Розділ «Стрімголов»

Проте зараз, одразу після відвідин Червоного моря, я вирішив податися до Амстердама сам, загубитися там, а саме — позбутися своєї невинності. Але як же це робиться? Посібників з цього не існує. Напевно, мені потрібен був ковточок чогось міцного, і не один, щоб вгамувати свою сором’язливість, тривогу, діяльність лобних доль…

Біля залізничного вокзалу, на Вармусстрат, був один дуже милий бар; ми з Еріком часто навідувалися туди хильнути чарчину. Проте зараз, зайшовши туди самостійно, я пив міцні напої — голландський джин для голландської хоробрості. Я пив, аж поки обриси бару почали розфокусовуватися перед моїми очима, а звуки, здавалося, накочувалися хвилями, то наростаючи, то завмираючи. Лише підвівшись, я усвідомив, що заледве тримаюся на ногах — настільки, що бармен вигукнув: «Genoeg![54] Досить!», поцікавившись, чи потрібна мені допомога, щоб дістатися до готелю. Я відмовився — готель був просто через дорогу — і, похитуючись, подався геть із бару.

Я, імовірно, втратив свідомість, бо наступного ранку виявив, що лежу в чужому ліжку. У повітрі розносився приємний аромат свіжозвареної кави, а слідом з’явився і він — господар, мій рятівник — у халаті, тримаючи у кожній руці по чашці кави.

Він сказав, що підібрав мене, п’яного як чіп, у стічній канаві, забрав до себе і… трахнув.

— Добре було? — поцікавився я.

— Так, — прозвучало у відповідь. — Дуже добре. — Він шкодував, що я був не при собі, щоб також насолодитися процесом.

За сніданком ми розговорилися: про мої страхи й стримування щодо сексу, про заборони й небезпеки, на які наражалися гомосексуали в Англії, де їх вважали злочинцями. Він пояснив, що в Амстердамі ситуація зовсім інша. Гомосексуальність серед дорослих, які йшли на це за обопільною згодою, була прийнятною і цілком законною, її не розглядали як щось патологічне чи варте осуду. У багатьох барах, кав’ярнях чи клубах можна зустріти інших геїв (раніше я навіть не чув, щоб це слово вживали в такому значенні),[55] і він радо відведе мене до когось із них або просто пояснить, де їх знайти, і мені доведеться далі турбуватися про себе самому.

— І немає чого налигуватися, — раптом посерйознішав він. — Непритомніти, валятися у стічній канаві теж не треба. Це на вигляд жалюгідно і до того ж є небезпечним. Сподіваюся, ти більше так не робитимеш.

Почувши це, я аж заплакав від полегшення, відчуваючи, як якийсь страшний тягар, що тиснув на мене насамперед у вигляді самозвинувачень, тепер упав із плечей, чи принаймні його вага значно зменшилася.

У тисяча п’ятдесят шостому році, після чотирьох років в Оксфорді та пригод в Ізраїлі та Нідерландах, я повернувся додому й розпочав студіювати медицину. Упродовж цих двох із половиною років я ознайомився із терапевтичною медициною, ортопедією, педіатрією, неврологією, психіатрією, дерматологією, лікуванням інфекційних хвороб та іншими спеціальностями, позначеними самими лише літерами — ШК, СС, ВГН, АК/ГІН.[56]

На мій подив (і мамине задоволення), я перейнявся найбільшою симпатією до акушерської справи. Тоді дітей народжували вдома (я і сам народився вдома, як і всі мої брати). Пологи здебільшого приймали акушерки, а ми, студенти, асистували їм. Лунав дзвінок, часто посеред ночі, оператор із лікарні диктувала мені прізвище й адресу, а іноді додавала: «Поквапся!».

Ми з акушеркою велосипедами з’їжджалися до будинку, мчали до спальні чи зрідка до кухні — народжувати часом було простіше на кухонному столі. Чоловік із родиною чекали у сусідній кімнаті, нашорошивши вуха, щоб не проґавити перший плач немовляти. Мене вражало, що я ставав свідком цілої людської драми. Насправді такі речі докорінно відрізнялися від роботи в лікарні — вони давали нам єдиний шанс діяти, робити щось значиме поза межами лікарні.

Нас, студентів-медиків, не навантажували лекціями чи формальними інструктажами. Усе найважливіше нам пояснювали біля ліжок пацієнтів, а основним завданням було слухати і ставити відповідні запитання, занотовуючи подробиці анамнезу. Нас навчали послуговуватися очима й вухами, торкатися, відчувати й навіть принюхуватися. Слухати серцебиття, вистукувати грудну клітку, мацати живіт — ці та інші форми фізичного контакту були не менш важливими, аніж говорити з пацієнтом і слухати його. Завдяки цим дотикам могли виникати глибокі зв’язки на фізичному рівні; чиїсь руки часом могли мати лікувальний ефект.

Після отримання диплома 13 грудня 1958 року я мав у своєму розпорядженні кілька тижнів. Моє стажування у міддлсекській лікарні мало початися не раніше першого січня.[57] Вражений і схвильований тим, що я тепер лікар, що нарешті цього досягнув (ніколи не думав, що це трапиться, і навіть зараз подумки часом поринаю у світ вічного студентства). Попри збудження, трохи був нажаханим. Був певен, що все робитиму не так, виставлю себе на посміховисько, і зрештою мене вважатимуть невиправним і навіть небезпечним розтелепою. Тоді подумав, що тимчасове стажування у ці два тижні, що лишилися до роботи у Міддлсексі, допоможуть мені набути необхідної впевненості в собі й відповідних навичок. Зрештою мені вдалося знайти таку роботу за кілька кілометрів від Лондона, у лікарні Сент-Олбанса, де моя мати під час війни працювала у відділенні невідкладної хірургії.

Першого ж дня чергування мене викликали о першій годині ночі: у лікарню надійшло немовля з бронхіолітом. Я поспішив до відділення на огляд свого першого пацієнта — чотиримісячної дитинки з лихоманкою, посинілою навколо рота шкірою і задишкою. Чи вдасться нам із медсестрою врятувати її? Чи є для неї надія? Побачивши мій переляк, сестра підтримувала мене й надавала необхідні вказівки. Малюка звали Дін Гоуп,[58] і ми до смішного марновірно сприйняли це як добрий знак — немовби саме ім’я могло прихилити до себе Мойр.[59] Усю ніч ми працювали не покладаючи рук, і коли почав займатися сірий зимовий світанок, небезпека для Дінового життя минула.

Першого січня я розпочав працювати у міддлсекській лікарні. Вона мала дуже хорошу репутацію, хоча їй і бракувало духу старовини, властивого шпиталю святого Варфоломія, або ж «Бартсу», що датується ХІІ століттям. Мій старший брат Девід навчався у коледжі при шпиталі. Міддлсекська лікарня заснована 1745 року, тож була порівняно новою. Тоді, коли я там працював, вона вже з кінця 1920-х розміщувалася у новій будівлі. Маркус, найстарший серед моїх братів, проходив навчання у міддлсекській лікарні, а тепер я йшов його слідами.

Я півроку стажувався у терапевтичному відділенні, а тоді стільки ж — у відділенні неврології під керівництвом Майкла Кремера та Роджера Джилліатта, що утворювали блискучий тандем, але були майже по-комічному несхожі між собою.

Кремер — добродушний, привітний та ввічливий чолов’яга. Губи його ледь помітно кривилися у дивній усмішці — я так і не збагнув, від чого саме — чи то від звички іронічно сприймати світ, чи то від перенесеного раніше невриту лицьового нерва. Здавалося, для своїх стажерів і пацієнтів він завжди мав силу-силенну часу.

Джилліатт відзначався набагато меншою привабливістю: суворий, нетерплячий, нестриманий, дратівливий. Мені часом здавалося, що він ледь вгамовує у собі лють, готовий вибухнути будь-якої миті. Ми, стажери, відчували, що навіть незастебнутий ґудзик може викликати в нього напад гніву. Його величезні й чорні, мов смола, брови наганяли страх на підлеглих. Попри свій вік (йому було лише за тридцять), він нещодавно отримав призначення на посаду лікаря-консультанта, ставши таким чином одним із наймолодших консультантів у всій Англії.[60] Ця обставина аж ніяк не пом’якшувала враження від його грізного вигляду, радше навпаки, підсилювала його. Джилліатт був нагороджений Воєнним хрестом за видатну хоробрість, і у ньому вбачалася військова виправка. Я страшенно його боявся: кожне його запитання ледь не паралізувало мене. Як я дізнався згодом, багато хто з його стажерів мав схожі відчуття.

Кремер і Джилліатт послуговувалися зовсім різними підходами до обстеження хворих. Джилліатт привчав нас скрупульозно збирати відомості про все: черепні нерви (не пропускаючи жодного з них), опорно-руховий апарат, сенсорну систему тощо у строго визначеному порядку, відхилення від якого було неприпустимим. Він ніколи не дозволяв собі забігати наперед, пропускаючи якісь пункти, фокусуватися на розширеній зіниці, фасцикуляції,[61] відсутності черевного рефлексу абощо.[62] Процес діагностування означав для нього чітке дотримання алгоритму.