Розділ «8. ПРАВОСУДДЯ І СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ»

Судова правотворчість сприяє підвищенню самостійності і незалежності судової влади, але не обумовлює її. При цьому чим більше судова правотворчість є «вплетеною» у процес судового розгляду звичайного правового спору, тим сильніше відчувається цей вплив. Тому визнання певною правовою системою судового прецеденту сприяє самостійності і незалежності судової влади набагато більше, ніж існування такої форми судової правотворчості, як нормативно-правовий акт.

Але чому ступінь визнання правовою системою судової правотворчості пов’язано зі ступенем самостійності та незалежністю судової влади? Відповідь на це питання лежить у площині наступної тези: судова правотворчість істотно підвищує роль і значення судової влади у механізмі стримувань і противаг. У свою чергу, цей механізм притаманний демократичному способу побудови механізму державної влади і по суті являє собою фундамент для дії внутрішніх (тобто тих, які перебувають у самій матерії державної влади) чинників, спрямованих на запобігання зловживанню владою.

В. Смородинський у своїй роботі переконливо довів, що судова гілка державної влади займає провідне місце у механізмі стримувань і противаг, що обумовлюється її повноваженнями щодо перевірки конституційності законів, указів, інших актів у зв’язку із розв’язанням конфліктів між гілками влади, між громадянами, їх об’єднаннями і органами державної влади, їх посадовими особами; щодо загальнообов’язкового тлумачення Конституції і законів України; щодо скасування незаконних актів органів виконавчої влади[867].

Досить показовим є те, що у вказаному автором переліку повноважень присутні дві форми судової правотворчості («загальнообов’язкове тлумачення Конституції і законів України», «скасування незаконних актів органів виконавчої влади»). Відсутність зазначених двох повноважень суттєво зменшує авторитет судової влади та її значення для суспільства, оскільки слабкість судової влади має наслідком неефективність захисту нею прав і свобод людини (особливо у спорах, де стороною виступає орган державної влади).

З огляду на вищевикладене, коротко зупинимось також і на питанні сумісності судової правотворчості як функції судової влади з принципом поділу державної влади.

Треба відзначити, що суперечність (яка начебто має місце з точки зору низки вчених) правотворчої функції суду з вимогами теорії поділу влади на законодавчу (що приймає закони), виконавчу (що виконує закони) та судову (що розв’язує правові суперечки), є, крім усього іншого, своєрідним ultima ratio пострадянських вчених — противників судової правотворчості.

Разом з тим, у континентальній західноєвропейській юридичній літературі ще наприкінці XIX — початку XX ст. (!) було визнано, що панівною є не теорія поділу влади, а вчення про єдність суверенної волі держави, а також те, що насправді принцип поділу влади є «настільки ж блискучим, наскільки ж і спірним»[868].

У свою чергу, сучасний дослідник І. Рекецька, розглядаючи проблематику судової влади в Україні з політологічної точки зору, наголошує на неможливості сприйняття у повному обсязі теорії поділу влади: «…у своєму класичному варіанті теорія поділу влади не підтверджується досвідом державно-правового будівництва, реальним життям. Таким чином, принцип поділу влади не є твердим й абсолютним принципом»[869].

Останнім часом у вітчизняній юридичній літературі необґрунтовано перебільшується значення принципу поділу влади у процесі формування демократичного суспільства, правової держави. Адже сам по собі принцип поділу влади не вирішує жодної проблеми у рамках зазначених процесів. Суверенітет державної влади, який проявляється, зокрема, в її неподільності та єдності, є основною ознакою будь-якої держави, а публічна влада може і повинна мати структурний поділ (спеціалізацію), але за своєю природою державна влада є неподільною, оскільки самостійне, «розподілене» існування її трьох гілок паралізує державу як функціонуючу систему.

Яка ж тоді роль вказаного принципу?

Відповідь полягає у тому, що цей принцип є лише однією з умов реалізації набагато важливішого положення про необхідність існування у відносинах між структурними частинами влади механізму стримувань і противаг.

Розгляд принципу поділу влади не як самодостатнього, а лише як допоміжного інструмента механізму стримувань і противаг знаходить свій вираз і у відповідних сучасних наукових дослідженнях[870].

Отже, розподіл повноважень між трьома гілками державної влади є засобом підвищення ефективності виконання нею своїх функцій, але аж ніяк не самостійним чинником у запобіганні її узурпації.

І, нарешті, останнім аргументом, який спростовує тезу про суперечність судової правотворчості вимогам принципу поділу державної влади є те, що, власне, судова правотворчість не зазіхає на законотворчу функцію парламенту. Оскільки, як правильно вказується у відповідних дослідженнях[871], законотворчість — це різновид правотворчості, яка полягає у прийнятті законів. Розвиваючи тезу, висловлену В. Бігуном[872], ми доходимо висновку, що, дійсно, суд не повинен бути законотворчим органом, але це жодним чином не виключає того, що суд при цьому може виступати як правотворчий орган.

* * *

Завершуючи цей короткий огляд аспектів співіснування судової правотворчості і правосуддя, наголосимо на тому, що за допомогою судової правотворчості основні ціннісні стандарти правосуддя, які відповідають принципам справедливості, рівності, свободи і гуманізму, проникають у систему позитивного права. Судова правотворчість робить правосуддя не індивідуальним регулятором суспільних відносин, а загальним, і вказані стандарти переходять від стану одиничного (вирішений казус) до стану загального (загальнообов’язкове правило для вирішення певного виду казусів). Саме судова правотворчість здатна наповнити право в його конкретних проявах не тільки ідеями, а й конкретним змістом принципів справедливості, рівності, свободи та гуманізму, адже завдяки використанню зазначених принципів при судовому розв’язанні конкретних правових спорів вони перестають існувати як абстракції, знаходячи своє безпосереднє втілення у правовідносинах.

Судова правотворчість підкорена меті правосуддя (розв’язати правовий спір і захистити права і законні інтереси на підставі закону та на підставі вимог принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму) і є одним із засобів її досягнення.