Розділ 5. Порядок звільнення від покарання на підставі закону про амністію

У зв’язку із цим, важко погодитися, як з п. 5 листа Верховного Суду України від 25 травня 1995 р. про порядок застосування Указу Президента України від 19.04.1995 р. “Про амністію із нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні”, в якому зазначено, що “якщо обставини, які є підставою для застосування ст. ст. 1 і 3 Указу, виявляться у стадії судового розгляду, суд у відповідності зі ст. 6 ч. 2 КПК України доводить розгляд справи до кінця, постановляє вирок і, якщо цей вирок є обвинувальним, при відсутності обставин, передбачених ст. 9 Указу, звільняє засудженого від покарання. У цих випадках суд звільняє засудженого як від основного, так і від додаткового покарання[187], так і з наступним рішенням вищестоящого суду.

Приклад: Вироком місцевого суду від 05.05.1995 р. К. був засуджений за ч. 2 ст. 143 КК до 3 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна. На підставі ст. 46-1 КК виконання вироку було відстрочено на 2 роки. На підставі ст. 3 Указу Президента України від 19.04.1995 р. “Про амністію із нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні” К. від основного покарання було звільнено. Верховний Суд України своєю ухвалою від 26.03.1996 р. цю постанову суду скасував і зазначив, що суд, крім того, допустив помилку, оскільки Указ поширюється і на додаткові міри покарання[188].

Найбільші труднощі виникають у суддів із третьою групою актів амністії, де в них зазначені конкретні умови, при яких особа може бути звільнена від додаткових мір покарання. Цю групу актів амністії можливо розділити на три підгрупи по змісту викладення цих конкретних умов:

а) Два акти амністії, в яких зазначено, що особи, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються, крім осіб, відносно яких на день набрання чинності цим Законом вироки суду в частині додаткових мір покарання не було виконано (ст. 21 Закону України “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” від 26 червня 1997 р.[189] та ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24 липня 1998 р.)[190];

б) Шість актів амністії, в яких зазначено, що особи, які згідно із цим Законом звільняються повністю від покарання, звільняються, як від основного так і від додаткового покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються (наприклад, ст. 15 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.)[191];

в) ст. 14 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., в якій зазначено, що особи, які згідно з цим Законом звільняються від покарання, звільняються як від основного так і від додаткових видів покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових видів покарань не звільняються[192].

Приклад: Вироком місцевого суду від 20.12.2004 р. Д. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі із позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 рік. На підставі ст. 75 КК Д. звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком на 1 рік. 18.03.2005 р. апеляційний суд вирок місцевого суду скасував у частині призначеного покарання і постановив свій вирок, призначивши Д. за ч. 2 ст. 286 КК – 3 роки позбавлення волі із позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 рік. 21.07.2005 р. у засіданні суду касаційної інстанції засуджений просив застосувати щодо нього амністію, оскільки він є інвалідом 3 групи і має на утриманні малолітню доньку. Верховний Суд України згідно з пунктами “б” та “е” ст. 1, ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнила Д., як від основного так і від додаткового покарання[193].

На наш погляд, в першому випадку зміст ст. 21 Закону України “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” від 26 червня 1997 р. та ст. 20 Закону України “про амністію” від 24.07.1998 р. є невдалим із правової точки зору. Аналіз цих статей свідчить про те, що є два варіанти:

- особа звільняється від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання не було виконано;

- особа не звільняється від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання було виконано.

Виникає запитання, від чого законодавець заборонив звільняти осіб, якщо вирок суду в частині додаткових мір покарання вже виконано?

Відповідь одна, ця заборона не має ніякого правового сенсу, оскільки всі особи звільняються від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання не були виконані. На нашу думку, недоліки цих статей Законів є причинами судових помилок.

Приклад : Вироком місцевого суду від 22.10.1998 р. О. був засуджений за ч. 1 ст. 215 КК до штрафу в розмірі 500 грн. та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 3 роки. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 24.07.1998 р. О. був звільнений від основного покарання. Обласний суд ухвалою від 17.11.1998 р. звільнив О на підставі ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24.07.1998 р. від додаткового покарання. Постановою президія обласного суду від 3.03.1999 р. зазначену ухвалу в частині застосування до О. ст. 20 цього Закону і звільнення його від додаткового покарання, скасовано. Верховний Суд України своєю ухвалою від 1.04.1999 р. постанову президії обласного суду скасував і зазначив, що за змістом ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24 липня 1998 р., від додаткових мір покарання не звільняються лише особи, щодо яких таке покарання станом на 13.08.1998 р., тобто на день набрання чинності Законом, було виконано. Із матеріалів справи вбачається, що на цю дату вирок щодо О. було не тільки не виконано, а й не ухвалено. Тому судова колегія в кримінальних справах обласного суду при розгляді справи правильно виправила помилку місцевого суду і відповідно до п. “б” ст. 1 та ст. 20 цього Закону обґрунтовано звільнила О. від додаткового покарання[194].

В другому і третьому випадках, умовою звільнення особи від додаткового покарань, є звільнення її від покарання на підставі закону про амністію. При цьому, особи, до яких хоча і застосувався акт амністії, не мали право на звільнення від додаткового покарання, якщо при цьому вони не звільнялися від покарання. Різниця між цими випадками полягає у тому, що в другому випадку умовою звільнення особи від додаткового покарання було звільнення її повністю від покарання, а в останньому випадку, звільнення від покарання.

На наш погляд більш вдалим в цьому випадку є зміст ст. 14 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., оскільки умова “звільнення повністю від покарання” необґрунтовано звужувала підстави для звільнення осіб від додаткового покарання, наприклад в тих випадках, коли особа на підставі акта амністії звільнялася від невідбутої частини покарання, так як ми раніше встановили – однією із ознак “повного звільнення від покарання” на підставі закону про амністію є відсутність реального строку відбування покарання засудженим у процесі виконання вироку. Треба відзначити, що такі “незначні” вади законодавця призводять до судових помилок.

Приклад : Вироком місцевого суду від 06.10.1998 р. К. був засуджений за ч. 1 ст. 215 КК на 1 рік виправних робіт з відрахуванням 20% заробітку в дохід держави та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 3 роки. Постановою цього суду від 31.08.1999 р. К. був звільнений, як від основного так і від додаткового виду покарання. Президія обласного суду постанову місцевого суду скасувала, оскільки останній всупереч вимогам ст. 21 Закону України “Про амністію” від 16.07.1999 р. застосував амністію до К., а тому у суду не було підстав звільняти його від додаткового покарання – позбавлення права керувати транспортними засобами, оскільки амністія була застосована щодо К. у зв’язку із відбуттям ним певної частини основного покарання, і тому не було підстав звільняти його від позбавлення права керувати транспортними засобами[195].

Таке рішення президії обласного суду викликає сумніви. Так, згідно із ст. 21 Закону України “Про амністію” від 16 липня 1999 р., особи, які за цим Законом звільняються повністю від покарання, звільняються як від основного, так і від додаткових покарань. Всі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються[196]. На нашу думку, таке тлумачення вищестоящим судом цього Закону, що в разі звільнення особи від невідбутої частини покарання – звільнення її від невідбутої частини основного покарання та від додаткового покарання на підставі цього Закону про амністію неможливе, є помилковим, так як суперечить принципам рівності та справедливості, оскільки ставить не в рівне становище осіб, які вчинили однакові злочини до набуття чинності законом про амністію і яким були призначені однакові основні та додаткові покарання, але різниця між ними полягає у тому, що вони були засудженні в різний час, а тому один з них звільняється від призначеного покарання на стадії судового розгляду шляхом постановляння обвинувального вироку із звільненням як від основного так і від додаткового покарання, а другий звільняється тільки від невідбутої частини основного покарання під час відбування покарання.

Таким чином, слід відзначити, що на підставі Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. та Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. та інших актів, передбачених в другому випадку, звільненню від додаткових видів покарань підлягають тільки ті особи, які на підставі цих Законів були звільненні від покарання або невідбутої частини покарання. Наприклад, звільненню від додаткових видів покарання підлягали, як військовослужбовці які тримаються в дисциплінарному батальйонові та були засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, незалежно від того, який строк покарання вони відбували (п. “а” ст. 4 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.), так і жінки, які були засуджені за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, якщо вони на день набрання чинності цим Законом відбули не менше половини призначеного строку основного покарання (п. “в” ст. 3 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.).

Усі інші засуджені, які хоча і підпадають під дії цих Законів – від додаткових видів покарань не звільняються. Тлумачення цих Законів свідчить про те, що до таких осіб слід віднести, наприклад засуджених, яким наполовину була скорочена невідбута частина покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк (стаття 5 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. та Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р.).

Приклад : Вироком місцевого суду від 25.04.2005 р. К. був засуджений за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 2 роки. На підставі ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. він звільнений від основного покарання. Ухвалою апеляційного суду від 04.08.2005 р. вирок суду у частині вирішення цивільного позову був змінений, а ухвалою Верховного Суду України від 14.11.2006 р. вирок суду в частині вирішення цивільного позову скасований[197].