Розділ «8. ПРАВОСУДДЯ І СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ»

8.3. Гармонія у взаємозв’язках правосуддя і судової правотворчості

З назви цього підрозділу випливає, що в ньому будуть розглянуті позитивні моменти у взаємовпливі правосуддя і судової правотворчості[862].

На нашу думку, суть гармонійного співіснування судової правотворчості та правосуддя становлять наступні фактори. Якщо брати макрорівень синтезу взаємовідносин між правосуддям і судовою правотворчістю, то судова правотворчість є одним з елементів механізму досягнення мети правосуддя.

З точки зору теорії права, суд у своїй діяльності досягає мети правосуддя внаслідок дії двох взаємопов’язаних процесів, що позначається спеціальними категоріями. Першою категорією є правозастосування як реалізація судом норм права для вирішення правового спору. Другою категорією є професійна правосвідомість судді, яка наповнює процес розгляду справи аксіологічним змістом, саме завдяки їй судочинство стає правосуддям.

Ми визнаємо певну обмеженість і спрощеність вказаного підходу, але сукупність взаємовідносин між вказаними двома категоріями становлять собою умовну модель, яка є достатньою для розкриття поставленого питання.

Судова правотворчість може бути третім елементом вказаної моделі. Крім того, нижче спробуємо довести, що судова правотворчість не лише нормально співіснує із правозастосуванням і професійною правосвідомістю, але й надає суддям нових можливостей для досягнення мети правосуддя і навіть виводить суд на новий, більш високий рівень суспільного значення.

Як було з’ясовано вище, здійснення судом правотворчості у формі судового прецеденту та квазіпрецеденту під час безпосереднього розгляду справи жодним чином не вступає у конфлікт з процесом правозастосування, оскільки норма, яка створюється судом, відразу стає предметом судового тлумачення і застосування до конкретних правовідносин у рамках спору, що розглядається.

Що ж до професійної правосвідомості судді, то треба визнати, що судовий розгляд будь-якої справи пов’язаний з елементом творчості, незалежно від того, чи визнається результат такої творчості джерелом (формою) права, чи актом правозастосування. Так, ще на початку XX ст. Г. Демченко цілком вірно зауважив, що суд займається творчістю і у випадку заповнень прогалин, і у випадку тлумачення норм права. Річ не у тому, що суд творить, а у тому — як він творить[863]. Позиція щодо творчого характеру діяльності суду під час розгляду ним справи підтримується і сучасними науковцями[864]. Тому для правосвідомості високопрофесійного судді наявність правотворчої складової його діяльності при безпосередньому розгляді спорів не тільки не завадить йому проявити свої здібності та виконати покладений законом і суспільством обов’язок вирішити правовий спір, але й дасть відчуття додаткової відповідальності за винесене ним рішення, адже воно буде не тільки актом правозастосування, обов’язковим лише для сторін справи, а й набуде загальнообов’язкового значення для всіх схожих випадків.

Таким чином, судова правотворчість у цілому не містить взаємовиключаючих моментів ані з правозастосуванням, ані з професійною правосвідомістю. Натомість вона надає процесу здійснення правосуддя нових якостей, які слугують справі досягнення мети правосуддя.

При розгляді правосуддя у жодному разі не слід випускати з уваги, що суб’єктний склад правосуддя не вичерпується суддями, судом і судовою системою. Адже, окрім зазначених елементів, до складу правосуддя входять ще і сторони у справах, які розглядаються судами. Власне кажучи, у даному випадку йдеться про процесуальні правовідносини. Саме сторони по справах є адресатами здійснення судом своєї влади. Крім того, саме сторони у справах, звертаючись до суду за захистом своїх прав, запускають механізм правосуддя.

Як вказується у літературі[865], особливістю суб’єктного складу процесуальних правовідносин є обов’язкова наявність владного суб’єкта (у нашому випадку — наявність суду), а також інших суб’єктів, які або мають юридичний інтерес у вирішенні справи (сторони справи), або не мають такого, але сприяють вирішенню справи (представники сторін, свідки, експерти, тощо).

У правотворчому елементі діяльності суду відсутні негативні наслідки для безпосередніх сторін спору. Адже у будь-якому разі і судовий прецедент, і квазіпрецедент передусім є судовими рішеннями, тобто актами вирішення правового спору (актами правозастосування), а вже потім, у другу чергу, — актами правотворчості. Тому здійснення правотворчості судом під час вирішення певної справи не суперечить юридичним інтересам сторін справи і тим більше не порушує їхніх прав і законних інтересів. Крім того, оскільки суспільне значення правотворчого акта є більшим, ніж правозастосовчого, то і об’єктивні вимоги до нього є вищими; зважаючи на це, суд буде підходити до розгляду такої справи особливо ґрунтовно, максимально використовуючи всі наявні у нього інтелектуальні і професійні ресурси, досвід, тощо. А відтак, сторони справи отримають більш виважене і обґрунтоване вирішення їхнього спору, адже спосіб його розв’язання буде вважатися обов’язковим еталоном.

Судова правотворчість сприяє меті правосуддя тому, що вона змушує суддів підходити до розгляду спорів відповідно до надзвичайно високих стандартів справедливості, адже завдяки тому, що їх рішення буде не лише правозастосовчим актом, але і джерелом (формою) права, аргументація суддів буде відкритою для аналізу та критики з боку юридичної громадськості. Усвідомлення суддями своєї належності до функції правотворчості збільшує їх суспільну роль, але одночасно збільшує і рівень відповідальності (як моральної, так і юридичної: дисциплінарної і кримінальної) за прийняті рішення, що в кінцевому рахунку призводить до більш якісного і ефективного захисту прав і свобод суб’єктів права.

З іншого боку, сам факт визнання державою судової правотворчості обумовлює значне підвищення вимог до осіб, які бажають стати суддями (особливо суддями вищих судів). Ця обставина також позитивно сприяє підвищенню якісного рівня відправлення правосуддя, яке, і це треба відверто визнавати, багато в чому залежить від професійних знань та професійної правосвідомості суддів як конкретних особистостей.

Наступний аспект впливу судової правотворчості на правосуддя виражається у тому, що судова правотворчість сприяє реалізації принципів самостійності і незалежності судової влади.

Аксіоматичним є твердження про те, що суд, суддя має бути позбавленим впливу будь-яких органів державної влади та інших суб’єктів як у широкому плані (наприклад, використання і поширення інформації про суддю з метою завдати шкоди його авторитету), так і у вузькому (вплив на суддів при прийнятті ними рішень).

Законодавство України розмежовує прикладний аспект цих принципів: так, у статті 14 Закону України «Про судоустрій України» зазначено про самостійність суду та незалежність судді. По суті, у даному випадку йдеться про: а) структурну і функціональну автономність формування і функціонування органів судової влади; б) заборону втручання у будь-якій формі у діяльність судді при розгляді ним справи. Так, у ч. 6 вказаної статті зазначається, що суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

Потрібно погодитись із твердженням про те, що термін «самостійність» означає інституційний аспект, а «незалежність» — змістовний[866].

Отже, самостійність суду і незалежність судді повинні гарантувати неупереджене ставлення до судових справ відповідно до внутрішнього переконання судді, що ґрунтується на вимогах закону. Принагідно зазначимо, що наша позиція щодо визначення правосуддя досить вдало відображена у цитованому положенні закону, адже словосполучення «внутрішнє переконання судді» має розумітися в ракурсі врахування принципів справедливості, свободи, рівності, гуманізму при здійсненні правосуддя, тому що в інакшому випадку його сенс втрачається.

Таким чином, маємо змогу побудувати логічну конструкцію, в основі якої лежить генетичний зв’язок між поняттями: судова правотворчість => самостійність суду і незалежність судді => неупереджене вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання судді (справедливість, рівність, свобода, гуманізм), що ґрунтується на вимогах закону (в тому числі процесуальних вимогах) =>правосуддя =>захист прав і свобод суб’єкта права (фізична особа, юридична особа, держава, суспільство).