Розділ «1.2.Теоретичні основи вікової психології»

2) суспільство схвально сприймає розвиток соціальних можливостей людини, намагається сприяти збереженню цієї тенденції, підтримувати належний темп і правильну послідовність розвитку;

3) кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою (поворотним моментом у житті людини), що виникає як наслідок досягнення певного рівня зрілості й соціальних вимог до неї на цій стадії. Криза не означає загрозу катастрофи, вона є поворотним пунктом розвитку, джерелом сили, свідченням недостатньої адаптації;

4) особистість, яка повноцінно функціонує, долає послідовно всі стадії;

5) на кожній стадії особистість опиняється перед необхідністю розв'язання специфічної еволюційної проблеми (завдання) - проблеми соціального розвитку, але не завжди розв'язує її.

В епігенетичному сенсі розвиток відбувається у тісному, стимулюючому та інтерактивному (взаємоактив-ному) обміні організму, який росте, з його оточенням. На різних етапах розвитку живої істоти процес диференціації (розділення цілісних, однорідних, простих форм на різнорідні, складні частини) стимулюється зсередини, а також зовнішніми організаторами (структурами, особливостями оточення, що виступають на передній план). Так, "соціальна усмішка" новонародженого може трактуватися як організуючий, головний подразник, який має вирішальне значення для наступного розширення кола функцій у діаді "мати-дитина". Всередині цього функціонального зв'язку розвивається основний емоційний досвід, який у процесі дозрівання сприяє розвитку сенсомоторної функції (відрізняти внутрішній світ від зовнішнього) грудної дитини. Одночасно з пізнанням зовнішніх предметів (об'єктів), утворенням перших уявлень про предмет поступово виникають первинні уявлення про Я.

Психобіологічний епігенез відбувається не прямолінійно і не в гармонійній послідовності. У ті періоди, коли визрівають здібності, з особливою інтенсивністю проявляють себе протилежні сили і тенденції, які, наче кризові хвилі чи "порушення", передують якісним досягненням розвитку, а відтак уможливлюють їх. Такі перехідні кризи властиві всім високорозвиненим живим істотам (вони спостерігаються не тільки в людей, але і в шимпанзе, що живуть на волі). На фоні епігенезу очевидна закономірність, описана як закон потенціювання: якщо одна функція випадає чи відстає у своєму розвитку, то її відсутність чи уповільнений розвиток

(ретардація) гальмують розвиток інших функцій (негативне потенціювання). Так, недорозвиток пам'яті дитини негативно вплине на розвиток її мислення у майбутньому. І навпаки, якщо розвиток однієї функції випереджає інші, то це стимулює процес розвитку інших функцій (позитивне потенціювання). Наприклад, прискорений розвиток мовлення спонукає розвиток диференційованості понять. Однак за темпом не можна робити висновок про можливі кінцеві досягнення в розвитку, про що свідчать дослідження проблеми ранньої обдарованості дітей.

Б. Еріксон створив на основі епігенетичного принципу цілісну концепцію вікового розвитку людини, виокремивши вісім його психосоціальних стадій:

1. Дитинство (1-й рік). Основою формування здорової особистості є загальне почуття довіри, впевненість, сприйняття соціального світу як безпечного, а людей - як турботливих і надійних. Виникнення такого почуття залежить від материнської турботи, батьківської чуйності. Криза "довіри-недовіри" у цей період пов'язана із ненадійністю, неспроможністю матері передавати своїй дитині відчуття сталості й тотожності переживань. Нерідко її розв'язування переноситься на другий рік життя.

2. Раннє дитинство (2-3 роки). Розвиток почуття довіри готує передумови для досягнення певної автономії та самоконтролю, уникнення почуття сорому, сумнівів і приниження. Дитина, взаємодіючи з батьками, виявляє, що їхній контроль буває різним: у формі турбот, як приборкання і запобіжний захід. Ця стадія є вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю та впертістю, для впевненості у вільному виборі ("Я сам", "Я - те, що я можу").

3. Вік гри (4 роки - вступ до школи). Світ вимагає від дитини активності, розв'язання нових завдань і набуття нових навичок. "Я - те, ким я буду" - стає в дитини головним почуттям ідентичності в процесі гри. Розвиток дитини залежить від ставлення батьків до її ініціативи. Почуття провини в неї викликають батьки, які не дозволяють діяти самостійно, надмірно карають.

4. Шкільний вік (6-12 років). Цей період життя характеризується зростаючими здібностями дитини, зокрема логічним мисленням, самодисципліною, здатністю взаємодіяти з однолітками згідно із прийнятими правилами.

У процесі навчання в дітей розвивається працьовитість, яка є основною метою цього періоду розвитку. Діти шкільного віку прагнуть довідатися про походження і функціонування явищ, предметів, процесів. Інтерес цей підкріплюється і задовольняється людьми, які їх оточують, школою. Его-ідентичність дитини виражається так: "Я - те, чого я навчився ". У цей період можлива поява почуття неповноцінності, некомпетентності чи неспроможності. Відчуття власної компетентності і працьовитість дитини насамперед залежать від шкільної успішності. Психосоціальна сила компетентності е основою для ефективної участі в соціальному, економічному і політичному житті.

5. Юність (від 12-13 до 19-20 років). На цьому етапі особистість уже не дитина, але ще не дорослий. Вона відчуває на собі вплив різних соціальних вимог та опановує нові соціальні ролі. їй необхідно зібрати воєдино набуті знання про себе та інтегрувати ці численні образи себе в особистісну ідентичність у результаті усвідомлення свого минулого і майбутнього. У цей період нерідко виникають конфлікти ідентичності та суперечності соціальних ролей.

Інтеграція, що виявляється у формі Его-ідентичності, - це більше, ніж сума ідентифікацій, набутих у дитинстві. Вона є сумою набутого на всіх попередніх стадіях досвіду, коли позитивна ідентифікація зумовлювала успішне врівноважування основних потреб індивіда з його можливостями та обдарованістю. Почуття ідентичності виявляється в упевненості підлітка, що його здатність зберігати внутрішню тотожність і цілісність не суперечить оцінюванню його іншими людьми.

Криза ідентичності (конфлікт ролей) характеризується нездатністю обрати кар'єру, стиль життя, наявністю принизливого почуття своєї марності, безцільності. Підлітки та юнаки відчувають свою непристосованість, деперсоналізацію, відчуженість і часто надають перевагу негативній ідентичності - протилежній тій, яку пропонують їм батьки. Так вони засвоюють делін-квентну (таку, що суперечить законності) поведінку.

Позитивним виходом із кризи періоду юності є вірність як здатність бути вірним своїм обов'язкам та обіцянкам попри неминучі суперечності в системі цінностей підлітка.

6. Рання зрілість (20-25 років). Знаменують цей період ранні досягнення особистісної ідентичності та початок продуктивної діяльності, що дає поштовх до побудови системи нових міжособистісних стосунків. На одному полюсі цього виміру знаходиться інтимність, на іншому - ізоляція. Інтимність е потаємним почуттям, яке виражається у здатності до близьких стосунків, а також у здатності, як стверджує Е. Еріксон, злити воєдино особистісну ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання втратити щось у собі. Почуття інтимності неможливо випробувати, допоки не досягнута стабільна ідентичність. Для того щоб мати інтимні стосунки з іншою людиною, індивід повинен усвідомити себе (хто він).

На цій стадії можливі зайве захоплення собою чи уникання міжособистісних стосунків. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі міжособистісні стосунки породжує почуття самотності, соціальної ізоляції. Нормальним виходом із кризи "інтимність - ізоляція" є культивування любові у взаємодії з людьми.

7. Середня зрілість (26-64 роки). Основна проблема цього періоду полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Продуктивність виникає разом зі стурбованістю людини не тільки благополуччям наступного покоління, а й станом суспільства, в якому вона житиме і працюватиме. Кожен дорослий повинен прийняти чи відкинути думку про свою відповідальність за вдосконалення суспільства. Добрим прикладом у такому разі є почуття самореалізованості людини, пов'язане з досягненням її нащадків. Основною проблемою психосоціального розвитку у другій фазі зрілості є турбота про майбутнє благополуччя людства.