Розділ «4.2. Вік немовляти»

У сучасних дослідженнях цьому феномену також приділяється увага. Угорський педіатр Е. Піклер, спостерігаючи за розвитком дітей у закритих дитячих установах, виявила нові симптоми госпіталізму. Вона писала, що діти в цих установах на перший погляд справляли гарне враження. Вони слухняні, зазвичай, зайняті грою, на прогулянці ходять парами, не розбігаються, не затримуються, їх можна легко роздягнути чи одягнути. Вони не чіпають того, чого не можна чіпати, не заважають працювати дорослим. Хоча така картина і дає почуття задоволення, така поведінка, на думку Е. Піклер, є вкрай небезпечною: у цих дітей повністю відсутня вольова поведінка, ініціатива, вони здатні лише до репродукції і виконання завдань за інструкцією. Крім цього, вони виявляють безособове ставлення до дорослого. М. І. Лісіна проаналізувала дослідження про вплив розлуки з матір'ю на психічний розвиток дитини і дійшла висновку, що теоретичний аналіз великої кількості незаперечних фактів про серйозний негативний вплив розлуки з матір'ю на розвиток дитини ґрунтується на біологізаторських позиціях. Л. С. Виготський та його послідовники вважають, що джерело розвитку лежить не всередині, а поза дитиною, в продуктах матеріальної та духовної культури, яка розкривається кожній дитині дорослою людиною в процесі спілкування і спеціально організованої спільної діяльності. Тому шлях дитини до речей і до задоволення власних потреб, на думку Л.С. Виготського, завжди пролягає через ставлення до іншої людини. Ось тому початок психічного життя полягає у формуванні у дитини специфічно людської потреби в спілкуванні. Ця потреба виникає не на основі задоволення органічних потреб дитини, а спеціально формується в спілкуванні дитини і дорослого, ініціатором якого в перші дні життя немовляти, є дорослий. Л. С, Виготський вважав, що спілкування з дорослим - головний шлях прояву власної активності дитини.

Учені приділяли увагу не тільки аналізу явища госпіталізму, але й пошуку шляхів його подолання. М. Ю. Кистяковська показала, що діти, які знаходилися під час війни в умовах дефіциту спілкування і тому відстали як у психічному, так і фізичному розвитку, поверталися до життя тільки після того, як удалося сформувати у них емоційно позитивне ставлення до дорослого і на підставі цього забезпечити повноцінний хід психічного розвитку.

Узагальнюючи дослідження психологів, слід зазначити, що для дитини слід створювати такі умови, за яких вона активно зацікавлена навчатися у дорослого на основі своєї участі в осягненні навколишньої дійсності. У традиційній системі виховання зовнішнє підкріплення, постійний примус дорослого формує в дитини почуття слабкості. Л. І. Божович справедливо зазначала, що рушійною силою розвитку виступає не слабкість дитини перед навколишнім середовищем, не прагнення лише пристосуватися до нього, а, навпаки, прагнення пізнати дійсність і оволодіти нею.

Провідним типом діяльності в період немовляти є безпосередньо-емоційне спілкування, предметом якого для дитини є доросла людина. Перша потреба, яка формується у дитини, - це потреба в іншій людині. Тільки розвиваючись поряд з дорослою людиною, дитина сама може стати людиною. "Перше, що ми повинні виховати у наших дітей і що розвивається протягом всього дитинства, - пише Д. Б. Ельконін, - це потреба дітей в людині, в іншій людині, спочатку в матері, батькові, потім у товаришеві, другові, в колективі і, нарешті, в суспільстві". На розвиток цієї потреби слід звернути особливу увагу: з дитиною необхідно говорити, посміхатися, розповідати їй казки, хоча дитина ще не все розуміє з того, що говорить їй дорослий. У цьому сенсі М. І. Лісіна говорила про "випереджуючий вплив дорослого", який використовує у стосунках з дитиною велику кількість засобів, що лише поступово стають індивідуальними засобами її психічної діяльності.

Перші ознаки спілкування були описані М. І. Лісіною. Вони включають увагу, інтерес до іншої людини (дитина дивиться, прислуховується до голосу); емоційний відголос на появу іншої людини; спробу привернути до себе увагу, прагнення добитися від дорослого заохочення, ставлення до того, що дитина робить.

З іншого боку, дефіцит спілкування у період немовляти має негативний вплив на весь наступний психічний розвиток дитини. За словами Е.Еріксона, можна сказати, що події першого року життя формують у дитини "основу довіри" чи недовіри відносно зовнішнього світу. Дослідження госпіталізму, які здійснені після Другої світової війни, та нові дослідження сім'ї як основного осередку, в якому починається психічний розвиток дитини, підтверджують положення про те, що спілкування дитини і дорослого на першому році життя є провідним типом діяльності дитини.

У цій діяльності виникають і розвиваються основні психологічні новоутворення періоду немовляти. Період немовляти складається з двох підперіодів: І підперіод - до 6 місяців, II підперіод - від 6 до 12 місяців. Перший підперіод характеризується тим, що відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних систем.

У перше півріччя життя відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних механізмів, елементарних форм майбутніх орієнтувальних реакцій: зосередження, стеження, кругові рухи. У 4 місяці з'являється реакція на новизну - це явна сенсорна реакція, яка полягає у тривалості утримання погляду на новому предметі. Розвивається слухове сприйняття, з'являються реакції на голос матері та тактильна чутливість, яка має важливе значення для виникнення акту хапання і обстеження предмета.

Розвиваються голосові реакції дитини. Виникають перші заклики - спроби привернути увагу дорослого за допомогою голосу, що свідчить про перебудову голосових реакцій у поведінкові акти. Уже в перші місяці життя розвиваються різні типи голосових реакцій: гудіння, гукання, белькіт.

Приблизно у 5 місяців відбувається перелом у розвитку дитини, і починається другий підперіод немовлячого віку. Він пов'язаний з виникненням акту хапання - першої організованої, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання народжується як спільна діяльність дитини з дорослим. Акт хапання - це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язкову участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася в орган дотику. Поки рука не перетворилась в орган перцепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здійснюється під контролем зору: дитина розглядає свої ручки, стежить за тим, як ручка наближається до предмету. Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку дитини. З ним пов'язане виникнення предметного сприйняття. Коли подразник падає на око, образу ще не існує. Образ виникає тоді, коли є практичний, дієвий контакт між зображенням і предметом. Завдяки хапанню виникає простір, це простір витягнутої руки. Завдяки акту хапання розвивається рука: виникає протиставлення великого пальця, що слугує одним із родових відмінностей людини від її найближчих предків.

На основі акту хапання розширяються можливості маніпулювання з предметом, а у віці від 4 до 7 місяців виникають результативні дії: просте переміщення предмета, рухання ним, одержання з нього звуків. У віці 7-10 місяців формуються співвідносні дії: дитина може маніпулювати з двома об'єктами одночасно, віддаляючи їх від себе і співвідносячи їх між собою: дитина віддаляє об'єкт від себе, наближаючи його до іншого об'єкта, щоб покласти, поставити чи нанизати на нього.

До кінця немовлячого віку (10-11 до 14 місяців) виникає етап функціональних дій: якщо раніше дитина виконувала дію одним показаним їй способом та на одних і тих самих предметах, то тепер вона намагається відтворити дію на всіх можливих об'єктах. Д. Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумала програмоване навчання для дітей першого року життя. Це - іграшки, в яких запрограмовані ті дії, які з їх допомогою повинна здійснити дитина. Маніпулювання дитини з іграшками - це прихована спільна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосередковано, будучи нібито запрограмованим в іграшці.

Хапання, спрямоване до предмету, стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед нею відкриваються інші предмети. З'являються предмети, до яких не можна доторкнутися. Дитина тягнеться до предмету, він привабливий, але одержати його можна тільки за допомогою дорослого. Завдяки цьому спілкування набуває іншого характеру, воно стає спілкуванням за допомогою предметів. М. І. Лісіна назвала його ситуативно-діловим.

Починаючи з другого півріччя життя, дитина потребує, щоб дорослий "співпрацював" з нею, організовував її, допомагав у важку хвилину, підбадьорював при невдачі, хвалив за досягнення. При ситуативно-діловому спілкуванні діти прагнуть присутності дорослого, вимагають його доброзичливої уваги, а також, щоб дорослий брав активну участь у заняттях дитини.

Зміна предмету спілкування вимагає нових засобів і способів впливу на дорослого. З протягнутої до предмету руки виникає вказівний жест. Він вже предметно віднесений і містить в собі зародок слова.

Як показали дослідження Дж. Брунера, у дитини вже в домовленнєвий період формується ряд способів спілкування. Немовля спочатку користується "вимагаючим способом" комунікації. Це вроджені реакції дискомфорту, крики з характером вимоги, протягом яких відсутні паузи, які передбачають відповідь. Відразу за ними виникає "спосіб прохання" - в цьому випадку крики менш наполегливі, з'являються паузи очікування відповіді. Починаючи з 5-6 місяців, вокалізації дитини включаються в нову структуру - вперше з'являється "обмінюючий спосіб" спілкування. У цей період дитина використовує свої вокалізації, насамперед, для того, щоб звернути увагу матері на об'єкт і на свій намір брати участь у спілкуванні. Цей спосіб поступово переходить у четвертий - "взаємодіючий". У спільній активності з дорослим зберігається розділення позицій того, хто говорить, і того, хто слухає в структурі спілкування.

Дж. Брунеру вдалося простежити за тим, що Л.С. Виготський називав "природною історією знаку". Вивчення виникнення знакової функції в онтогенезі показує, що для її формування необхідний розвиток спілкування в ході "сукупної діяльності" (термін Д. Б. Ельконіна). Тому для дитячої психології пошук коренів знакової функції залежить від розв'язання проблеми становлення спільної діяльності.

Жест супроводжується вокалізацією, але це вокалізація іншого типу, відмінна від гудіння: вона складається не з голосних, а з приголосних. Так здійснюється новий крок до слова.

До кінця немовлячого віку у дитини виникає перше розуміння слів, а у дорослого з'являється можливість керувати орієнтуванням дитини. До 9 місяців (початок кризи 1-го року) дитина стає на ніжки, починає ходити. Як зазначав Д. Б. Ельконін, головне в акті ходьби не тільки те, що розширюється простір дитини, але й те, що дитина відділяє себе від дорослого. Вперше відбувається роздроблення єдиної соціальної ситуації "Ми", тепер не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба - перше з основних новоутворень немовлячого віку, який знаменує собою розрив старої ситуації розвитку. Друге основне новоутворення цього віку - поява першого слова. Особливість перших слів полягає у тому, що вони носять характер указівних жестів. Ходьба і збагачення предметних дій вимагає мови, яка б задовольняла спілкування з ними (предметами). Мова, як і всі новоутворення віку, носить перехідний характер. Це автономна, ситуативна, емоційно забарвлена мова, зрозуміла тільки близьким. Це мова специфічна за своєю структурою, яка складається з уривків слів. Але якою б не була ця мова, вона являє собою нову якість, яка може слугувати критерієм того, що стара соціальна ситуація розвитку дитини розпалась. Замість єдності дорослого і дитини, виникає новий зміст - предметна діяльність.

До кінця періоду немовляти у дитини складаються початкові уявлення про навколишній світ і виникають елементарні форми сприйняття і мислення, які дозволяють орієнтуватися в цьому світі і складають необхідну передумову для переходу до засвоєння різних видів суспільного досвіду, яке відбувається в ранньому дитинстві.