Застосування процесуального примусу під час проведення освідування

Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування

Для уникнення примусу щодо потерпілого та свідка Є. Д. Лук'янчиков і Б. Є. Лук'янчиков пропонують під час освідування використовувати метод впливу на цих осіб шляхом роз'яснення значення цієї слідчої дії для поновлення порушених злочином прав і притягнення винного до відповідальності, та звернення до відповідних статей КК і КПК України. Ця позиція є найпоширенішою серед опитаних нами слідчих органів внутрішніх справ України: 292 слідчі (66,2 %) примусовість розуміють як застосування виключно засобів переконання.

Диференційовано підходить до вирішення цього питання Т. В. Садова, на думку якої, освідування підозрюваного й обвинуваченого може бути проведено примусово за ухвалою суду. Крім цього, авторка припускає примус щодо потерпілого та свідка під час освідування, але на різних підставах. Зокрема, примусове освідування потерпілого проводять за наявності обґрунтованої підозри щодо неправдивості його свідчень, якщо є достатні підстави вважати, що проведення примусового освідування виявить фактичні дані для підтвердження або спростування цієї підозри. Свідок може бути освідуваний примусово, якщо є достатні підстави вважати, що на його тілі може бути знайдено сліди злочину або інші докази, що мають значення у справі, а також для оцінювання правдивості його свідчень. Примусове освідування потерпілого й свідка проводять за рішенням суду. На наш погляд, примусове проведення цієї процесуальної дії за участю потерпілого в разі припущення, що на його тілі може бути знайдено сліди злочину або інші сліди, є обґрунтованим. Тому вважаємо доцільним визначити спільні підстави примусового освідування для потерпілого та свідка, незважаючи на суттєву відмінність їх процесуального становища.

Пропозиція передання до компетенції суду прийняття рішення щодо примусового освідування потерпілого та свідка, з одного боку, є однією з гарантій забезпечення конституційного права на особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України) і невтручання в особисте та сімейне життя (стаття 32 Конституції України), з іншого - затягуватиме проведення цієї слідчої (розшукової) дії. Цілком слушно зазначає Д. Л. Василенко, що таке вирішення питання буде сприяти інтересам діяльності органів, що здійснюють протидію злочинності, і встановленню істини у справі. Проте цей автор також акцентує увагу на можливості зволікання у проведенні розслідування, оскільки за умови своєчасного та якісного провадження цієї слідчої дії може бути виявлено важливу доказову інформацію[21].

За результатами нашого анкетування слідчих органів внутрішніх справ України, на питання про можливість здійснення примусового освідування стосовно будь-якої особи, близько половини респондентів (198 осіб - 44,9 %) дали позитивну відповідь, підтвердивши тим самим можливість застосування примусу до будь-якої із зазначених осіб. 151 слідчий вважає, що примус можна застосовувати лише до злочинця, що становить 34,2 % від загальної кількості опитаних. Примусове освідування стосовно підозрюваного та потерпілого пропонує проводити 81 (18,4 %) слідчий. Лише 11 (2,5 %) слідчих узагалі виключають примусовість під час проведення освідування.

У зв'язку із цим корисним є аналіз досвіду реалізації зазначеного положення у кримінальному провадженні інших країн. Наприклад, у частині 3 статті 170 КПЗ Латвійської Республіки регламентовано провадження освідування, якщо випадок є невідкладним і затягування може призвести до втрати доказів або становити загрозу для досягнення мети кримінального процесу. У цьому разі зазначену слідчу дію проводять за згодою прокурора з подальшим повідомленням про це слідчого суддю, але не пізніше ніж на наступний робочий день після освідування та з наданням протоколу слідчої дії й матеріалів, що обґрунтовують необхідність і невідкладність проведення освідування. Суддя здійснює перевірку законності й обґрунтованості освідування. Якщо проведення цієї слідчої дії не було обґрунтованим або провадження було протизаконним, суддя приймає рішення про недопустимість отриманих доказів[22].

Проблему зволікання з проведенням освідування також спробував вирішити законодавець Республіки Молдова. У частині 1 статті 119 КПК цієї держави передбачено санкцію суду на підставі мотивованої постанови органу кримінального переслідування на проведення освідування щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка чи потерпілого в разі їх незгоди на проведення цієї процесуальної дії[23]. Проте в частині 2 статті 119 КПК Республіки Молдова регламентовано виняток: у разі явного вчинення злочину освідування проводять без санкції судді з подальшим повідомленням і наданням відповідних матеріалів про здійснення цієї слідчої дії (протягом 24 годин) для перевірки законності дій посадових осіб. Уважаємо досвід Республіки Молдова щодо примусового проведення освідування прийнятним для кримінального судочинства України з позиції забезпечення конституційних прав і законних інтересів громадян.

Щодо цього питання розглянемо досвід й інших країн. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 206 КПК Республіки Білорусь примусове освідування можливе щодо підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого в разі вчинення стосовно них тяжкого чи особливо тяжкого злочину за постановою слідчого або дізнавача.

У частині 5 статті 56 КПК Російської Федерації визначено, що свідок не підлягає примусовому освідуванню за винятком випадку, коли це необхідно для оцінки достовірності його свідчень (частина 1 статті 179 КПК Російської Федерації) . Тож примусове освідування за КПК цієї країни можливе щодо підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого та у визначених випадках - щодо свідка за мотивованою постановою слідчого.

Таким чином, аналіз кримінально-процесуального законодавства інших країн свідчить про можливість проведення примусового освідування. Проте правові підстави та коло осіб, щодо яких застосовують примус під час проведення цієї слідчої (розшукової) дії, як і за КПК України, також є недостатньо розробленим.

Визнаючи правомірність примусового освідування, зазначимо, що має право на існування точка зору авторів, які розширюють межі цієї слідчої дії, стверджуючи про можливість примусового хірургічного втручання (наприклад, для вилучення дробинок із тіла освідуваної особи), якщо це не становить небезпеки для життя особи, яка оперує[24]. Предметом нашої уваги у цьому питанні є розгляд такого освідування з позицій гарантування честі та гідності особи, а також визначення критеріїв небезпеки для її здоров'я.

Так, у статті 241 КПК України недопустимими під час освідування визнані дії, які принижують гідність особи або є небезпечними для її здоров'я. Якщо припустити, що хірургічне втручання пов'язане із застосуванням примусового освідування, то зазначимо, що ці дії неприпустимі в будь-якій слідчій ситуації, за якої проводять освідування. Звісно, примусове освідування не завжди пов'язане із застосуванням фізичного впливу до особи. Якщо його застосовують, то це не має виходити за межі мети та завдання освідування, ображати чи бути небезпечним для здоров'я особи.

При тлумаченні й застосуванні норм кримінального процесуального законодавства слід враховувати вимоги Європейської конвенції з прав людини. Керуючись у цьому питанні практикою вказаного Суду, зазначимо, що примусове хірургічне втручання у тіло особи при освідуванні стоїть на межі порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод[25] з позиції нелюдського й принизливого для гідності особи поводження. Так, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини "Яллог проти Німеччини" від 11 липня 2006 року № 54810/00 визнано неприпустимим примусове введення блювотного засобу для одержання доказів наявності у роті або шлунку наркотичних засобів, що трималися там для продажу. Ці дії вважалися такими, що сягнули мінімального рівня жорстокості, достатнього для того, щоб потрапити під дію статті 3 Європейської конвенції з прав людини, тобто відбулося серйозне втручання в право особи на фізичну й психічну недоторканність проти її волі. Крім того, ця процедура визнана такою, що була поєднана з ризиком для здоров'я особи[26]. Рішення Європейського суду з прав людини у даних випадках орієнтує правоохоронні органи дочекатися, доки речовина (наркотики) вийдуть з організму особи природним шляхом.

Тож, примусове проведення освідування здійснюють як крайній захід, спрямований на збирання та перевірку доказів у кримінальному провадженні, якщо застосовані заходи переконання не забезпечили позитивного результату. Дотримання при цьому процесуальної форми й криміналістичних рекомендацій проведення цієї слідчої (розшукової) дії є запорукою виконання визначених у частині 1 статті 2 КПК України завдань кримінального провадження.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Застосування процесуального примусу під час проведення освідування“ на сторінці 3. Приємного читання.