Розділ «Стрімголов»

Джилліатт був насамперед науковцем і нейрофізіологом за освітою та характером. Складалося враження, що він шкодує про те, що доводиться мати справу з пацієнтами (чи стажерами), хоча, як я потім дізнався, він у спілкуванні зі своїми аспірантами був зовсім іншим — приязним і готовим прийти на допомогу. Він пристрасно захоплювався всім, що було пов’язано з електричними методами дослідження розладів периферичної нервової системи та іннервацією[63] м’язів, і був на шляху до того, щоб стати фахівцем світового рівня з цієї проблематики.

Натомість Кремер мав надзвичайно розвинене інтуїтивне чуття. Пригадую, як він колись поставив діагноз новоприбулому пацієнтові, як тільки той з’явився на порозі відділення. Джилліатт угледів хворого на відстані майже тридцяти метрів, схвильовано вхопив мене за руку й прошепотів на вухо: «Синдром яремного отвору!». Це вкрай рідкісний синдром, і мене вразило, що Кремеру з одного погляду вдалося розпізнати його з такої відстані.

Приклади Кремера та Джилліатта спонукали задуматися над порівнянням інтуїції та аналітичних здібностей, про що писав Паскаль у «Думках». Кремер мав неперевершену інтуїцію, буквально з першого погляду йому відкривалося все і навіть більше, ніж він міг втілити у слова. На відміну від нього, Джилліатт був насамперед аналітиком, досліджував явища поступово, однак при цьому мав здатність у деталях розповісти про те, що передувало захворюванню чи буде його наслідком.

Кремер надзвичайно співчував і симпатизував своїм пацієнтам. Здавалося, він читає їхні думки, інтуїтивно відчуває усі їхні страхи й надії. Як театральний режисер, що уважно стежить за грою акторів, Кремер спостерігав за їхніми рухами й поставами. Одна з його статей, моя улюблена, називалася «Стояння, сидіння, ходіння». Вона була демонстрацією того, скільки всього він помічав і розумів навіть до неврологічного огляду, навіть до того, як пацієнт встигав розтулити рота.

У п’ятницю по обіді він приймав хворих у поліклініці. Бували дні, коли їхня кількість доходила до тридцяти, і кожному він приділяв якнайбільше уваги, співчутливо й зосереджено надаючи консультації. Пацієнти дуже його любили, підкреслюючи доброту й зазначаючи, що сама його присутність має лікувальний ефект.

Кремер продовжував цікавитися і брати активну участь у житті своїх стажерів навіть після того, як вони, полишивши цю посаду, робили кар’єру. Він порекомендував мені податися до Америки, влаштував деякі знайомства, а через двадцять п’ять років, прочитавши книгу «Нога, як точка опори», написав мені глибокого і вдумливого листа.[64]

Із Джилліаттом я спілкувався менше — гадаю, ми обоє були досить сором’язливими. Проте після виходу «Пробуджень»[65] у 1973 році він написав мені й запросив навідати його на Квін-сквер.[66] Тепер Джилліатт здався мені вже значно менш страхітливим — я навіть гадки не мав, що той може бути таким інтелігентним і приязним. Наступного року він запросив мене знову, щоб показати тамтешнім пацієнтам документальний фільм за моїми «Пробудженнями».

Мене засмутила звістка про те, що Джилліатт помер від раку — хвороба спіткала його у відносно молодому віці, коли він продукував чимало ідей. Не менш сумно було дізнатися, що Кремер, такий товариський, говіркий, який приймав пацієнтів ще довго після виходу на пенсію, зазнав афазії унаслідок паралічу. Вони обоє вплинули на мене найкращим чином, але кожен у свій спосіб. Кремер навчив спостережливості та довіряти інтуїції, а Джилліатт — завжди пам’ятати про залучені до процесу фізіологічні механізми. Понад п’ятдесят років по тому я згадую їх із теплом та вдячністю.

Навчання на підготовчих курсах із анатомії та фізіології в Оксфорді жодним чином не підготувало мене до того, якою є справжня медицина. Прийом пацієнтів, вислуховування їхніх скарг, намагання зрозуміти (чи принаймні уявити), що вони переживають і в якому стані перебувають, хвилювання за них, потреба бути відповідальним — це було для мене цілком новим. Пацієнти були справжніми — часто це були запальні особи з реальними проблемами, а іноді траплялися особливі, навіть болючі випадки. Тоді поставали питання не просто діагностики й лікування, а і якості життя як такого і чи варто за певних обставин узагалі жити.

Мене дуже зачепило, коли під час мого стажування у Міддлсексі до терапевтичного відділення потрапив юнак на ім’я Джошуа, плавець, зі скаргами на дивні болі в ногах. На основі деяких аналізів крові йому поставили попередній діагноз, і в очікуванні подальших результатів дозволили провести вихідні вдома. Суботнього вечора, коли Джошуа розважався на вечірці серед іншої молоді, де було кілька студентів-медиків, один із них поцікавився у хлопця, чому той опинився в лікарні. Джошуа відповів, що не знає, проте йому прописали деякі пігулки. Співрозмовник, побачивши пляшечку з написом «6МП» (6-мекапторупін) на етикетці, бовкнув: «Боже, та в тебе, схоже, гострий лейкоз».

Після вихідних Джошуа повернувся у відчаї. Він запитав, чи точний цей діагноз, чим може зарадити лікування і що на нього чекає далі. Йому зробили аналіз кісткового мозку, в результаті якого діагноз підтвердився. Джошуа сповістили, що завдяки лікуванню він виграє трохи часу, але хвороба візьме своє, і він помре упродовж року, а можливо й раніше.

Того ж дня по обіді я побачив, як Джошуа дряпається на балконні перила: наше відділення розташоване на третьому поверсі. Я поспішив до нього і втягнув назад, говорячи все, що спадало мені на думку, що жити варто навіть за таких обставин. Мить рішучості для нього минула, і хлопець неохоче дозволив відвести себе назад у відділення.

Дивні болі швидко посилювалися, тепер Джошуа відчував їх не лише в ногах, а й у руках і тулубі. Стало очевидно, що їх причиною є лейкозний інфільтрат чутливих нервів при їхньому входженні у спинний мозок. Знеболювальне не допомагало, йому призначили найсильніші опіати як перорально, так і внутрішньовенно, і, зрештою, героїн. Він почав днями й ночами кричати від болю, і єдиним виходом у цій ситуації був оксид азоту. Варто було йому прийти до тями після анестезії, крики відновлювалися.

«Не слід було утримувати мене від стрибка, — якось сказав він мені. — Але, напевно, це було вашим обов’язком». Кілька днів по тому Джошуа помер, украй змучений болем.

У Лондоні 1950-х років було нелегко, і до того ж небезпечно висловлюватися відкрито про свою гомосексуальність чи практикувати її. Людей, помічених у цьому, чекали суворі покарання, ув’язнення або ж, як у випадку з Аланом Тюрингом,[67] хімічна кастрація шляхом примусового впорскування естрогену. Суспільне ставлення було здебільшого не менш непримиренним, ніж буква закону. Непросто було гомосексуалам влаштовувати зустрічі: попри те, що існували деякі клуби й паби, у яких вони збиралися, поліція постійно наглядала за такими місцями і влаштовувала облави. Скрізь, особливо у громадських парках і вбиральнях, можна було натрапити на засланих провокаторів, навчених спокушати надто довірливих простаків і штовхати їх у прірву.

Хоча я відвідував «відкриті» міста на кшталт Амстердама настільки часто, наскільки це було можливо, але не наважувався шукати статевих партнерів у Лондоні, тим паче зважаючи на те, що жив удома під пильним наглядом батьків.

Проте 1959 року, під час стажування у терапевтичному й неврологічному відділеннях у Міддлсексі, варто було мені пройти по Шарлотт-стрит і перетнути Оксфорд-стрит, як я опинявся на площі Сохо. Трохи далі, якщо пройти через Фрит-стрит, була Олд-Комптон-стрит, де будь-що можна купити чи взяти в оренду. У тютюновій крамниці Коулмана я міг дістати свої улюблені гаванські сигари; однієї Bolivar «torpedo» вистачало на весь вечір, і тоді часом дозволяв собі пригоститися нею з особливих нагод. Був тут і гастрономічний магазин, де торгували тістечками з маком, такими соковитими й ароматними, яких я відтоді ніде не куштував, а також невелика газетна й кондитерська крамниця, у вікнах якої розміщували оголошення сексуального характеру, стримані й завуальовані (писати однозначніше було б небезпечно), проте очевидні у своєму значенні.

В одному з таких оголошень якийсь молодик писав про своє захоплення мотоциклами й мотоциклетним обладнанням. Він указав ім’я, принаймні прізвисько — Бад, — і номер телефону. Я не ризикнув на довше затриматися біля цього оголошення, не кажучи вже про те, щоб переписати з нього дані, але тоді я мав фотографічну пам’ять, що миттю закарбувала їх. Я ніколи не відгукувався на оголошення, навіть не думав про таке, але після майже річного стримування (я не був в Амстердамі від минулого грудня) я вирішив зателефонувати таємничому Баду.

Ми поспілкувалися телефоном, зберігаючи обачність, обговорюючи переважно мотоцикли. Бад мав BSA Gold Star, великий одномісний мотоцикл із двигуном у 500 кубічних сантиметрів та опущеним кермом, я ж володів Norton’ом Dominator, об’єм двигуна якого становив 600 кубічних сантиметрів. Ми домовилися зустрітися у кафе, де зазвичай збиралися мотоциклісти, і звідти податися на прогулянку. Один одного ми мали впізнати за мотоциклами й зодягом: куртки, штани, черевики та рукавички — усе шкіряне.

Зустрілися, потиснули руки, висловили захоплення мотоциклами один одного й подалися ганяти південними околицями Лондона. Я народився і зростав у північно-західній частині міста й не орієнтувався тут, тож Бад обирав, куди їхати. Тоді я подумав, що з вигляду він неначе відважний лицар доріг на моторному скакуні, вбраний в обладунок із чорної шкіри.