Розділ «Частина І. Амбівалентність особистості як психологічний феномен»

Цей наркотик веде до швидкого звикання. Намагаючись спіймати свій "кайф", наркоман може не розрахувати дози. І тоді смерть. Але наркомани добровільно піддають себе мукам "лом-ки", щоб "очиститись" і звільнити себе від необхідності ПОСТІЙНО збільшувати дозу. Іншими словами, адикт звільняється від фізичної залежності від героїну (очищується) для того, щоб заново отримати "кайф" і все повторити.

Навіщо все це робити? Якщо наркомани можуть пройти "ломку", то навіщо знову звикати до героїну? Залишаються спогади від наркотику - "кайф", коли все змінюється "на краще", коли все можна отримати як у матері на руках, в дозі героїну. Небезпека, смерть не можуть відвернути наркомана від задоволення своєї життєвої потреби у щасті, якого він не отримав у дитинстві.

У зв'язку з означеною проблемою доречно буде навести експеримент з "кам'яним обличчям", проведений Брезлтоном і Тро-ніком у 1978 році, який дає змогу осмислити причину адикцій. Матері отримали інструкцію робити "кам'яне обличчя" замість звичайних посмішок, коли їхні малюки привітно посміхалися. Наслідки виявилися драматичними. Дитина, зіткнувшись з порушенням ритму взаємодії, намагалася повторити спробу здобути необхідну йому посмішку матері. Дуже швидко, крім безперервних спроб отримати від матері посмішку, дитина почала переживати дистрес, трохи нервуючи і озираючись у надії знайти вихід. Згодом вона стала позіхати, здригатися і судомно сіпатися, з'явилися гримаси, тупий вираз обличчя, дитина опустила голову, скрючилася, почала смоктати пальці, робити тлдальні рухи, згодом вона безперервно гірко плакала...

Ці травмувальні реакції виникають у нормальної дитини, яка пережила один епізод відсутності емпатії у відповідь на її посмішку зазвичай люблячої матері. Згадаємо дітей, які переживають такі ситуації постійно протягом тривалого часу, якщо мати в депресії, захоплена власними проблемами чи психічно відокремлена через вживання алкоголю (наркотиків).

У цьому експерименті негативний вплив недостатньої чуйності матері на бажання дитини є руйнівним на цій фазі розвитку. Стан дитини є наслідком травматичного перетворення феномена, що М. Малер та інші автори вважають ключовим етапом розвитку - "ілюзії симбіозу". Результатом взаємодії з "кам'яним обличчям" є те, що у дитини розвивається хибне "я", ізольоване від внутрішніх почуттів, які повторюватимуть травму все життя.

У деяких людей взаємозв'язок "дитина-мати" не досяг адекватного розвитку чи був завчасно зруйнований в ранній період життя. М. Малер називає процес симбіотичного розвитку дитини (обов'язково потрібна дбайлива людина) емоційним народженням "людської дитини", що розвиває її здатність встановлювати взаємини з іншими людьми, прагненням до яких наділені всі люди від народження.

Д. Віннікотт вважає, що потреби малюка настільки великі, що його як такого просто не існує без взаємозв'язку з матір'ю, котра адекватно виявляє турботу про нього. Процес інтерна л ізації дитиною позитивних та негативних якостей батьків відбувається по-різному. Позитивні якості батьків стають основою особистості дитини, негативні - вона не приймає. Підсвідома трансформація веде до двох різних форм стосунків: ідеалізації та ненависті. У більшості випадків дитина вважає себе головною причиною своїх нещасть. Така тенденція зберігається і у дорослому житті.

М. Малер, розробляючи проблему симбіозу, вважала за необхідне розвивати поступове відділення (сепарацію) і подальшу індивідуалізацію дитини з пробною автономією і поверненням до особи, що турбується про неї. Одним з ранніх перехідних об'єктів може бути ковдра, пальці руки, які дитина кладе в рот, щоб відтягнути неприємне відчуття, поки не прийде мама і не нагодує її. Створення перехідного об'єкта є спробою взяти матір з собою тоді, коли дитина віддаляється від неї, щоб самостійно досліджувати світ. Перехідні об'єкти допомагають підтримувати зв'язок із суб'єктом, котрий турбується, дає переживання безпеки і добробуту.

Якщо сепарація дитини не буде поступовою з перехідними об'єктами, то дитина шукатиме те, що може її заспокоїти, не нагадуватиме про матір, але замінить її. Цей аутистичний об'єкт (внутрішній) знаходиться всередині системи "я", згідно з поглядами М. Кляйн, це параноїдно-шизоїдна позиція. Подальший розвиток відбувається через викривлену призму параноїдно-шизоїдної позиції: люди покладаються на аутистичні об'єкти і не довіряють іншим особам чи перехідним об'єктам, які можуть їх нагадати. Великим кроком для високоамбівалентних особистостей з адикціями є дозвіл кому-небудь повернутися в їхню систему "я", наважитися довіритися іншій людині.

Депресивна позиція у М. Кляйн - це система з двох людей, де кожна зі сторін впливає одна на одну. Існування матері, навіть ізольованої, визнається дитиною: вона їй потрібна. Дитина не тільки любить, а й ненавидить, водночас як і її не тільки люблять, а й ненавидять. Депресивна позиція супроводжується болісним розчаруванням у стосунках, але дитина прагне спілкування з матір'ю. Інакше кажучи, біль призводить до амбівалентних почуттів - ненависті до людини, котру дитина любить більш за все.

Дж. Ханзян вважає фіксацію на параноїдно-шизоїдній позиції предтечею інфантильної залежності: "...стосунки адиктивної особистості поглинають її час і енергію; цей об'єкт стає центром її життя, замінивши людські стосунки [ 121, с 188]. Відтак залежними стають зазвичай люди, чия психологічна основа особистості деформована в процесі розвитку. Щойно ця людина розлучається з об'єктом адикції, їй негайно потрібна заміна.

Ця закономірність реалізується в Програмі реабілітації "Анонімних Алкоголіків" (АА), де говориться, що алкоголік перестає пити, коли розуміє, що йому натомість пропонується духовність і товариство людей, які борються з тими самими проблемами. Людям, які мають деструктивну поведінку, можуть допомогти в суспільстві визнати себе залежними, забезпечуючи контроль, підтримку і розуміння. Перший крок програми "Дванадцять кроків" полягає в тому, що адикт говорить про своє безсилля перед алкоголем (наркотиками). Члени товариства "Анонімних Алкоголіків" надають конкретну підтримку прямими рекомендаціями (наприклад, підтримуй контакт, телефонуй, знайомся з людьми, проси допомогу тощо), спрямовуючи залежного на відновлення власного життя.

Другий і третій кроки цієї програми націлені на прийняття рішення довірити своє життя Богу. Решта кроків показують, як ця вища сила перетворюється у гарного і доброго співрозмовника (4, 5, 6 кроки), допомагає зменшити негативні вади (крок 7), загладити вину перед іншими людьми (кроки 8, 9), визнати неправоту в попередніх стосунках (крок 10) і знайти усвідомлений контакт з Богом (крок 11). Це приводить до стосунків з новою люблячою і сильною батьківською фігурою і до використання духовного пробудження у всіх своїх справах.

Д. Херст пояснює перетворення так: "...адиктивний об'єкт заміщується новим зовнішнім об'єктом і новим інтерналізованим об'єктом, по відношенню до якого алкоголік переживає са-моприйняття як гарної, потрібної і гідної любові людини" [121, с 189].

Дж. Ханзян вважає, що товариство "Анонімних Алкоголіків" дає змогу зрозуміти власну слабкість,"... а також залежність від інших людей як неминучу і необхідну умову зрілого життя" [121, с. 51]. Інакше кажучи, ця групова робота допомагає інфантильно-залежній людині набути здорової залежності.

В такому ж напрямі працює психотерапія: замість віри в Бога необхідно встановити з пацієнтом стосунки, які будуть для нього надійними, милосердними і менш осудливими, ніж ті, що були у нього з людьми до цього.

Д. Херст так описує цей процес роботи з клієнтом: "Ми намагаємося ввійти в його систему однієї людини і сприяти її поступовому перетворенню в систему двох людей. Ми хочемо, щоб клієнт покладався на нас і врешті-решт на себе, а не на хімічні речовини чи інші адиктивні практики" [121, с 190].

Наявність мотивації необхідна як для "Анонімних Алкоголіків" (прийняття і відданість їх принципам), так і для психотерапії. Необхідно розуміння того, що психотерапевт і клієнт вступають у довгострокові стосунки, які не принесуть швидких змін, і вони зустрінуть на цьому шляху різні фрустрації.

Терапевт, наприклад, буде об'єктом лестощів чи ідеалізації з боку цього пацієнта, котрий засвоїв, що тільки за допомогою взаємозалежної поведінки він може отримати щось з того, чого йому не вистачає. Основні вади розвитку, з яких народжується адиктивна поведінка, піддаються змінам дуже повільно, шляхом часткових змін. Не треба дивуватися можливим рецидивам. Докори тільки посилюють установку адикта на непорозуміння і байдужість людей. Досвід стосунків члена групи АА з людьми, які про нього турбуються, може бути інтерналізований; подібним чином турбота про себе, самоконтроль і самоповага інтерналізуються пацієнтом при спілкуванні з психотерапевтом.

Найбільш розробленим у цьому напрямі є консультування на підставі мотивованої бесіди В. Міллера, С. Ролніка [213] зі зниження особистісної амбівалентності при алкогольній І наркотичній залежностях, палінні тощо. Стратегія такого консультування - це радше спонукання, ніж примус, радше психологічна підтримка, ніж повчання: "Мотивована бесіда будується на оптимістичних і гуманістичних поглядах К. Роджерса, згідно з якими людина може зробити вільний вибір та змінитися завдяки само-актуалізації" [213, с. 243]. Алкоголіки, курці, наркомани, люди з невгамовним апетитом, азартні гравці завжди усвідомлюють ризик, шкоду, яку заподіює здоров'ю їхня поведінка. При цьому вони сильно прив'язані до своїх шкідливих звичок: бажають змінитися і водночас не хочуть цього.