вона характеризується раптово наступаючими до 40-60 років життя атрофічними змінами мозку, що призводять до порушення пам'яті, уваги, працездатності і потім до загальної дезорієнтації в просторі і часі. Разом з Ф.Нісслем він вважався основоположником наукової гістології психічних захворювань.
КРАТОХВІЛ С. (1864-1938 pp.). Відомий чеський психотерапевт, великий фахівець в області гіпнозу, керівник створеного ним психотерапевтичного відділення неврозів у Кромержижі (Чехія). Розроблена ним система як головний терапевтичний фактор включає комплексний вплив керованого терапевтичного колективу на хворого в інтелектуальній сфері (усвідомлення пацієнтом значення психогенних факторів і власної ролі у виникненні конфліктів, у деяких випадках із включенням аналізу переживань раннього дитинства), емоційній сфері (емоційне реагування, підтримка з боку групи й емоційна корекція відносин) і в області поведінки (релаксація у формі аутогенного тренування). Крім того, підкреслюється значення ряду сугестивних факторів, що виявляються як непрямим шляхом впливу на пацієнтів визначеної атмосфери відділення зі своїм мікрокліматом зі своїми ритуалами, так і безпосередньо - за допомогою використання на окремих колективних сеансах навіювання в несплячому, чи гіпнотичному, стані, спрямованого на закріплення досягнень патогенетичного аналізу чи прямо на усунення симптомів. Будучи відомим теоретиком і практиком в області групової психотерапії і одночасно фахівцем в області гіпнозу, Кротохвіл не виключав застосування, на додаток до групової психотерапії, індивідуальної гіпнотерапії. Однак аналіз цього матеріалу показав, що традиційний гіпноз вписувався в систему особистісно-орієнтованої психотерапії. Пацієнти, що одержали індивідуальну гіпнотерапію, звичайно припиняли свої зусилля в групі, очікуючи терапевтичного ефекту більшою мірою від гіпнотичних впливів і гіпно-терапевта, ніж від самих себе, що різко знижувало їх активність на заняттях. На думку Кратохвіла, групові гіпнотерапевтичні прийоми сприяють задоволенню пацієнтів лікуванням, більш швидкому зменшенню симптомів і росту їх готовності до самовиховної та психотерапевтичної роботи без порушення основного групового терапевтичного процесу.
КУЛІ Ч. X. (1964-1929 pp.). Американський соціальний психолог і соціолог. Одержав освіту в Мічиганському університеті (з 1907 року - професор).
Основні твори: "Людська природа і соціальний порядок" (1902 p.), "Соціальна організація" (1909 p.), "Соціальний процес" (1918 р.) та ін.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології в XIX столітті“ на сторінці 2. Приємного читання.
