Розділ 1. Загальні засади дослідження проблем кваліфікації повторності злочинів

1.1. Стан дослідження проблеми кваліфікації повторності злочинів у кримінально-правовій літературі

Будучи невіддільною частиною загального вчення про злочин та кримінальну відповідальність, проблема множинності злочинів, зокрема повторності злочинів, є однією з найважливіших та найскладніших у теорії кримінального права та правозастосовній практиці. Утім, її дослідженню в юридичній літературі приділено не достатньо уваги. В науці кримінального права питання кваліфікації повторності злочинів не досліджували на монографічному рівні. Ці проблеми порушували лише в окремих наукових статтях, а також частково висвітлювали в роботах, присвячених дослідженню загальних положень кваліфікації злочинів, та працях, у яких розглядали загальні питання поняття та видів повторності злочинів.

У кримінально-правовій літературі вчення про повторність злочинів набуло відносно самостійного і повного розвитку наприкінці XIX — на початку XX ст. Початок дослідження про повторність злочинів пов'язаний з іменами таких учених, як: Л. Є. Владіміров, О. Ф. Кістяківський. Наприклад, професор Л. Є. Владіміров в одному з перших підручників із кримінального права хоча й розглянув основні інститути цієї галузі права з позиції того часу, проблемі множинності злочинів приділив мало уваги[1]. Однак, вже тоді він зупинився на правовому аналізі ситуацій, які ми сьогодні розглядаємо як сукупність і повторність злочинів.

Проблеми повторності злочинів вивчали також М. С. Таганцев, С. В. Познишев, Н. Д. Сергєєвський та інші. У своїх працях ці вчені розкривали питання про повторне вчинення тотожних чи однорідних злочинів, за умови, що на попередній злочин була реакція держави і обидва злочини, пов'язані певним проміжком часу. В основному дискутували щодо проміжку часу, який віддаляв злочин один від одного, чи потрібно вважати рецидивом злочин, вчинений після засудження або часткового чи повного відбуття покарання за попередній злочин, чи треба посилити покарання за повторний злочин.

До прикладу, М. С. Таганцев вважав, що необхідною ознакою повторності є відбуття призначеного судом покарання за перший злочин повністю, або хоча б 2/3. Вчинення повторного злочину особою, засудженою за попередній злочин, але котра ще не відбула покарання, свідчить про менший ступінь суспільної небезпеки злочинця порівняно з особою, яка відбула частину покарання, тому не може бути змішане з повторністю[2]. Н. Д. Сергєєвський, навпаки, вважав, що для наявності повторності злочинних діянь потрібно, аби покарання за перший злочин було відбуте або щоб була постанова суду про засудження особи[3].

У дореволюційній літературі вчинення особою повторного злочину розглядалось як прояв злої волі особи, як схильність до вчинення злочинів. Тому повторність злочинів розглядали російські криміналісти як один з елементів, який характеризує суб’єктивну сторону злочину (волю злочинця). Про особливу злісну волю особи свідчило вчинення тотожних чи однорідних злочинів, відбуття частини чи всього покарання або засудження особи за попередній злочин, зв’язок злочинів за часом. Водночас характер повторних злочинів учені не визначили. Не було запропоновано і строків давності між попереднім і повторним злочином. Наприклад, Н. Д. Сергєєвський вважав, що строки можуть збігатися із загальною давністю, і можуть встановлюватися спеціально для повторності[4]. На думку С. В. Познишева, строки давності можуть бути застосовані і у випадку повторності злочинів[5].

Узагальнення наукових праць на початковому етапі розвитку кримінально-правової науки дають змогу виділити такі основні положення повторності злочинів: 1) повторність визнавали в разі вчинення злочину після відбуття покарання за попередній злочин; 2) визначали співвідношення між раніше вчиненим злочином і новим: діяння мало бути або тотожним, або однорідним із попереднім злочином; 3) обмеження строку між відбутим покаранням і вчиненим новим злочином. Цей аналіз показує, що поняття повторності загалом збігалося з поняттям рецидиву.

Із 1917 р. до початку 30-х років XX ст. спостерігалися різні підходи до розуміння повторності злочинів: від ототожнення повторності з рецидивом злочинів і до розмежування цих понять. В. Куфаєв писав, вживаючи термін «повторні злочини», ми надаємо йому більш широкого значення, ніж поняттю «рецидив»[6].

Наприклад, А. Н. Трайнін чітко розмежовував поняття повторності злочинів та поняття рецидиву. Вчений вважав, що КК РСФСР 1926 р. містить положення і про повторність злочинів, і про рецидив. У тих випадках, коли повторність злочинів впливала на кваліфікацію суспільно небезпечних діянь, має місце рецидив злочинів. А у випадках, коли повторне вчинення злочину визначалось як обтяжуюча обставина, мала місце повторність злочинів. Як обов’язкові ознаки рецидиву науковець виділяє: 1) відбуття покарання за попередній злочин; 2) неоднорідність попереднього і наступного злочину. А повторність, на його думку, можлива лише за однієї умови — однорідність попереднього і наступного злочину. Факт засудження чи відбуття покарання для повторності злочинів значення не має[7].

Ю. І. Битко зазначав, що в КК 1926 р. передбачена відповідальність за такі види повторності: повторність як кваліфікуюча ознака в окремих складах злочину; повторність у формі сукупності, яку утворювали різнорідні злочини в разі вчинення їх до засудження; повторність як обставина, що обтяжує покарання. Остання могла враховуватись у випадках, коли повторність не охоплювалась ні поняттям сукупності, ні поняттям повторності як кваліфікуючої ознаки складу злочину[8].

П. К. Кривошеїн пише, що процес створення інституту повторності, який лежить в основі диференціації кримінальної відповідальності та покарання, був складним і суперечливим. Науковець пояснює це тим, що у зв'язку із поширенням в офіційній пресі думки про відсутність у радянському суспільстві ґрунту для рецидиву та професійної злочинності в юридичній науці були згорнуті всі дослідження щодо вивчення злочинності, зокрема повторної. Тому доктринальні визначення повторності злочинів були суперечливими і орієнтованими переважно на судову практику.

Суттєво вплинув на розвиток поняття повторності злочинів Пленум Верховного Суду Української РСР постановою від 20 грудня 1927 р., в якій судовий орган вперше дав офіційне роз'яснення поняття повторності злочинів за кримінальним кодексом. «Повторністю визнається вчинення злочину після того, як та ж особа вчинила раніше однорідний злочин чи декілька однорідних злочинів». З постанови випливає, що повторність складають однорідні злочини. В цій же постанові Пленум вказав, що «однорідними вважаються злочини, в яких предметом посягання є одна і та ж група порушених інтересів». І тому однорідними злочинами є ті, які передбачені одним розділом Кримінального Кодексу.

Вказана постанова Пленуму Верховного Суду УРСР важлива не тільки тим, що в ній показано розгорнутий аналіз юридичних ознак поняття повторності злочинів, але й тим, що в ній вперше зроблено спробу розкрити соціальну суть повторності злочинів.

Приблизно таке ж тлумачення повторності злочинів давалося й у постановах Пленуму Верховного Суду СРСР від 19 березня 1948 р. «Про застосування Указу Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 червня 1947р.» і від 6 травня 1952 р. «Про судову практику по застосуванню Указу Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна». Але вже через декілька років Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 28 травня 1954 р., «Про судову практику по застосуванню Указу Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна» пропонував: «розкрадання державного й громадського майна повинно розглядатися як повторне, якщо раніше також було вчинено розкрадання державного або громадського майна». Так, крадіжка особистого майна повинна розглядатися як повторна, якщо їй передувала крадіжка такого ж майна». Отже, поняття повторності злочинів наповнювалося принципово новим змістом, а саме: низка діянь обмежувалася лише юридично тотожними злочинами. Однак згодом Пленум знову змінив свою позицію, відступивши від принципу тотожних злочинів. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 18 червня 1957 р. «Про деякі питання по застосуванню в судовій практиці Указу Пленуму Верховного Суду СРСР від 10 січня 1955 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібне розкрадання державного й громадського майна» розкрадання визнавалося повторним, якщо менш тяжкому розкраданню передувало більш тяжке посягання на власність[9].

У зв’язку з прийняттям Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік і Кримінальних кодексів союзних республік в 1959–1961 р.р. проблеми повторності злочинів піддаються ґрунтовному дослідженню. На відміну від минулого, в законодавстві 60-х років поняття повторності злочинів розкривають у Загальній (ст. 41 КК РСФСР) і в Особливій (примітки до ст. 89 і ст. 144 КК РСФСР) частинах КК союзних республік: значно збільшилася кількість норм, що передбачають повторність як кваліфікуючу обставину. Для цього періоду характерна активізація наукової діяльності, а поняття повторності стає одним з основних предметів наукових досліджень.

Наприкінці 50-х на початку 60-х років виходить низка фундаментальних робіт, у яких досліджено найважливіші питання кримінального законодавства: кваліфікація злочинів, призначення покарання й звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, співучасть у злочині, диференціація кримінальної відповідальності та індивідуалізація покарання та інші питання, що пов'язані із проблемами повторності злочинів.

Після прийняття Основ з’являється багато наукових статей, зокрема, Г. Анашкіна, І. Гонтаря, І. І. Гореліка, Л. Захожого, В. Жгутова, В. Куфаєва, Б. А. Наумова, А. І. Свінкіна, П. Святохіна, В. Сидорова, Н. Семерневої, Н. Соболя, В. І. Ткаченка, О. М. Фістіна, Х. Шейніна, які присвячені теоретичному дослідженню проблем повторності злочинів. Ідеться про розгляд співвідношення повторності злочинів з неодноразовим вчиненням злочину, повторності як кваліфікуючої ознаки злочину, видів повторності злочинів, кваліфікації повторності окремих злочинів. Однак поза увагою вчених залишаються питання загальних правил кваліфікації окремих видів злочинних посягань, зокрема повторності злочинів.

Щоправда, деякі аспекти повторності злочинів розглядали під час вивчення проблем множинності суспільно небезпечних діянь. Скажімо, М. І. Бажанов, Р. Р. Галіакбаров, М. Ефімов, П. С. Дагель, Ю. О. Красіков, Г. Г. Кріволапов, З. А. Ніколаєва, Г. П. Новоселов, Н. К. Семернева, А. С. Фролов, Е. О. Фролов, Ю. Н. Юшков розглядали широке коло теоретичних і практичних питань, пов’язаних із характеристикою кримінально-правового інституту множинності злочинів. Науковці аналізу вали види одиничних злочинів як структурних елементів множинності; досліджували ознаки множинності злочинів та її види; охарактеризовували правові наслідки множинності злочинів; розглянули питання її кваліфікації та відмежування від складних одиничних злочинів. Проте, в теорії кримінального права питання щодо поняття множинності злочинів, її видів, правил кваліфікації, відмежування від одиничних злочинів завжди були дискусійними і дотепер багато з них не мають одностайного вирішення. Найбільш суперечливою є класифікація видів множинності злочинів, їх співвідношення один з одним. Це зрозуміло, оскільки вирішення прикладних питань відповідальності за окремий вид множинності безпосередньо залежить від визначення його характерних ознак.

У кримінальному праві багато вчених, які присвятили свої праці безпосередньо сукупності та рецидиву злочинів, порушували і питання повторності злочинів. Вони досліджували відмінність та подібність цих кримінально-правових понять та соціальних явищ. Це, приміром, Н. Б. Алієв, Ю. І. Битко, М. І. Блум, Т. М. Кафаров, Л. Н. Кривоченко, О. С. Нікіфоров, М. О. Стручков, Г. Т. Ткешеліадзе, О. М. Яковлєв.