Розділ 1. Загальні засади дослідження проблем кваліфікації повторності злочинів

1) кримінальне право Київської Русі і феодальної роздрібненості (X–XVII ст.);

2) козацька доба та період перебування України у складі Росії та Польщі (XVII–XVIII ст.);

3) період перебування України у складі Російської імперії та Австро-Угорщини (XIX ст. — 1917 р.);

4) радянський період (1917–1991 р.);

5) сучасний період розвитку кримінального права (після 1991 р).

Хоча така періодизація є дещо умовною, вона у загальному вигляді відображає основні тенденції формування вчення про повторність злочинів в науці кримінального права.

Першою систематизованою писаною пам'яткою звичаєвого права у добу існування Руської держави стала «Руська правда», яка є предметом уваги багатьох учених різних поколінь. Її вивчали і стосовно повторності злочинів. Так, М. С. Таганцев вважав, що у ст. 59 і ст. 60 «Руської правди» є вказівка на повторність злочинів[25]. Однак вітчизняні дослідники дотримуються іншої думки[26].

У ст. 59 «Руської правди» сказано: «Якщо господар обідив закупа, спричинивши шкоду його купі чи стариці, то повинен все йому повернути і оплатити за обіду 60 кун»[27]. Подібне положення містить і ст. 60 названого документа. Як видно, в них описано боргові відносини, які виникають між боржником (закупом) і боргодавцем (господарем), який пошкодив чи знищив майно закупа або вимагав виплати в більшому розмірі, ніж було записано в борговій записці.

Отже, в цих та інших статтях «Руської правди» положень про повторність злочинів немає. Ця історична пам’ятка відобразила такий етап розвитку держави і права, який ще не давав можливості говорити про повторність чи іншу форму множинності злочинів.

Згадки про повторність злочинів трапляються в епоху уставних грамот і судебників, які широко застосовувались на теренах України, були побудовані на її нормативній базі, і у зв’язку з цим, їх правомірно можна розглядати як частину українського кримінального законодавства. Зокрема, серед правових документів XIV ст. привертає увагу Псковська Судна грамота, яка, як відомо, є вагомою пам’яткою права епохи феодальної роздробленості на Русі, і Двінська грамота, яку видали в 1397–1398 р.р., у період, коли Двінська земля тимчасово вийшла з-під влади Великого Новгорода і визнала владу Великого князя Московського.

У ст. 5 Двінської грамоти сказано: «А кто у кого что познае татебное… татя впервые продати противу поличного; а в другие уличат, продадут его не жалуя; а уличат в третье — ино повесити; а татя всякого п’янити»[28]. У статті йдеться про посягання на приватну власність. Характер суспільної небезпеки татьби (крадіжки) виражено в таємному чи у відкритому викраденні чужого майна, а її ступінь — у мірі покарання. Якщо цю норму розглядати з погляду змісту поняття злочину, то в ній виділяємо суспільну небезпеку, кримінальну відповідальність, винуватість і покарання. А повторністю злочинів є такий випадок вчинення особою крадіжки втретє, коли вона раніше була покарана чи засуджена за дві попередні крадіжки, незалежно від тривалості строку, який віддаляє третій злочин від двох попередніх[29].

Схожі положення містить ст. 8 Псковської Судної грамоти, де говориться: «Чтобы и на посаде но крадется ино двожды е пожаловати, а изличив казнити по его вине, и в третий ряд изличив, живота ему не дати, крам крамьскому татю»[30]. Відмінність є лише в санкціях: у Двінській грамоті визначаються конкретні міри покарання за першу, другу і третю крадіжку, а в Судній грамоті — тільки за третю.

Отже, відповідно до уставних і судних грамот під повторністю злочинів можна розуміти вчинення особою двох чи більше злочинів, за один з яких вона вже підлягала покаранню або була засуджена відповідно до закону.

Подальшого розвитку поняття повторності злочинів набуло в «Судебнику» (1497), який був першим кодексом Руської централізованої держави. У ст. 1 °Cудебника зазначено «а которого татя поимают с какою татбою ни буди впервые, опроче церковные татбы и головные, а в ыной татбе в прежней довода на него не будет, иного его казнити торговою казнию, бити кнутием да исцево на нем доправя, да судие его продати…».

Аналіз цієї норми вже дає змогу розуміти під повторністю не тільки рецидив, а й фактичне вчинення двох злочинів, незалежно від засудження за раніше вчинений злочин. Таких ознак, як засудження чи відбуття покарання за перший злочин, сплив певного строку після вчинення попереднього злочину, не передбачалось, вказувалось тільки на вчинення тотожних злочинів вдруге.

У XIV–XVII ст. на землях України, які входили до складу Литви та Польщі, а із 1569 р. — Речі Посполитої, діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588), Магдебурзьке право та звичаєві норми, у яких вчинення злочину вдруге відображалося як обставина, яка обтяжує покарання. Зокрема, у ст. 1 розділу ХІІІ Статуту 1529 р. зазначено «Естли где паробки крадут в околицу, а з лицом их поймают, которое лицо будет стояти полтину грошей, тогды мает каран быти яко злодей. А естли ж полтины лицо стояти не будет, тогды мает з бонды его шкода плачона быти або лицо вернути, а з навязку пугами бити. А повторе естли вкрадет, хотя десети грошей стояти не будет, а з лицом поймают, тогды вжо его на шибеницю выдати мает».

Доба української козацької держави не відзначилася внеском у розвиток національного кримінального законодавства і, відповідно, нормативного регулювання положень про повторність злочинів. Система кримінального права запорізького козацтва базувалась на старовинних звичаях, що визначались «словесним правом і здоровим глуздом»[31]. Однак не можна не згадати про проект закону «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Проект передбачав врегулювання широкого спектру суспільних відносин, встановлення юридичних санкцій за вчиненні злочини та інші правопорушення, закріплення порядку діяльності судових органів. Усі 30 розділів є різноманітними і за змістом і за системою викладу, розміром, концентрацією нормативного матеріалу. Положень щодо повторності злочинів безпосередньо не було зазначено. Проте в розділі 24, артикулі 8, пункті 1 зазначено «Воровь, мошенныковь, которы в день крадуть разные вещи и явно похищая, убигають, за первымь пойманиемь на таком воровствь быть у столпа розгами или пльтми, за другимь, ухо резать, за третинь нось урезати или на челе железомь знакь вижечь, а сверхь того наказанъя за другимь и за третинь приводомь у столпа привязанныхь на публъчномь месте быть розгами, либо плетми, а который бы ворь и по ономь трикратномь наказанъи быль паки на воровстве поимать, таковый имееть быть повешень»[32]. Тому можемо зробити висновок, що вчинення тотожних злочинів (дві і більше крадіжки) відносилося до обтяжуючих обставин і впливало на суворість призначення покарання. Перша крадіжка карається биттям канчуками, а вчинення крадіжки вдруге — відтинанням вуха, утретє — відтинанням носа і тавруванням залізом, у четверте — злодія вішили на шибенеці.

Значний вплив на кримінальне законодавство України вже в той час здійснювала Росія. Одним з найбільших та систематизованих було «Соборне Уложення» царя Олексія Михайловича 1649 р. Тут спостерігається розширення переліку злочинів, вчинення яких утворює повторність. Залежно від кількості вчинених злочинів повторність виступала як кваліфікуюча і особливо кваліфікуюча ознака. Під повторністю злочинів розуміли вчинення двох і більше тотожних злочинів незалежно від наявності судимості і строків давності[33].

Про повторність йдеться і в «Зводі законів Російської імперії» 1832 р., де це поняття означено як вчинення покараною особою такого ж злочину вдруге чи втретє. Під поняттям повторності злочинів розуміли спеціальний рецидив.

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні редакції 1885 р. і в Кримінальному Уложенні 1903 р. були закріплені усі відомі на сьогодні форми множинності злочинів. Повторність розглянуто як загальну підставу посилення кримінальної відповідальності і як кваліфікуючу ознаку окремих складів, крім того, можна було виділити спеціальну і загальну повторність, розмежувати поняття рецидиву і повторності злочинів. Наприклад, у ст. 137 зазначено: «К числу обстоятельств, увеличивающих вину и наказание, принадлежат и повторение того же преступления или учинение другого после суда и наказания за первое, и впадение в новое преступление, когда прежнее, не менее важное, было прощено виновному вследствие общего милостивого манифеста, или по особому монаршему снисхождению»[34]. Можна сказати, що повторністю в цей час визнавали вчинення такого ж злочину чи однорідного, незалежно від наявності судимості за попередній злочин.