Розділ «Частина І. Амбівалентність особистості як психологічний феномен»

3. Фройд розширив застосування поняття амбівалентності і розглянув одночасне існування в особистості активних та пасивних вітальних імпульсів, наприклад, до руйнування об'єкта (садизм) чи самого себе (мазохізм). Він трактував також як амбівалентні дві групи інстинктів (рушійну силу поведінки, що визначає будь-яку активність особистості): інстинкт життя (Ерос) та інстинкт смерті (Танатос). Зазначимо, що вчений вбачав обов'язковість наявності амбівалентності в ідентифікації дитини з батьками, що пов'язано з Едиповим комплексом.

Погляди 3. Фройда про амбівалентність продовжували відігравати центральну роль у психоаналітичних теоріях розвитку (К. Абрахам, Д. Віннікотт, M. Клейн, А. Фрейд). Важливе місце займає вивчення розвитку лібідо у працях К. Абрахама, який виділив три стадії: доамбівалентна, амбівалентна, постамбівалентна. Перша стадія, доамбівалентна, - це рання оральна стадія (ссання), де є об'єкт, і тому немовля не переживає амбівалентності.

Тільки на другій, орально-садистській стадії (кусання), що настає після прорізання зубів, вперше виникає амбівалентність. Дитина шукає поєднання з матір'ю, але через фрустрацію готова знищити її: за укусами немовляти прихована ворожість, яка поєднує в собі сексуальне та агресивне задоволення. А тому подальші вияви прихильності та жорстокості, любові та ненависті є виявами цієї стадії.

Впродовж анальної стадії, згідно з поглядами К. Абрахама, коли анус (дефекація) є головним органом чуттєвого задоволення, дитячі взаємозв'язки продовжують характеризуватися амбівалентністю: з одного боку, дитина викидає предмет зі свого тіла, з іншого боку, вона зберігає це як дорогоцінну власність.

На латентній стадії триває амбівалентність, яка виражається в чергуванні слухняності та протесту з дальшим докором сумління, відданості, спрямованості до дружніх стосунків з усіма навколо.

Лише на генітальній стадії індивід розвиває здатність до по-стамбівалентної предметної любові. Це стає можливо, якщо особистості притаманні інтегративність, цілісність, коли її афекти коливаються у прийнятих межах, достатньо стримуються. Це відображає досягнення гармонії між різними сферами особистості, здатність до саморегуляції та адаптації.

К. Абрахам підкреслює, що індивід, неспроможний досягти цілісного розвитку лібідо, повертається на ранню стадію. Амбівалентність на оральній стадії в ситуації зриву на шляху її прогресивного розвитку веде до маніакальних (злиття з матір'ю) та депресивних (втрата матері) коливань настрою. Фіксація на анальній стадії розвитку виявляється в агресивних намірах, садизмі чи мазохізмі, бісексуальності. Регресія до фалічної амбівалентності виникає в особистості як не подоланий у дитинстві страх кастрації, що виявляється у неприйнятті залежного становища, прагненні домінування, агресивності або холодній стриманості та глибокій депресії.

Отже, К. Абрахам пов'язує наявність амбівалентності зі стадіями розвитку лібідо, надаючи їй значну роль у своїй теорії.

У М. Клеин, як і у попереднього автора, поняття амбівалентності відіграє суттєву роль в ЇЇ теорії психічного розвитку. Відмінність полягає в тому, що авторка відмовляється від понять стадій розвитку і точок фіксації на користь теорії позицій та надає більше значення першому року життя, ніж дитинству загалом.

Клейніанська теорія - це об'єкт-теорія, а не інстинкт-теорія. У ній приділяється основна увага вирішенню амбівалентності щодо матері та грудей.

Бажання дитини мати добрі й наповнені груди матері та відкидати спустошені веде до виникнення амбівалентності. Періодично повторювані переживання задоволення та фрустрації є потужним стимулом для лібідозних агресивних імпульсів, для любові та ненависті.

Отже, згідно з М. КлеЙн, агресія та любов є фундаментальною організуючою силою психіки в процесі розвитку. Агресія розщеплює психіку, любов інтегрує та сприяє її цілісності.

М. Клейн вважала, що розщеплення та інтеграція у немовляти поступово проходять. Перший процес вона назвала параноїдно-шизоїдним станом. Дитина розщеплює (шизоїдний) груди на хороші та погані через страх (параноїдний).

Другий процес - депресивний, оскільки після розщеплення грудей або матері (у фантазіях) дитина уявляє собі цілісну матір, яка об'єднує в собі гарні та погані риси. Походження неврозу, за М. Клейн, відноситься до першого року життя і пов'язане з невдачею у проходженні депресивної позиції, а не з фіксацією на різних стадіях дитинства.

Внесок М. Клейн у розуміння амбівалентності важко переоцінити: вона довела одну з найбільших таємниць, з якою стикаються всі люди, що любов та ненависть неможливо відділити одну від одної. Материнська депресивна позиція сприяє тому, що амбівалентність може привести до усвідомлення взаємозв'язку матері-дитини та відповідальності за дитину, відокремленню себе від неї. Материнська амбівалентність розкриває здатність матері до самопізнання та одночасного переживання, думок про дитину як особистість.

Д. Віннікотт, який працював одночасно з М. Клейн, автор широковідомого терміна "достатньо хороша мати", використовує амбівалентність як основу побудови цього конструкта* Якщо мати - досконала, то дитина стає залежною.

Важливо, за цим психологом, робити регулярні, але нетривалі перерви в материнській турботі Дитина буде змушена повертатися до власних ресурсів сама і розвивати здатність задовольняти свої потреби. Отже, Д. Віннікотт досліджував амбівалентність як основу взаємин матері-дитини.

Узагальнюючи підходи до амбівалентності у психоаналітичних теоріях розвитку, спід зазначити, що їхні представники пов'язували цю властивість зі стадіями розвитку лібідо, з процесами розщеплення та Інтеграції дитиною об'єктів, з певними формами страху.

Неофройдисти А. Адлер, К. Юнг здійснили подальше вивчення проблеми амбівалентності. Фундатор індивідуальної психології А. Адлер, відмовившись від психоаналітичної теорії амбівалентності, роглядав цей феномен як нестійке ставлення, спрямоване на уникнення розв'язання значущої проблеми. Він вважав основним постулатом у своїй теорії уявлення про людину як про єдину самоузгоджувану цілісність [3].

Основним законом людського життя вчений вважав прагнення вищості, яке, на його думку, формує розум і психіку особистості та є вродженим. Джерелом усіх прагнень людини до саморозвитку е почуття неповноцінності. У такій нерозривній єдності амбівалентність охоплює всю особистість: фактично будь-яка діяльність особистості спрямована на подолання почуття неповноцінності та зміцнення почуття вищості. Він описав особистісні вагання як показник амбівалентності перед життєвими труднощами, котрі створює суспільство. При цьому А. Адлер стверджує, що рух від мінуса до плюса, знизу вверх, є безперервним та нескінченним. Ці полюси протилежностей є рушійною силою у процесі розвитку особистості.