Розділ 3. Правові підстави та умови звільнення осіб від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі законів України про амністію

Так, якщо згідно з п. “в” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. амністія не застосовується до осіб яких засуджено згідно з КК України 2001 р. за вчинення тяжкого або особливо тяжкого умисного злочину, які відбули менше половини строку основного покарання, то згідно з п. “в” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. амністія не застосовується до цих осіб, незалежно від того яку частину строку основного покарання вони відбули. Таким чином, дія Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. порівняно з Законом України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., розповсюджується на осіб які відбули половину чи більш половини строку основного покарання за вчинення тяжкого або особливо тяжкого умисного злочину.

Слід визнати, що Закон України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. в порівнянні з попередніми актами про амністію був поширював свої дії на дуже вузький круг осіб. Приведемо лише один приклад. Станом на 4.07.2007 р. з 17000 осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі у Донецькій області під дію цього Закону підпало 143 особи[57], тобто аж 0,84 % від всіх засуджених до позбавлення волі.

В) Третьою передумовою звільнення осіб від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі законів про амністію є згода останніх на застосування до них амністії.

Згідно з ст. 9 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. застосування амністії не допускається, якщо обвинувачений, підсудний або засуджений заперечує проти цього.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 23.07.2007 р. Р. був засуджений за ст. 229 ч. 1 КК к 1 року виправних робіт. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. Р. від призначеного покарання був звільнений. Апеляційний суд, розглядаючи апеляцію Р. частково її задовольнив, змінив вирок суду, виключивши з нього застосування амністії до останнього, оскільки Р., як при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, так і при розгляді його апеляції в суді другої інстанції, категорично був проти, щоб до нього була застосована амністія[58].

Приклад другий: Вироком районного суду від 7.10.2004 р. Н. був засудженим за ст. 356 КК до штрафу в розмірі 510 грн. Апеляційний суд ухвалою від 18.02.2005 р. вирок змінив звільнив Н. від покарання на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. Верховний Суд України скасував ухвалу апеляційного суду та відзначив, що ч. 1 ст. 10 цього Закону передбачено, що застосування амністії не допускається, якщо засуджений проти цього заперечує. У матеріалах справи немає письмової заяви Н. і не зафіксовано його усного звернення до суду для вирішення питання про застосування амністії. В апеляціях сам засуджений та його захисник порушували питання про скасування вироку через відсутність складу злочину[59].

Приклад третій: Вироком районного суду від 22.02.2006 р. А. та Б. були засудженні за ст. 356 КК кожен до штрафу в розмірі 510 грн. Апеляційний суд ухвалою від 26.04.2006 р. вирок залишено без змін. В касаційній скарзі засуджені А. та Б. звертають увагу на безпідставне незастосування до них амністії. Верховний Суд України відзначив, що доводи скарги засуджених про незаконне незастосування до них акту амністії, вони є безпідставними, оскільки Законом України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. передбачено обов’язкову згоду засудженого щодо застосування до нього амністії, у даному ж разі такої згоди А. та Б. у судовому засіданні не давали, і в матеріалах справи відсутні їхні письмові заяви про це[60].

Однак заради об’єктивності, слід визнати, що є і інша судова практика Верховного Суду України по цьому питанню.

Приклад перший: Вироком районного суду від 20.04.2006 р. А. був виправданий за ст. ст. 122 ч. 1, 358 ч. 3 КК. Апеляційний суд вироком від 31.07.2006 р. вирок суду в частині виправдання А. по ст. 122 ч. 1 КК скасував, признав його винним у вчиненні названого злочину і призначив А. покарання у виді позбавлення волі на 1 рік. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнив того від покарання. В касаційній скарзі засуджений вважає, що апеляційний суд безпідставно застосував щодо нього амністію, оскільки він проти цього заперечував. Верховний Суд України вирок апеляційного суду залишив без змін та відзначив, що його заперечення проти застосування щодо нього амністії не може слугувати підставою для скасування вироку, оскільки згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 6 КПК закриття справи на підставах, зазначених у п. 4 названої норми (внаслідок акту амністії) неможливо, коли обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження в справі продовжується в звичайному порядку і, якщо суд постановить обвинувальний вирок, то звільняє засудженого від покарання[61].

Приклад другий: Вироком районного суду від 18.10.2005 р. Р. була засуджена за ст. 367 ч. 2 КК на 2 роки позбавлення волі і на підставі п. п. «б», «г» ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнив її від відбування покарання. У касаційному подані прокурор ставить питання про скасування судового рішення, оскільки суд необґрунтовано застосував щодо Р. амністію. Верховний Суд України у задоволенні подання відмовив і вказав, що заперечення Р. в застосуванні щодо до неї амністії було пов’язано з її позицією, оскільки вона вважала себе невинуватою, і суд, довівши її винуватість, застосував щодо неї амністію і обґрунтовано звільнив від відбування покарання, чого вона в апеляції не оскаржила[62].

Приклад третій: Вироком районного суду від 06.04.2006 р. Н. був засуджений за ст. 191 ч. 1 КК на 1 рік обмеження волі і на підставі п. «б» ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. він був звільнений від відбування покарання. У касаційному скарзі Н ставить питання про скасування судового рішення, оскільки суд безпідставно застосував до нього амністію, оскільки він заперечував проти цього. Верховний Суд України у задоволенні скарги відмовив і вказав, що суд, урахувавши, що Н. є суб’єктом застосування амністії, звільнив його від покарання. Скасування вироку у частині застосування амністії за заявою засудженого, у касаційному порядку не передбачено законом[63].

З нашої точки зору, три останні судові рішення не відповідають вимогам ч. ч. 1 та 2 ст. 9 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., в яких вказано, що застосування амністії не допускається, якщо обвинувачений, підсудний або засуджений заперечує проти цього. Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, дає згоду суду в усній чи письмовій формі з обов’язковим зазначенням цього у протоколі судового засідання.

По перше, тлумачення ст. 9 цього Закону свідчить про те, що позиція особи, щодо якої застосовується амністія, повинна бути активною, тобто від неї має бути ініціатива щодо застосування судом до неї акту амністії, а не навпаки, коли суд за своєю ініціативою сам застосовує відносно цієї особи акт амністії, а вона у зв’язку з цим – промовчала.

По друге, на наш погляд, тлумачення ч. ч. 2, 3 ст. 6 КПК ніяким чином не свідчить про те, що продовження провадження у справі в звичайному порядку обов’язково має закінчитися застосуванням судом, по своєї ініціативі, акту амністії щодо засудженого, незалежно від того, заперечує чи не заперечує він проти застосування щодо нього акту амністії.

Більш складною є ситуація, коли обвинувачений, підсудний, засуджений, не признають себе винним у вчинені злочину, стверджують, що в їх діях відсутній склад злочину, але не проти застосування щодо них акту амністії.

Сам факт не визнання вини, не перешкоджає застосуванню амністії, але, на нашу думку, суди в цих випадках повинні з’ясувати, чи правильно особа розуміє наслідки застосування щодо нього акту амністії, роз’яснити останній, що амністія є тільки звільненням особи від кримінальної відповідальності чи покарання, винних у вчиненні злочину (злочинів) і що в таких випадках вона не звільняє особу від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду. Хоча ч. 2 ст. 9 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. дозволяє особі дати згоду суду на застосування до неї амністії в усній чи письмовій формі з обов’язковим зазначенням цього в протоколі судового засідання, ми в цих випадках рекомендуємо це зробити в письмовій формі, де особа вказує про те, що вона правильно розуміє суть і зміст амністії і ті негативні наслідки, які можуть бути стосовно неї, після застосування акту амністії, однак, не дивлячись на це, вона згодна з тим, щоб до неї суд застосував амністію.

Приклад: Постановою місцевого суду від 25.06.2007 р. кримінальну справу з обвинувачення Д. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, провадженням закрито зі звільненням того від кримінальної відповідальності на підставі п. п. “б”, “г” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. У касаційній скарзі Д. просить судове рішення скасувати, оскільки йому не були роз’ясненні правові наслідки застосування акту про амністію, а саме те, що звільнення від кримінальної відповідальності не звільняє його від цивільної відповідальності. Верховний Суд України, відмовляючи Д. у задоволенні скарзі відзначив, що наведенні у касаційній скарзі твердження Д. про те, що суд не роз’яснив йому наслідки застосування Закону України “Про амністію”, спростовуються матеріалами справи. Як убачається із протоколу судового засідання, після заявленого Д. клопотання про застосування до нього амністії, суддя відповідно до вимог закону роз’яснив учасникам процесу наслідки застосування цього Закону і Д. підтримав своє клопотання[64].

Формальний підхід суддів до цих питань, може привести до помилок.

Приклад: Ухвалою місцевого суду від 10.09.1987 р. кримінальна справа щодо Ф. була закрита на підставі ст. 6 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 18.06.1987 р. “Про амністію в зв’язку з 70-річчям Великої Жовтневої революції”. Із матеріалів справи вбачається, що Ф. в судовому засіданні подала заяву про застосування щодо неї амністії, але одночасно заявила, що за пред’явленим обвинуваченням винною себе не визнає. Після того, як суд закрив справу відносно неї, вона у скаргах до обласного та Верховного судів України, стверджувала, що дала згоду на закриття справи на підставі акту амністії, не будучи проінформованою про наслідки застосування амністії, її вина за пред’явленим обвинуваченням (шахрайство майна на суму 54000 крб.) у встановленому законом порядку не доведена. Президія обласного суду, скасовуючи судове рішення, в своїй постанові вказала, що вищевказане дає підстави дійти висновку про те, що закриття кримінальної справи щодо Ф. було здійснено всупереч її волі[65].

В судовій практиці виникають ситуації коли обвинувачений, підсудний чи засуджений дають згоду на застосування щодо нього амністії тільки в частині пред’явленого обвинувачення, а в другій частині обвинувачення, себе винним не признають і вимагають від суду розглядати цю частину обвинувачення в установленому законом порядку і винести в цій частині виправдувальний вирок.