Розділ 23 Основи конституційного право. Італії

Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух «Вперед, Італія», заснований у 1993 р. великим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної команди і користувався послугами журналістів трьох державних телеканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декількох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний політичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух «Вперед, Італія» випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем'єр-міністра.

Рух «Вперед, Італія» сильно відрізнявся від традиційних італійських політичних партій. Він не мав масових організацій серед електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.

У період спаду авторитету старих партій з'явилося дві партії, що поступово набирали силу — Ліга Півночі (спочатку називалася Ломбардською Лігою) на півночі країни і «Ла-Рете» — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 p., коли партійне об'єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об'єднала Ломбардську Лігу і аналогічні їй «ліги» в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію центрального уряду, особливо в зв'язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: «Далі від Риму і ближче до Європи».

Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надавши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 p., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його прогнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв'язаних з нею об'єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що повертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.

На півдні, після того, як таємна змова між християнськими демократами і мафією піддалася ретельному публічному розслідуванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палермо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, заснував у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі — «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72 % голосів. Проте наступні спроби досягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому виявилися безрезультатними.

Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя країни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнських демократів і один із авторів Конституції 1948 p., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебування на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.

З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігравали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 p., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депутатом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія займала центристську позицію і користувалася великим впливом. Радикали, антиклерикальна центристська політична група, відігравали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на розлучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці — поміркована партія, що продовжує традиції реформатора XIX ст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став першим Прем'єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п'яти партій, в якому більшість складали християнські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 p., - найстаріша політична партія Італії, представляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання держави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисидентами — соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнення комуністичної партії до компромісу з християнськими демократами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992–1994 pp.

Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. «Зелені», аналогічно своїм колегам в інших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ядерний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколишнього середовища. В 1992 р. «зелені» отримали 2,8 % голосів виборців (на виборах 1987 р. — 2,5 %). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об'єднання франкомовних жителів Валле д'Аоста.

У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися невеликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеологією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнських демократів, який співробітничав з комуністами, був викрадений однією із таких груп — червоними бригадами — і вбитий після 55 днів полону. З'ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп — «Гладіо» («меч») і «Пропаганда-2» (або «ГІ-2»).

Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал оголив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні політики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.

Більш значні скандали з приводу кримінальних зв'язків політиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і замішаних виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсько-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох колишніх прем'єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення реформ, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.

Правління Прем'єр-міністра Джуліано Амато супроводжувалося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, політично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політичний хаос.

Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух «Вперед, Італія», організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Центральній Італії отримали партії, які сформували блок «Полюс свободи» («Вперед, Італія», Ліга Півночі, Національний альянс і рештки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією «Ла-Рете».

Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 p., коли коаліція лівоцентристів «Оливкове дерево», очолювана професором економіки і колишнім державним адміністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коаліцією Берлусконі-Фіні «Полюс свободи». Проді продовжував політику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Європейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двополюсної політики.

§ 2. Права й обов'язки громадян

Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам і обов'язкам громадян.

Конституція закріплює традиційні права і свободи громадян: недоторканність особи, що доповнюється недоторканністю житла і таємницею листування, свободою пересування країною, свободою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових організацій), свободою совісті, слова, друку, маніфестацій тощо. На судову владу покладене гарантування прав і свобод.

Політичні права і свободи представлені дуже повно й широко. Громадянам надане виборче право, право утворення політичних партій, причому ст. 49 Конституції вимагає дотримання цими організаціями демократичного режиму. Це положення було підкріплено законом 1952 р. про заборону створення фашистських партій. Проте ця норма дотепер залишається лише мертвою буквою, і спроби заборонити існуючі неофашистські партії й організації закінчувалися невдачею.

Помітно виділяються соціально-економічні права і свободи — право на працю, що Республіка визнає за всіма громадянами й створить умови, що роблять це право реальним. Конституція ставить в обов'язок державі надавати своїм громадянам безкоштовне початкове утримання тривалістю в 9 років. Стаття 36 говорить про право трудящих мати винагороду, що відповідає кількості та якості його праці і достатнє у всякому разі для забезпечення йому і його родині вільного й гідного існування. Визнається право на утворення профспілок і на захист своїх інтересів з боку трудящих (ст. 39); на використання із цією метою страйку (ст. 40). Право на страйк було підтверджено італійським Конституційним судом ще 1960 р. Що стосується локаутів, то вони заборонені ст. 502 Кримінального кодексу.

У Конституції говориться про дві форми власності в країні — державну та приватну (ст. 42), про надання державі досить широких повноважень щодо експропріації приватної власності (ст. 43) і регулювання відносин у сфері земельної власності, установлення її меж, перетворення великих маєтків, заохочення дрібної і середньої власності (ст. 44). Держава може вторгатися у відносини власності «в суспільних інтересах» (ст. 42), у «цілях суспільної користі» (ст. 43). Назва норми зовні нагадує регулювання соціалістичного типу і стала правовою основою розвитку процесу державного впливу на економіку. Одночасно Конституція закріплює й свободу приватної господарської ініціативи. Однак вона не може розвиватися, завдаючи збиток безпеці чи свободі людського достоїнства.