Розділ «Глава XIII II Дискусійні питання правотлумачення»

Судова практика у цивільних справах також рясніє випадками розширеного та обмеженого тлумачення. При цьому ніякої послідовності у цьому питанні судова практика не виявляє. З одного боку, і Верховний Суд України і Вищий господарський суд визнають підставою цивільно-правової відповідальності безпосередній (прямий) причинний зв’язок. Це знайшло відображення в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»[395] і п. 2 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди»[396]. У судових рішеннях вищих судових інстанцій, прийнятих останнього часу, також підкреслюється, що підставою відшкодування збитків (шкоди) є лише безпосередній причинний зв’язок, хоч ні один законодавчий акт, що пов’язує настання певних юридичних наслідків з наявністю причинного зв’язку, не зазначає на те, що цей зв’язок має бути обов’язково безпосереднім (прямим).

З іншого боку, суди не можуть не враховувати зміст закону, який: 1) допускає можливість відшкодування не тільки реальних збитків (п. 1, 2 ч. 2 ст. 22 ЦК), а й упущеної вигоди, яка майже ніколи з порушенням, якого припустився боржник, не пов’язана безпосередньо; 2) допускає за певних умов можливість покладення відповідальності за шкоду, завдану використанням транспортного засобу, яким особа заволоділа неправомірно, на власника (ч. 3 ст. 1187 ЦК), хоч між винними діями (бездіяльністю) власника та шкодою прямого причинного зв’язку немає; 3) встановлює строк, впродовж якого батьки, що позбавлені батьківських прав, несуть обов’язок відшкодувати шкоду, завдану дитиною (ст. 1183 ЦК). І наведеними прикладами не вичерпуються всі положення законодавства, в яких законодавець непрямо визнає юридичне значення за опосередкованим причинним зв’язком.

За таких умов у судовій практиці вантажовідправник, який неналежне перевірив комерційну придатність вагона чи контейнера, визнається відповідальним за незбереження вантажу, крім випадків, коли дефекти транспортного засобу мали скритий характер або виникли після завантаження (тут визнається тільки прямий причинний зв’язок), а залізниця, яка неналежне перевірила правильність розміщення та закріплення вантажу на відкритому рухомому складі, як правило, відповідальною за шкоду, що виникла внаслідок неправильного розміщення та закріплення вантажу, не визнається. Тут визнається за необхідне зміст поняття причинного зв’язку тлумачити широко (п. 3.8, 3.9 роз’яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»[397]).

Європейський Суд з прав людини багатократно зазначав на прямий причинний зв’язок як умову застосування у відповідних випадках примусових заходів до держав, що припустилися порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Але це не може сприйматись як практика, що є обов’язковою, зокрема для України, бо заходи, яких вживає Європейський Суд з прав людини, є суто субсидіарними. На державах-учасницях Конвенції лежить обов’язок поновити порушені права людини чи основоположні свободи. Діяльність Європейського Суду є суто допоміжною. Тому Європейський Суд і не вважає за можливе враховувати непрямий причинний зв’язок при встановленні факту порушення та при визначенні тих заходів, які застосовуються до держави-порушниці.

4. Від розширеного тлумачення актів законодавства слід відрізняти надання певному поняттю більш широкого змісту, ніж власний зміст цього поняття, визначений безпосередньо законом. Наприклад, добре відомий зміст поняття «закон». Але аналіз численних положень, наприклад, Цивільного кодексу свідчить про те, що під терміном «закон» тут розуміються не тільки власне закони, а й Цивільний та інші кодекси (саме формулювання ч. 2 ст. 4 ЦК «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України...» свідчить про те, що Цивільний кодекс непрямо також визнається законом).

Конституція Автономної Республіки Крим має юридичну силу закону, оскільки затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування прийняті Верховною Радою, підписані Президентом України, а тому визнаються також такими, що мають силу закону. Цьому сприяє і зазначення в частині першій ст. 2 названих Основ на те, що «законодавство України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування складається із цих Основ та прийнятих відповідно до них законів...». Нарешті, зміни до названих Основ були внесені законами України від 16 червня 2005 р. та від 23 лютого 2006 р., що свідчить про надання названим Основам рівня закону. Основи законодавства про охорону здоров’я[398] також визнаються законами, оскільки до них законами неодноразово вносились зміни і доповнення.

Виникає питання про те, чи має місце в таких випадках розширене тлумачення поняття закону та чи не є це виправданням самої ідеї розширеного та обмеженого тлумачення нормативно-правових актів. Видається, що — ні. У даному випадку поняття закону тлумачиться в точності так, як це випливає із численних положень законодавчих актів. А те розуміння певного терміну чи слова, яке випливає із законодавчого акту, має перевагу при тлумаченні даного акту навіть перед визначенням відповідного поняття, що формулюється в цьому ж акті.

До широкого розуміння поняття права власності судову практику підштовхує Європейський Суд з прав людини, який права на будь-який актив, що має економічний зміст, вважає за можливе захищати як право власності. За таких умов до права на безготівкові кошти на поточному рахунку в банку визнали можливим застосувати ст. 41 Конституції, що встановлює конституційні основи права власності. Такий підхід виявляється в практиці Конституційного Суду України[399], Верховного Суду України. Але широке розуміння поняття права власності не є результатом розширеного тлумачення поняття права власності, а обумовлено обов’язковістю прецедентної практики Європейського Суду з прав людини, яка (обов’язковість) випливає із Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тепер отримала нормативне закріплення у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини».

Виникає, однак, питання про те, чи не здійснює розширеного тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський Суд з прав людини. Така думка стала загальнопоширеною. Голландський дослідник проблеми прав людини Донна Гом’єн зазначає: «Органи Конвенції дають статті 6 широке тлумачення, оскільки вона має основоположне значення для здійснення демократії»[400]. Український автор В. П. Паліюк пише про розширений підхід Європейського Суду з прав людини до тлумачення ст. 3 Конвенції[401]. Видається, що Європейський Суд з прав людини розширеного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не здійснює. Твердження про те, що цей Суд здійснює розширене тлумачення, не враховує наступні обставини: 1) Європейський Суд з прав людини використовує звичайний логічний інструментарій тлумачення. Зокрема, із права на справедливий суд як наступного правового явища Суд виводить право на доступ до суду, що є попереднім правовим явищем. Із права на справедливий суд як попереднього правового явища Суд виводить право на виконання судового рішення як наступне правове явище; 2) при тлумаченні положень Конвенції Європейський Суд з прав людини керується принципом верховенства права, юридично закріпленим у преамбулі Конвенції, та ставить його за юридичною силою вище будь-якого іншого положення Конвенції. У рішенні в справі «Лавентс проти Латвії» Європейський Суд зазначив, що він виходив «з принципу верховенства права, на якому ґрунтується внутрішнє право Конвенції»[402]. Із застосуванням принципу верховенства права Європейським Судом з прав людини, поглибленням його розуміння пов’язаний також динамічний та еволюційний підхід Європейського Суду до тлумачення положень Конвенції, що обумовлений поєднанням у змісті Конвенції положень, які формально визначено встановлюють права людини, з положеннями, що мають втілюватись в життя поступово.

Так, Європейським Суд з прав людини вживає термін «обмежене тлумачення». Зокрема, в рішенні у справі «Wloch v. Poland»[403] Суд зазначив, що п. 1 ст. 5 Конвенції містить вичерпний перелік підстав позбавлення свободи, який підлягає обмеженому (вузькому) тлумаченню[404]. Але ж «обмежене тлумачення» полягало тут в суто буквальному тлумаченні, а не в обмеженні сфери дії п. 1 ст. 5 Конвенції. У такому ж розумінні терміни «обмежене тлумачення», «розширене тлумачення» вживаються в інших рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Тенденція до розширення сфери дії положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до більш широкого тлумачення цих положень Європейським Судом з прав людини не може бути визнана проявом розширеного тлумачення. Вона обумовлена широтою змісту положень Конвенції, застосуванням принципу верховенства права та історичним чинником, який закономірно обумовлює розширення змісту прав людини. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що Європейський Суд з прав людини у 2002 р. значно розширив стандарт ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка визнає за людиною право на життя. При цьому Суд зробив висновок, що держава зобов’язана вживати належних заходів для захисту життя від реальної та нагальної небезпеки[405]. Цей обов’язок держави прямо випливає із п. 1 ст. 2 Конвенції. І та обставина, що раніше Суд не визнавав такого обов’язку держави, не означає, що він не випливав із п. 1 ст. 2 Конвенції. Це лише означає, що раніше Європейський Суд вважав держави-учасниці Конвенції не готовими до виконання цього обов’язку. Такого ж тлумачення потребують численні положення Конституції України.

5. Конституція і закони України не дають будь-яких підстав для розширеного та обмежувального тлумачення нормативно-правових актів. Ідею «виправного тлумачення», що належить С. І. Вільнянському, слід визнати[406]. Але ж необхідність відступлення від букви нормативно-правового акту має обґрунтовуватись логічним, системним тлумаченням, застосуванням принципу верховенства права, застосуванням аналогії закону і права, а не розширеним чи обмеженим тлумаченням, яке не має критеріїв, що обумовлюють його застосування, а тому набуває ознаки свавільного.

З іншого боку, методологія тлумачення актів законодавства дає суб’єкту тлумачення достатній інструментарій, який уможливлює розумне витлумачення будь-якого положення законодавства. Так, для з’ясування змісту п. 4 ст. 134 КЗпП, що встановлює повну матеріальну відповідальність за шкоду, яку працівник завдав роботодавцеві будучи в нетверезому стані, не треба тлумачити його розширено. Треба спробувати застосувати відомі інструменти. Тоді ми побачимо, що ні один із цих інструментів не дає змоги поширити чинність цього пункту на випадки завдання шкоди працівниками, що перебували в стані наркотичного чи токсичного сп’яніння. Зокрема, принципом верховенства права не може бути виправдане поширення чинності п. 4 ст 134 КЗпП на зазначені випадки, оскільки це суперечило б основній меті трудового законодавства — захищати інтереси найманих працівників. Доводи про те, що непоширення п. 4 ст. 134 КЗпП на випадки завдання прямої дійсної шкоди у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння суперечить принципу рівності, а отже, — і принципу верховенства права, також є неспроможними. Якби йшлося про надання за певних умов прав чи пільг лише окремим категоріям працівників, то постановка проблеми про надання таких же пільг іншим категоріям працівників була б припустимою. При цьому не повинне здійснюватись розширене тлумачення, а має використовуватись відповідний методологічний інструментарій: 1) спочатку слід зробити висновок a contrario і в такий спосіб виявити правовий припис, відповідно до якого на інших працівників відповідна пільга не поширюється; 2) потім слід (за наявності достатніх підстав) зробити висновок про те, що цей правовий припис порушує принцип рівності, а в кінцевому рахунку суперечить принципу верховенства права, а тому застосуванню не підлягає. При цьому має бути врахована і мета трудового законодавства. Нарешті, слід зробити висновок про необхідність застосувати відповідне законодавче положення до працівників, на яких воно за його буквою не поширюється, за аналогією, оскільки внаслідок застосування принципу верховенства права в законодавстві утворилась прогалина.

У даному випадку ми досягай того ж результату, що і при розширеному тлумаченні, але досягли цього за допомогою методологічного інструментарію, а не свавільно. Використання ж методологічного інструментарію тримало нас в жорстких рамках.

§ 103. Сутнісний і формальний підходи до тлумачення правових актів

Слід відмовитись від будь-якого відриву від нормативних текстів при тлумаченні актів законодавства та надавати результатам тлумачення такого значення, яке не відповідає тексту, що тлумачиться. Закріплений у Законі «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» принцип превалювання сутності над формою не може застосовуватись до правовідносин, на які не поширюється дія названого Закону.

1. У законодавстві України, і в історії права різних країн, і в сучасній судовій практиці, і в науковій літературі чітко позначилась проблема сутності і форми як проблема правотлумачення. Дійшла ця проблема і до змісту законодавства. Відповідно до ст. 4 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» як один із основних принципів бухгалтерського обліку і фінансової звітності закріплюється принцип превалювання сутності над формою (відповідні господарські операції при веденні бухгалтерського обліку та складанні фінансової звітності мають враховуватись відповідно до їх сутності, а не тільки виходячи із їх юридичної форми). Тут не дається відповідь на запитання про те, чому ж слід надати перевагу — сутності (очевидно, — економічній) чи формі, яка позначена як юридична. Це може бути кваліфіковане як експансія економіки у сферу юриспруденції. Економічній, соціальній, політичній сутності речей треба приділяти максимальну увагу при розробці і підготовці до прийняття нормативно-правових актів. Коли ж законопроект набув юридично обов’язкової форми, врахування економічної, соціальної чи політичної сутності речей можливе тільки в порядку еволюційного тлумачення, яке має в сучасних умовах України вкрай обмежене значення. Юридична форма, визначена нормативними, індивідуальними правовими актами чи правочинами, може поступитися при тлумаченні чи правозастосуванні лише формі, визначеній актами вищої юридичної сили.

І правові акти, у тому числі правочини, мають не тільки юридичну форму, а й юридичну сутність, що виражається у принципах, основних засадах законодавства, у кінцевому рахунку — в принципі верховенства права, який не тільки виражає глибинну сутність законодавства, але й має найвищу юридичну силу.

П. 4.4.1 ч. 4.4 ст. 4 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами, який на цей час втратив чинність, приписував надавати роз’яснення окремих положень податкового законодавства, виходячи, зокрема із «економічного змісту податку, збору (обов’язкового платежу)». Але ж є загальновизнані правила правотлумачення і правозастосування, є встановлені законом способи подолання прогалин у законодавстві. То як же вони співвідносяться з врахуванням економічного змісту відповідних економіко-правових явищ? Відповіді на це запитання ні Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», ні зазначений Закон, що втратив чинність, не дають. Не йдеться тут про те, що наведені вище законодавчі положення слід ігнорувати. Це було б непрофесійною рекомендацією. До того ж законодавчі положення, про які йдеться, стосуються вкрай обмеженої сфери. То можна було б визнати, що вони встановлюють спеціальні правові норми, що підлягають переважному застосуванню, зокрема перед правовими нормами, що встановлюють правила подолання прогалин у законодавстві. Але ж невизначеність порядку надання переваги сутності над юридичною формою чи врахування економічного змісту податку при правотлумаченні і правозастосуванні перешкоджає застосуванню законодавчих положень, про які йдеться.

Положення ч. 2 ст. 308 ЦПК («не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань») і ч. 2 ст. 200 КАС («не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань») не можуть бути інтерпретовані як такі, що відсилають до пошуку сутності за межами форми. Правильне по суті судове рішення — це рішення, яке є законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК; ст. 159 КАС), а справедливе рішення — це рішення, що відповідає принципу верховенства права— законодавчому положенню, що має вищу юридичну силу. Під формальними міркуваннями у ч. 2 ст. 308 ЦПК і ч. 2 ст. 200 КАС, очевидно, розуміються хиби і недоліки мотивувальної частини судового рішення, яке є законним і обґрунтованим у його резолютивній частині.