Розділ 4. Проблеми розмежування окремих складів злочинів, що мають спільні ознаки (в аспекті злочинів проти особи)

Наведені приклади кримінально-правової валіфікації суперечать рекомендаціям, викладеним у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» про необхідність враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень, вирішуючи питання про умисел.

Ігнорування можливості вчинення злочинів з непрямим неконкретизованим умислом виявляється не лише у розмежуванні умисного вбивства і вбивства через необережність. Так, погоджуючись, що «спроби довести можливість вчинення злочину, передбаченого ст. 286 КК України, з непрямим умислом ніколи не мали успіху в теорії кримінального права», Є. Полянський цілком слушно зауважує, що у деяких конкретних випадках суб’єктивне ставлення винних виходить за межі необережної форми вини. Спричинення смерті іншій особі внаслідок грубого порушення правил дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, і в діях якої вбачається вина у формі непрямого умислу, названий автор пропонує кваліфікувати за ст. 115 КК України[1113].

Мною виявлено лише поодинокі випадки, коли суди всіх інстанцій за наявності у вчиненому непрямого неконкретизованого умислу правильно кваліфікували вчинене як умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК України[1114]. Також правильною є кваліфікація заподіяння тяжкого тілесного ушкодження за наявності неконкретизованого умислу здійснена Галицьким районним судом м. Львова[1115].

У судовій практиці мають місце й протилежні ситуації, коли судами оцінюються як умисні випадки заподіяння смерті через необережність. Незаконним і жахливо несправедливим є засудження громадянки Р.М. за ч. 1 ст. 115 КК України. В цьому випадку як умисне вбивство суд оцінив нанесення потерпілому трьох ударів ножем у праву ногу, один з яких був спрямований у верхню частину стегна, яким була поранена стегнова вена. В результаті цього поранення виникла об'ємна зовнішня кровотеча, яка призвела до гострої втрати крові, внаслідок якої потерпілий помер[1116]. Прикметно, що засуджена особа не мала медичної освіти, й відповідно не володіла дуже вже специфічними знаннями про розташування і роль в організмі людини великої стегнової вени. Принаймні, у справі не доведено протилежне. А тому, на мою думку, суд безпідставно оцінив діяння засудженої, як вчинене умисно. А саме страшне в цьому засудженні є те, що аналіз матеріалів справи дає підстави для висновку, що засуджена особа діяла у стані необхідної оборони, не перевищивши її межі.

Так само неадекватна оцінка фактичних обставин справи, що характеризують форму вини вчиненого злочину, призвела суд до неправильної кваліфікації дій В. — винного у смерті композитора Ігоря Білозора як умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 р. Неправильність кримінально-правової кваліфікації діянь засуджених у цій справі у всьому комплексі її аспектів проаналізував В.О. Навроцький[1117]. Така позиція суду, який розглядав справу, є дивною з огляду на те, що позиція Верховного Суду України про те, що не можна розглядати як умисне вбивство випадки, коли смерть потерпілого настала від ушкодження, одержаного при падінні від поштовху чи удару, якщо винний не бажав або свідомо не припускав таких наслідків, закріплена не лише у п. 26 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, а й відображена в опублікованих на момент постановлення згаданого вироку матеріалах практики Верховного Суду України щодо юридично тотожних до розглянутої справ[1118]. Таку саму правову позицію Верховний Суд України транслює й зараз[1119].

Системний підхід до аналізу складів злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті людини, показує, що можливим є вироблення алгоритму кримінально-правової кваліфікації цих злочинів за умови вдосконалення і уніфікації термінів, що позначають відповідні ознаки складів злочинів.

4.2. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є шкода здоров'ю людини

Як відомо, відповідальність за заподіяння шкоди здоров’ю людини, встановлена у КК України не лише статтями розділу ІІ Особливої частини «Злочини проти життя та здоров’я особи». Склади злочинів, суспільно небезпечні наслідки яких охоплюють шкоду здоров’ю людини у різних її кількісних проявах, поміщені й у інших розділах Особливої частини КК України. Здоров’я людини у цих випадках виступає додатковим безпосереднім об’єктом[1120]. Відповідні статті є у більшості розділів Особливої частини КК України, крім розділу XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку».

Та й у межах розділу II Особливої частини КК України, закріплено не лише склади злочинів, у яких шкода здоров’ю людини є єдиним наслідком, об’єднувані в теорії кримінального права у групу — злочини проти здоров’я, де здоров’я людини «є єдиним чи основним безпосереднім об’єктом»[1121]. Статтями цього розділу встановлюється й відповідальність за злочини, об’єднувані у теорії кримінального права у групу — злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я[1122], у юридичних складах яких шкода здоров’ю людини є єдиним чи одним з альтернативних наслідків поряд зі смертю. Відповідно, здоров’я людини у цих складах є додатковим безпосереднім об’єктом.

Наявність спільної ознаки, тобто такої, яка має однаковий зміст у кількох складах злочинів, викликає як потребу теоретично з’ясувати відмінності між цими складами злочинів, так і розмежувати сферу застосування кожної з норм, що містять склади злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров'ю людини.

Питання розмежування конкретних складів злочинів, у яких здоров'я людини є єдиним чи одним із кількох безпосередніх об'єктів, піднімались у кримінально-правовій літературі, як правило, в межах дослідження того чи іншого злочину, наслідком якого є шкода здоров’ю людини[1123] і, як правило, лише щодо окремих аспектів проблеми або щодо окремих злочинів[1124]. Окремі автори взагалі не зачіпали проблему розмежування досліджуваних ними складів злочинів[1125]. Спеціально присвячувались розмежуванню конкретних складів злочину лиш поодинокі публікації[1126].

Проте, ніхто з українських авторів не досліджував їх як систему, не намагався побудувати чітку схему взаємозв’язків, що визначають співвідношення між відповідними складами злочинів, та між нормами, що їх містять. Певні обриси системи норм, що охороняють особисті блага людини, дані у одному з українських підручників з Особливої частини кримінального права України[1127]. Виділивши «три відносно самостійні форми, у яких здійснюється охорона особистих благ людини у КК України», С.Д. Шапченко, по суті, класифікував розглядувані злочини за місцем особистих благ людини, до яких поряд зі здоров’ям він відносив життя, волю й гідність, в структурі безпосереднього об’єкта того чи іншого злочину, і тим самим звернув увагу на необхідність комплексного підходу до аналізу і кваліфікації цих злочинів.

Проблема розмежування злочинів проти життя і здоров’я особи та проти громадської безпеки аналізувалася В.П. Тихим[1128]. Проте співвідношення названих груп складів злочинів, розглянуте цим вченим, — лише одна з ланок у системі складів злочинів, що мають наслідком шкоду здоров’ю людини.

Також комплексно досліджувала проблему співвідношення порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271 КК України) зі злочинами, ознаки яких передбачені у ст. ст. 115, 119, 121, 122, 125, 128 КК України. О.О. Бахуринська[1129].

Аналіз злочинів проти здоров’я людини, як системи, декларував російський вчений С.В. Расторопов[1130]. Поряд з цим він зазначав, що в КК РФ поза межами глави 16, передбачені й інші діяння, пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю людини, що не є ціллю злочинця, а служить лише засобом для досягнення інших цілей. Тому, вважав він, систематизація вказаних складів злочинів потребує іншого спеціального дослідження[1131]. Дослідник задекларував, що вичерпно окреслив перелік складів злочинів, що є «обов’язково чи факультативно» суміжними зі складами злочинів проти здоров’я людини, на основі запропонованих ним критеріїв[1132]. Проте, аналіз визначеного цим вченим кола складів злочинів, всі з яких він відносить до суміжних, показує, що об'єднані вони в це коло лише за таким критерієм, як наявність спільних ознак. Тому в це коло потрапили як склади злочинів, що відрізняються за несумісними за змістом ознаками (власне суміжні), так і ті, що відрізняються за сумісними за змістом ознаками (передбачені конкуруючими нормами).

С.В. Расторопов розглядав окремо: розмежування складів злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, об’єднаних у главі 16 КК РФ, та відмежування складів злочинів проти здоров’я людини від складів злочинів, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю у різних її проявах, поміщених до інших глав КК РФ, котрі він не включав до системи злочинів проти здоров’я ні у вузькому, ні у широкому її розумінні. Хоча принципових відмінностей у розмежуванні складів злочинів зі спільними ознаками залежно від їхнього розташування у тій чи іншій структурній частині Особливої частини КК (главі, розділі) не існує. Не виявив (принаймні не назвав) їх і С.В. Расторопов. Встановленню ж типу взаємозв’язків між відповідними складами злочинів цей автор значення не надавав. Тому типових правил кваліфікації для розглядуваної категорії злочинів дослідник не запропонував. Розмежовуючи їх, цей автор зупинився лише на ознаках, за якими, на його думку, можна розмежувати відповідні склади злочинів. Проте, виділив ці ознаки не за їхньою функцією у розмежуванні складів злочинів, а за приналежністю до основних, привілейованих, кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочинів. Відповідно, ознаки, що розмежовують склади злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, цей вчений поділив на: загальні, окремі, одиничні. Недоліки запропонованого С.В. Растороповим концептуального підходу були проаналізовані вище у цій праці в ході дослідження ролі ознак складу злочину в розмежуванні.

Повертаючись до прикладів наведених С.В. Растороповим, але інтерпретувавши їх до КК України, наприклад, умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України), суб’єктом якого, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК України визнається особа, яка на момент вчинення злочину досягла чотирнадцятирічного віку, і, з другого боку — склад злочину, передбачений ст. 124 КК України «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», суб’єктом якого є особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, то дійсно, особу яка вчинила діяння, що містить ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторони складу злочину, закріпленого у ст. 124 КК України, але не досягла 16 років, не можна притягнути до відповідальності за цією статтею. Але це не означає, що через відсутність вікової ознаки суб’єкта складу умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, особі можна інкримінувати вчинення більш тяжкого злочину — умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України). Досягнення 16-річного віку як ознака суб’єкта умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця є одним з критеріїв криміналізації (криміноутворюючою ознакою) цього суспільно небезпечного діяння і, звісно, має значення для кваліфікації вчиненого, але ця ознака не є тією, що уможливлює вибір одного з кількох складів злочинів зі спільними ознаками, тому вона не може бути ні критерієм розмежування, ні відмінною ознакою конкуруючих норм. Розглядувані норми співвідносяться як загальна і спеціальна. Але спеціальний характер відповідної норми визначає не одна з ознак загального суб’єкта — вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, а інша ознака. У розглядуваному прикладі — обстановка вчинення злочину. Відсутність специфічної обстановки вчинення злочину означає, що вчинене діяння не охоплюється спеціальною нормою, а тому має кваліфікуватись за загальною. Відсутність же однієї з ознак загального суб’єкта означає, як писав Б.А. Курінов[1133], відсутність складу злочину.

Також С.В. Расторопов, наводячи приклади того, як за ознаками, що характеризують потерпілого, розмежовуються окремі склади злочинів, твердить, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 118 КК РФ «Заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю через необережність» може бути будь-яка особа, крім вагітної жінки, чи хворого[1134]. Мотивує він це тим, що «вагітна жінка» названа як потерпілий у ч. 3 ст. 123 КК РФ, де встановлена відповідальність за незаконне проведення аборту, що потягло через необережність смерть потерпілої або заподіяння тяжкої шкоди її здоров’ю, а «хворий» — як потерпілий у ст. 124 КК РФ, у ч. 1 якої встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, якщо воно потягло з необережності заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю хворого (ч. 1 ст. 124 КК РФ), якщо воно потягло з необережності смерть хворого або заподіяння тяжкої шкоди його здоров’ю (ч. 2 ст. 124 КК РФ)[1135]. Насправді ж порівнювані С.В. Растороповим склади злочинів є такими, що передбачені нормами, котрі можуть конкурувати як частина і ціле. І у разі конкуренції перевагу над нормою, що міститься у ст. 118 КК РФ, буде мати норма про ціле, наприклад, закріплена у ч. 3 ст. 123 КК РФ. Але це не означає, що у разі заподіяння вагітній жінці тяжкої шкоди здоров’ю в результаті вчинення будь-якого суспільно небезпечного діяння, крім незаконного проведення аборту, вчинене не може кваліфікуватись за ст. 118 КК РФ. Власне не особливості потерпілого, а особливості суспільно небезпечного діяння, перш за все, визначають відмінність між порівнюваними складами злочинів і нормами, що їх закріплюють.

А саме головне, що запропоновані С.В. Растороповим підходи не дають чіткого уявлення про систему зв’язків між складами злочинів, спільною ознакою яких є шкода здоров’ю людей у тому чи іншому прояві.

Багато уваги розмежуванню складу злочину «Незаконна лікувальна діяльність» (ст. 138 КК України) з іншими складами злочинів приділено А.А. Байдою[1136]. Ним висловлено ряд цікавих зауважень з цього приводу. Але розділ «Питання кваліфікації незаконної лікувальної діяльності» його монографії, в якому власне йдеться про розмежування відповідних складів злочинів, повний суперечностей.