ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ОСВІДУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування

Донині залишається законодавчо неврегульованим процесуальний статус особи, яка проводить судово-медичне освідування. Визначення в КПК України відповідного статусу такої обізнаної особи сприятиме підвищенню якості й ефективності виконання судово-медичного освідування. Поділяємо думку О. О. Бондаренка з приводу того, що чинне кримінальне процесуальне законодавство необхідно доповнити положеннями, які надаватимуть судово-медичному експерту й лікарю, що виконують судово-медичне освідування, право: ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються предмета судово-медичного освідування; порушувати клопотання про надання додаткових матеріалів; отримувати винагороду за проведення цієї процесуальної дії, якщо її виконання не входить до кола їх службових обов'язків; на забезпечення безпеки. Зазначений автор уважає, що судово-медичного експерта й лікаря слід також наділити обов'язками: виконати судово-медичне освідування й повідомити про це особу, яка доручила його проведення; без дозволу слідчого не розголошувати дані матеріалів перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини й події, дізнання або досудового слідства, що стали їм відомі у зв'язку з проведенням освідування; заявити самовідвід за наявності для цього підстав; повідомити слідчого про самовідвід та його підстави[30]. До підстав для відводу вказаних осіб у випадку їх залучення до проведення освідування, на наше переконання, повною мірою припустимо віднести загальні положення, визначені в статті 79 КПК України.

Крім цього, вважаємо цілком слушною висловлену в спеціальній літературі думку про доцільність передбачення кримінальної відповідальності осіб, які здійснюють судово-медичне освідування, за складання завідомо неправдивого документа про його проведення; розголошення матеріалів та іншої інформації про злочини й події, досудового слідства[31].

Заслуговує на увагу запропоноване В. М. Маховим обґрунтування неприпустимості ототожнення діяльності осіб, які проводять судово-медичне освідування, з діяльністю спеціаліста. Цей автор цілком слушно зазначає, що регламентація участі зазначених суб'єктів кримінального судочинства у кримінальному провадженні передбачає різні засоби процесуальної фіксації її результатів[32].

Водночас судово-медичний експерт чи лікар мають до освідування переважно медичний підхід і менше уваги приділяють установленню та фіксації особливих прикмет і слідів, які можуть надалі мати значення для проведення трасологічних досліджень з метою визначення механізму завдання тілесних ушкоджень. У цьому зв'язку слушною є думка С. О. Сафронова щодо проведення освідування слідчим із залученням до участі в ньому судового медика або лікаря[33]. Це надасть можливість поєднати юридичні та медичні знання під час проведення освідування, щоб установити наявність і характер тілесних ушкоджень - ран (вогнепальних, різаних або колотих, рубаних або завданих тупим предметом), саден, подряпин, синців, слідів дії отруйної речовини, визначити їхні розміри, локалізацію на тілі та правильно й повно відобразити встановлені обставини в протоколі аналізованої слідчої (розшукової) дії.

У частині 2 статті 241 КПК України лише вказано на необхідність проведення судово-медичного освідування у визначених випадках. Доцільно також акцентувати увагу на тому, що кримінальним процесуальним законодавством України не регламентовано порядок залучення судово-медичного експерта й лікаря до проведення саме судово-медичного освідування.

У частині другій пункту 3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ СРСР від 11 грудня 1978 року № 1208, що нині є нечинними, була вказівка на письмову форму доручення органів прокуратури, МВС, Комітету державної безпеки і суду про проведення судово-медичного освідування. Проте форму цього доручення конкретно не визначено[34]. Немає відповіді на це питання й у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року № 6, у яких узагалі не визначено таку форму обстеження людини, як освідування[35].

З одного боку, залучення судово-медичного експерта чи лікаря до проведення освідування за письмовим дорученням слідчого буде відповідати порядку ініціювання слідчим взаємодії із цими суб'єктами кримінального провадження. Письмове доручення може бути адресоване як певній обізнаній особі, що має провести цю слідчу (розшукову) дію, так і керівникові установи чи організації, у якій ця особа працює.

З іншого боку, будь-яке процесуальне рішення слідчого приймають у формі постанови (частина 3 статті 110 КПК України). У частині 2 статті 241 КПК України регламентовано випадок проведення освідування лікарем - у разі оголення освідуваної особи. Водночас законодавець дозволяє проведення освідування, що супроводжується оголенням особи, слідчим однієї статі з освідуваним. Таким чином, рішення про проведення освідування з оголенням особи лікарем або посадовою особою певної статі приймає слідчий. Тож логічним є прийняття слідчим процесуального рішення про проведення медичного освідування у формі постанови, що цілком відповідає законодавчим вимогам і потребам практики.

На нашу думку, рішення про проведення судово-медичного освідування та залучення для цього лікаря слід приймати у формі відповідної постанови. Як зазначено у частині 2 статті 241 КПК України, освідування здійснюють на підставі постанови прокурора. Тож саме в резолютивній частині цього процесуального документа має бути зазначено, кому саме доручають його виконання - безпосередньо прокурору, слідчому чи лікарю. У разі якщо освідування, згідно з постановою прокурора, розпочато слідчим, а надалі, у зв'язку з необхідністю використання спеціальних медичних знань, доводиться доручити його подальше проведення лікарю, на наш погляд, прокурор має виносити іншу постанову, за якою покласти обов'язок проведення освідування саме на лікаря.

У будь-якому разі керівник установи, отримавши чи письмове доручення, чи відповідну постанову, зобов'язаний забезпечити виконання процесуального рішення слідчого, доручивши проведення судово-медичного освідування підлеглій особі, яка узгоджує зі слідчим організаційні питання (наприклад, час доставки підозрюваного, необхідність надання медичної документації тощо). Зазначену слідчу (розшукову) дію проводять здебільшого за місцем передування її виконавця, що в більшості випадків обумовлено необхідністю використання приладів і спеціального обладнання. Безпосередній порядок проведення судово-медичного освідування виходить за межі кримінально-процесуальної регламентації та визначений відомчими нормативними актами, які регламентують діяльність судово-медичних експертів і лікарів під час огляду тіла живої людини.

Проведення слідчого освідування, відповідно до частини 2 статті 241 КПК України, здійснюють на підставі постанови прокурора. Цей процесуальний документ має ґрунтуватися на фактичних даних, що свідчать про наявність на тілі конкретної особи слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. Постанова прокурора нині є єдиною юридичною підставою для проведення цієї слідчої (розшукової) дії, виконання якої є обов'язковим для учасників кримінального провадження. Тому важливого значення набуває питання про те, якому саме суб'єкту кримінального провадження доцільніше приймати це процесуальне рішення.

У КПК України 1960 року винесення постанови про провадження освідування було прерогативою слідчого - посадової особи, яка безпосередньо здійснювала досудове розслідування, проводила необхідні слідчі дії та несла за них повну відповідальність. Цієї позиції дотримуються нині законодавці Російської Федерації (частина 2 статті 179 КПК Російської Федерації)[36], Республіки Білорусь (частина 1 статті 206 КПК)[37], Республіки Узбекистан (стаття 144 КПК)[38]. У частині 2 статті 119 КПК Республіки Молдова регламентується проведення освідування органом кримінального переслідування лише в разі наочного вчинення злочину з подальшим повідомленням судді[39]. У США, де освідування як самостійну процесуальну дію не визначено, а охоплено поняттям "особистий обшук", відповідну процесуальну дію щодо поверхневого огляду тіла людини, огляду її рук, відібрання зразків волосся, вилучення доказів із рота проводять без отримання ордера[40].

На наш погляд, рішення про проведення освідування, що фіксується у відповідній постанові, має приймати особа, яка проводить розслідування. Саме цей підхід забезпечить економію часу та є ефективним у кримінальному провадженні. Натомість, якщо особа, яка проводить розслідування, буде звертатися до іншої посадової особи за дозволом на проведення освідування, це спричинить затягування часу, що може призвести до втрати доказів. Звернення за відповідним дозволом убачається за доцільне лише за необхідності проведення примусового освідування, ураховуючи гарантування під час застосування заходів процесуального примусу законних прав осіб, інтересів яких стосується ця процесуальна дія. Тож винесення за КПК України постанови про проведення освідування виключно прокурором, на наше переконання, не відповідає вимогам практики, призводить до затягування часу проведення цієї слідчої (розшукової) дії та нічим себе не виправдовує.

Ураховуючи викладене, пропонуємо частину 2 статті 241 КПК України викласти в такій редакції: "Освідування здійснюється на підставі постанови слідчого, прокурора та, ..." і далі за текстом. Зазначаючи в запропонованих нами змінах про постанову прокурора, маємо на увазі випадки, коли прокурор особисто проводить слідчі (розшукові) дії в межах досудового розслідування, користуючись при цьому, відповідно до частини 2 статті 36 КПК України, процесуальними повноваженнями слідчого.

Кримінальне процесуальне законодавство України, регламентуючи проведення освідування, використовує поняття "оголення особи", але не розкриває значення цього терміна щодо цієї слідчої (розшукової) дії. За цих умов оголення освідуваної особи, як слушно зазначає І. А. Тітко, є оцінним поняттям, яке слід розуміти як закріплене в нормі кримінального процесуального права поняття, зміст якого не містить чітко визначеної, завершеної системи ознак, що зумовлює необхідність його конкретизації в кожному окремому індивідуально визначеному випадку на розсуд правозастосовувача.

Від конкретного визначення зазначеного терміна, на думку цього автора, залежить стать учасників аналізованої слідчої дії та вид освідування (слідче або медичне). Застосування поняття "оголення особи" передбачає наявність оцінки - правозастосовної діяльності суб'єкта кримінального процесу, спрямованої на наповнення оцінного поняття конкретним нормативним змістом на підставі свого внутрішнього переконання, керуючись власною правосвідомістю, об'єктивним стандартом оцінного поняття та особливостями конкретного випадку, і встановлення відповідності між ознаками оцінного поняття та життєвої ситуації, до якої має бути застосовано кримінально-процесуальну норму

[41].

Значення поняття "оголення особи" ми з'ясовували під час анкетування практичних працівників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України. Зокрема, на питання про те, у разі якого оголення тіла освідування має проводити слідчий однієї статі з освідуваною особою, близько половини слідчих (207 осіб - 46,9 %) не визначилися з конкретною позицією та відповіли, що за будь-якого. 125 слідчих (28,3 %) уважають, що за умови, якщо таке оголення в присутності особи протилежної статі порушуватиме принцип етичності; на думку 26 слідчих (5,9 %), якщо освідувана особа про це клопоче; лише 83 слідчі (18,8 %) визначили поняття оголення тіла у кримінально-процесуальному значенні як оголення інтимних місць.

У науці кримінального процесуального права побутує думка, що оголення верхньої частини грудей або спини, рук до самого передпліччя та ніг до колін не слід прирівнювати до оголення прихованих частин тіла особи. З точки зору В. І. Громова, присутність слідчого під час такого освідування слід визнати обов'язковою, адже безпосереднє спостереження з боку слідчого під час установлення кожної фактичної у справі обставини є необхідним в інтересах вирішення справи[42].

Не погоджуючись із цією позицією, Л. В. Винницький та І. М. Янченко освідування, яке супроводжується оголенням, пропонують розуміти як огляд, під час якого здійснюють оголення тих частин тіла, які традиційно приховано одягом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ОСВІДУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ“ на сторінці 4. Приємного читання.