Розділ «1.3. Методологічні засади і методи вікової психології»

Розвиток вікової психології як науки безпосередньо залежить від її методологічної забезпеченості. Це означає, що кожен дослідник і психолог-практик повинні чітко знати методологічні засади вікової психології, вміти обирати, а за необхідності і створювати відповідно до мети і завдань дослідження конкретні методики, мати достатнє уявлення про систему методів, придатних для пізнання психічних явищ у галузі вікової психології. Чіткість методологічної позиції психолога унеможливлює надмірне захоплення лише збором емпіричного матеріалу чи складанням теоретичних схем без заглиблення в психологічну реальність, вивчення суті психологічної проблеми.

Парадигми вікової психології

Позитивістська (природничо-наукова) парадигма

Гуманістична парадигма

Цільова (телеологічна) парадигма

Справжній "гуманізм" психології XXI ст. полягає в пізнанні індивідуальної неповторності як єдиного засобу осягнення вселюдського буття. Індивідуалізація не є кінцевою метою, а лише "золотим шляхом" усвідомлення всеосяжної суті людини. Люди мають загальну основу свого буття, споріднені ним. В усвідомленні цієї єдності постають засади нової психології, яка через індивідуальність, індивідуалізм, неповторність дає людині можливість рухатися до вселюдського, в якому взаємодіють і взаємозбагачуються всі індивідуальності. У зрілому віці людина прагне певної завершеності у своїх думках, справах. Завершеність є свідченням повноти здійснення творчих задумів, реалізації життєвих планів. Будучи собою, живучи в конкретних реаліях, людина вживається у світові радість і біль, щастя і проблеми іншого, групи, нації, людства.

Телеологічна (канонічна) психологія - це своєрідна позиція бачення, осягання психічного та особистісного. її основними постулатами (канонами) є:

1) повнота існування людини;

2) активність та самоактивність особистості. Психічне, предметний світ розгортає перед людиною свої якості, змінюючись і змінюючи позицію психічного. Світ - не просто образ, а постійна динаміка образотворень. Світ не залежить (і залежить) від людини;

3) наявність ситуативних відношень між людиною і світом, що характеризуються виникненням смислів (сенсів). Розв'язання ситуативних проблем породжує нові проблеми, нові сенси;

4) єдність емпіричного, індивідуального (неповторного, оригінального, творчого) і загального (субстанцій-ного, атрибутивного, загальнолюдського).

Каноном життєвого шляху людини є його повнота, розгорнутість і завершеність. Духовне зростання - шлях, який вимагає від неї великої концентрації психічної активності. На цьому шляху перебудовується зміст свідомості і самосвідомості, змінюються звичні настанови та орієнтації. Духовність постає як перемога добра над злом, діяльна любов до іншого. Вона невіддільна від праці і творчості, які збагачують буття людини, виявляються у періоди найвищого злету її творчих можливостей. Різновидом духовної праці є прагнення до істини.

У телеологічній парадигмі відбувається синтез індивідуального і всезагального. Однак і вона має свої обмеження, зводячи духовність до світської духовності та нехтуючи духовністю трансцендентної природи.

Духовна парадигма