Розділ «Принципи вікової психології»

У своїх наукових пошуках вікова психологія спирається на такі загальнофілософські принципи:

1. Принцип всезагального зв'язку. Гносеологічний зміст його полягає в необхідності враховувати у процесі вивчення психічного явища всю сукупність фактів, які його стосуються, а також виявляти ієрархію зв'язків між елементами структури цього явища, виокремлюючи в них головні і другорядні. Адже будь-який психічний феномен перебуває в різноманітних зв'язках з іншими феноменами, тому ізольоване, однобічне його вивчення призводить до викривлених, помилкових висновків. Непродуктивним виявляється прогнозування розвитку психічних явищ без знання й урахування відомостей про основні їх зв'язки з іншими явищами.

2. Принцип розвитку. Він орієнтує на розгляд психіки особистості та її оточення у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці. Як відомо, об'єктом вікової психології є людина як суб'єкт саморозвитку, діяльності, особистісних стосунків і суспільних відносин. З огляду на принцип розвитку важливо вивчати окрему особистість, пам'ятаючи, що її психіка - не щось застигле, нерухоме, а безперервно змінюваний феномен. Ці зміни детерміновані різноманітними суперечностями, зумовленими впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку виникнення і розвитку явища, що вивчається.

3. Принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теорети-ко-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика - нерозривно пов'язані і взаємозумовлені грані життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль у процесі пізнання практики, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Ефективне розв'язання завдань, які ставить перед віковою психологією практика, можливе лише на основі ґрунтовної, розвинутої теорії; чим складніші практичні завдання, тим актуальніша потреба в теорії. Одночасно постійно відбувається перехід від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного.

4. Принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Відповідно до цього принципу всі предмети і явища дійсності необхідно розглядати в їх конкретних історичних зв'язках та відношеннях як такі, що виникають, функціонують, розвиваються, відмирають, стан яких на певний момент зумовлений особливостями їхнього попереднього розвитку. Наприклад, особливості ціннісних орієнтацій, інтересів та мотивів поведінки сучасних людей зумовлені конкретними соціально-економічними умовами, що сформувалися в Україні на початку XXI ст. (ринкові відносини, економічна криза, урбанізація суспільства, агресивний вплив засобів масової інформації, творів масової культури тощо).

У царині вікової психології принцип конкретно-історичного підходу вимагає відстежування поетапного розвитку особистості з урахуванням місця, часу, обставин її буття та інших детермінант. Послуговування ним дає змогу проаналізувати психологію особистостей, котрі жили в різні епохи, з'ясувати їхні особливості, спільні і відмінні риси.

Вікова психологія спирається у своїх дослідженнях на загальнонаукові принципи, до яких належать:

1. Принцип доповнювальності. Для повного опису психічних явищ необхідні два взаємовиключні ("доповнювальні") класи понять, кожен із яких застосовують в особливих умовах, а їх сукупність потрібна для відтворення цілісності цих явищ. Фундаментальним пізнавальним ідеалом у психології є пояснення, яке доповнюється когнітивною процедурою розуміння, а тому психологічне пізнання внутрішнього світу особистості повинне ґрунтуватися на таких методологічних позиціях: позитивності (орієнтації на добре, моральне і духовне начала в особистості та людських стосунках); конструктивності та жертовності (повноцінне психологічне знання має передбачати шляхи та засоби вдосконалення внутрішнього світу людини). Доповнювальний спосіб опису називають некласичним використанням класичних психологічних понять.

2. Принцип самоорганізації. У психіці як відкритій нелінійній системі відбуваються процеси спонтанного впорядкування функціональних структур: незворотність і багатоваріантність становлення і розвитку психіки та особистості, можливість неочікуваних змін темпу і напряму перебігу процесів, наявність точок біфуркації (точок розгалуження шляхів розвитку та становлення). Самоорганізованість психіки та особистості передбачає їх неврівноваженість, відкритість (за неврівнова-жених умов може переходити від безпорядку до порядку, виникають новоутворення) і нелінійність (сильні впливи на особистість можуть не викликати змін у її внутрішньому світі та поведінці, і навпаки - впливи незначної сили у сенситивний період призводять до значних змін), диспативність (протікання у психіці незворотних процесів; віра, світогляд особистості дають змогу протистояти зовнішнім деструктивним впливам). Самоорганізація відбувається швидше за наявності в системі зовнішніх і внутрішніх збурень.

3. Принцип інваріантності. При переході від однієї психологічної теорії до нової попередня властивість інваріантна (залишається чи узагальнюється, але не відкидається).

Реалізація загальнонаукових принципів дає змогу адекватніше пізнати психологічні феномени вікового розвитку людини.

На основі загальнофілософських та загальнонаукових принципів сформувалися такі методологічні принципи психології, якими послуговується у своїх студіях і вікова психологія:

1. Принцип детермінізму. Психіка як ідеальне, але реально існуюче утворення має свою специфічну детермінацію, яка суттєво відрізняється від детермінації в матеріальному та соціальному світах. У психології принцип детермінізму дає змогу з'ясувати причини психічних явищ, їх динаміки та розвитку. Згідно із загальнопсихологічним принципом детермінізму зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини).

Піддатливість людини зовнішнім впливам суттєво залежить від внутрішніх умов, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини - його умовами, обставинами.

Відповідно до теорії інтеріоризації (лат. interior - внутрішній) зовнішні причини прямо і безпосередньо, а не через внутрішні умови детермінують психічний розвиток особистості. Автори цієї теорії не визнавали суттєвої ролі спадкових, генетичних задатків у психічному розвитку людини.

Психологи, які вважають недоцільним протиставлення обох варіантів формулювання принципу детермінізму (заломлення зовнішнього через внутрішнє; внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим змінює себе), переконані в тому, що детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб'єкта і об'єкта. У процесі взаємодії відбувається заломлення як зовнішнього через внутрішнє, так і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами його взаємодії з об'єктом та водночас постає важливою детермінантою поведінки і діяльності людини.

Причинами психічних явищ є як матеріальні, так і ідеальні чинники. Наприклад, розвиток здібностей особистості (психічних утворень) зумовлений її задатками (матеріальними утвореннями). Приклад ідеальної причини психічної активності - мета розв'язати певну проблему, яка організовує мислення. Так, віра, надія і любов є духовними причинами конкретних мотивів поведінки.

Не можна розуміти причини психічних явищ як безпосередні сили, обставини, які діють на зразок фізичних сил (вдарив ногою по м'ячу - і він покотився). З людиною так не буває, її можна, наприклад, різко критикувати, сподіваючись на зміну її поведінки, але вона може ігнорувати цю критику, оскільки не поважає її автора.