Розділ 3. Розмежування складів злочинів за їхніми окремими ознаками

Ознаки потерпілого так само як ознаки спеціального суб’єкта[744] повинні по-різному характеризувати одну й ту саму якість особи (чи то стан здоров’я, чи професійний статус, чи соціальний статус, воля людини або інше). Наприклад, стан здоров’я потерпілого є розмежувальною ознакою у парі таких суміжних складів злочинів як «Ненадання допомоги хворому медичним працівником» (ч. 2 ст. 139 КК України) і «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником» (ст. 140 КК України). З аналізу сукупності ознак основного складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 139 КК України, зокрема, з того, як у диспозиції цієї статті описана суб’єктивна сторона злочину, можна зробити висновок про те, що потерпілий у цьому складі злочину — хворий, який знаходиться у небезпечному для життя стані. Сукупність же ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК України вказує на таку ознаку потерпілого у цьому складі, як: особа (не обов’язково хворий), яка не знаходиться у небезпечному для життя стані.

Соціальний статус потерпілого (соціальний зв’язок із суб’єктом злочину) є розмежувальною ознакою у суміжних складах злочинів: «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей» (ст. 164 КК України) та «Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків» (ст. 165 КК України).

Вольове ставлення потерпілої до вчинюваного щодо неї діяння є єдиною розмежувальною ознакою між такими суміжними складами злочинів, як «Незаконне проведення аборту» (ст. 134 КК України) і «Умисне тяжке тілесне ушкодження» у такому його прояві, як переривання вагітності (ч. 1 ст. 121 КК України). Незаконне проведення аборту вчиняється за згодою жінки, переривання вагітності проти волі жінки оцінюється як тяжке тілесне ушкодження.

У кримінально-правовій літературі виділяють ще й таку ознаку потерпілого, як описання у диспозиції статті Особливої частини КК заподіяної йому шкоди. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що шкода має бути заподіяна потерпілій особі безпосередньо діянням, вказаним у диспозиції статті особливої частини, і саме тій особі і інтересу, для охорони котрого й була створена кримінально-правова норма[745]. Розмежувальне значення наведеного аспекту ознаки складу злочину, що в системі його ознак виконує роль потерпілого від злочину, можна продемонструвати на прикладі складів «Зґвалтування» (ст. 152 КК України) та «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом» (ст. 153 КК України). Для цього варто зупинитися на з’ясуванні того, хто є адресатом фізичного насильства, та погрози його застосування, що є способами названих складів злочинів. Позиція Верховного Суду України, викладена ним у ч. 2 п. 3 та у ч. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику в справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», яка за інерцією потрапила сюди з раніше діючої постанови[746] (п. 8) щодо того, що фізичне насильство, погроза його застосуванням як ознака складу злочину буде мати місце й тоді, коли вона спрямована не лише щодо потерпілої особи, а й щодо її близьких осіб, не піддається критиці у кримінально-правовій літературі[747], за винятком окремих авторів[748]. Такий підхід був би досить доцільним, якби він випливав із закону. Погроза негайно застосувати фізичне насильство до близьких родичів потерпілої особи здатна зламати її волю і опір не менше, ніж погроза застосувати насильство щодо неї самої. Але ця позиція не ґрунтується на законі. У тих випадках, коли законодавець вважав, що погроза як ознака того, чи іншого складу злочину поширюється і на близьких родичів потерпілого, про це прямо вказувалось у диспозиції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 189; ст. 346; ч. 1 ст. 350 КК України). А в диспозиціях ч. 1 ст. 152 и ч. 1 ст. 153 КК України чітко вказано про застосування перерахованих у них способів вчинення злочину до тієї ж особи, щодо котрої вчиняються відповідно: статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Тому, вважаю, що аналізоване роз’яснення є поширювальним тлумаченням закону про кримінальну відповідальність, що з часів Древнього Риму вважається недопустимим у кримінальному праві: Poenalia nullo modo sunt extendenda [кримінально-правові приписи ні в якому разі не можна тлумачити поширювально][749]. Виходячи з наведених аргументів, не можна погодитися з О.О. Дудоровим, котрий наполягає на тому, що адресатом погрози у складі зґвалтування може бути не тільки потерпіла особа, а й інші особи, наприклад, її близькі родичі[750].

Ситуація може бути виправлена лише самим законодавцем шляхом внесення відповідних змін до тексту ч. 1 ст. 152 та ч. 1 ст. 153 КК України. До того часу, застосування фізичного насильства чи погрози його застосування до будь-яких осіб, в тому числі близьких щодо потерпілої від зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом особи для того, щоб зламати її потенційно можливий опір чи подавити її волю має отримувати самостійну кримінально-правову кваліфікацію. До речі, у ч. 1 ст. 131 КК РФ «Зґвалтування» йдеться про застосування насильства не лише щодо потерпілої, а й щодо інших осіб. Тому цілком обґрунтовано у російській кримінально-правовій літературі стверджують, що насильство, застосовуване до третіх осіб, за умови, що це здійснюється з метою подолання опору потерпілої, повністю охоплюється ст. 131 КК РФ[751].

Неправильне розуміння змісту такої ознаки складу злочину, як потерпілий, спричиняє неадекватне визнання потерпілим у реально вчиненому злочині особи, яка не відповідає ознакам потерпілого щодо відповідного складу злочину, а це в свою чергу призводить до неправильної кримінально-правової кваліфікації. Так, потерпілим у складі вимагання, тобто особою, якій висувається вимога передати винному предмет вимагання, і до свідомості якої доводиться погроза заподіяти передбачену у ч. 1 ст. 187 КК України шкоду їй самій чи її близьким особам, є власник майна, або особа, у віданні чи під охороною якої знаходиться предмет вимагання. Вимога, поєднана з відповідними погрозами, адресована іншим особам, повинна кваліфікуватися не як вимагання, а як інший злочин. Помилка у визначенні потерпілого мала місце в ухвалі колегії суддів Судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 30 грудня 2004 р., у якій суддями була підтримана кваліфікація дій засуджених, що була дана у вироку Личаківського районного cуду м. Львова від 16 червня 2004 р.[752]. Цим вироком було засуджено громадян П., З., Г. Зокрема, П. за ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 189, ч. 4 ст. 189, ч. 1 ст. 358, ст. 395 КК України; гр. З. за ч. 4 ст. 189, ст. 395 КК України. Для того, щоб проілюструвати розглядувану помилку у кримінально-правовій кваліфікації зупинимося лише на одному епізоді злочинної діяльності засуджених. Засуджені П., Г. та невстановлена слідством особа., діючи у складі організованої групи, вимагали від потерпілих І.,С. та Р. передати їм 5000 доларів США нібито для передачі хабара працівникам міліції за звільнення з-під арешту на підписку про невиїзд одного з учасників злочинної групи. Коли потерпілі сказали, що у них немає зазначеної суми грошей, засуджені П. та Г. наказали одному з потерпілих Р. взяти вказану кількість грошей із виручки своїх батьків, які займалися підприємницькою діяльністю. Переслідуючи досягнення корисливої мети, засуджені при цьому погрожували потерпілим вбивством, нагадуючи їм вчинений напередодні акт фізичної розправи у лісі з боржником, котрий насправді був антуражем, але потерпілі не знали про несправжність цього факту. Перебуваючи у стані страху за своє життя, один з потерпілих, Р. виконав вимоги засуджених та взяв із каси гроші в сумі 15000 грн., які належали його батькам. В ухвалі не виокремлено кримінально-правову кваліфікацію різних епізодів злочинної діяльності. Аналіз показує, що описаний епізод був кваліфікований лише за ч. 4 ст. 189 КК України, як вимагання, що заподіяло шкоду потерпілому Р. в особливо великих розмірах. На мою думку у наведеному епізоді у діях засуджених Г. і П. має місце реальна сукупність закінчених злочинів. А саме: вимагання, вчинене з погрозою вбивством, організованою групою (ч. 4 ст. 189 КК України), підбурювання до крадіжки в особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 27 — ч. 4 ст. 185 КК України), погроза вбивством, вчинена членом організованої групи (ч. 2 ст. 129 КК України).

Таким чином, значення видів об’єкта злочину як розмежувальних ознак суміжних складів злочинів та розмежувальних ознак злочинів на практиці не є безпосереднім (прямим). Воно опосередковане і визначається (конкретизується) роллю таких ознак, як предмет, потерпілий, суспільно-небезпечні наслідки… Відмінність у цих ознаках вказує на відмінність у об’єктах складів злочинів.

Тепер потрібно дослідити роль видів об’єкта та таких ознак, як предмет і потерпілий щодо можливості виконувати ними функцію ознак, за якими відрізняються склади злочинів, передбачені конкуруючими нормами.

Додатковий обов’язковий об’єкт властивий складним складам злочинів. Потреба в розмежуванні цих складів злочинів з іншими виникає, коли має місце конкуренція кримінально-правових норм.

З аналізу характеру співвідношення відповідно: норм, якими передбачені склади злочинів зі спільними ознаками; спільних ознак складів злочинів; ознак, за якими відрізняються склади злочинів зі спільними ознаками, випливає висновок, що норми, які містять склади злочинів з додатковими обов’язковими об’єктами, є спеціальними нормами стосовно певних загальних норм, або нормами про ціле відносно певних норм про частину. У кримінально-правовій літературі наявність конкуренції кримінально-правових норм, як частини і цілого, взагалі пов’язують із обов’язковою наявністю додаткового об’єкта у складі злочину, передбаченому нормою про ціле[753]. Склади злочинів, яких відрізняє один від одного наявність у одному з них і відсутність у іншому додаткового обов’язкового об’єкта, не можуть мати співвідношення суміжних складів злочинів, бо не існує і не може виникнути співвідношення диз'юнкції між поняттями, що позначають основний та додатковий безпосередні об’єкти одного складу злочину. Цей висновок підтверджується й аналізом Особливої частини КК України.

Так, відповідальність за заподіяння смерті іншій людині, встановлена у КК України не лише статтями розділу ІІ Особливої частини «Злочини проти життя та здоров’я особи». Склади злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті особи, поміщені й у інших розділах Особливої частини КК. Життя особи у цих випадках виступає додатковим безпосереднім об’єктом, на відміну від відповідних складів злочинів, передбачених статтями розділу ІІ Особливої частини, де життя особи «є єдиним чи основним безпосереднім об’єктом»[754]. Норми, що містять склади злочинів, де життя особи є єдиним додатковим безпосереднім об’єктом, як наприклад ті, що названі у ч. 5 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», співвідносяться із загальною нормою про умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України), як спеціальні. Так само спеціальними відносно норми про вбивство через необережність (ст. 119 КК України) є норми, де у складах, закріплених у них злочинів, життя особи виступає додатковим об’єктом в альтернативі з іншими особистими благами людини (здоров’ям…). Наприклад, норми про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 286, ст. 287, ст. 288 КК України); проти безпеки виробництва (ч. 2 ст. 271, ч. 2 ст. 272, ч. 2 ст. 273, ч. 2 ст. 274, ч. 2 ст. 275 КК України). Норми, що містять склади злочинів, де життя особи є одним з альтернативних додаткових безпосередніх об’єктів поряд з іншими суспільними відносинами, що формуються довкола блага, яке не є особистим благом людини, є нормами про ціле відносно норми про вбивство через необережність. Наприклад, злочини проти довкілля (ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243 КК України).

Таким чином потрібно з’ясувати, чи може додатковий безпосередній об’єкт виконувати функцію ознаки, яка сама по собі відрізняє склади злочинів, передбачені конкуруючими нормами.

Аналіз Особливої частини КК України показує, що немає жодного складу злочину, який би відрізнявся від іншого лише за додатковим обов’язковим об’єктом. В усіх випадках вказівка на додатковий об’єкт дається в законі за допомогою вказівки на потерпілого, чи предмет, суспільно небезпечні наслідки, спосіб вчинення злочину[755], спеціального суб’єкта. Наприклад, висновок про те, що у складі розбою (ст. 187 КК України) здоров’я є додатковим об’єктом, випливає із вказівки на спосіб вчинення цього злочину — насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погроза його застосування, зробленої у диспозиції ч. 1 цієї статті. А сукупність таких ознак незаконного заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК України), як предмет — транспортний засіб (що є різновидом чужого майна) та суспільно небезпечне діяння — заволодіння, визначає наявність у цьому складі злочину додаткового обов’язкового об’єкта — відносин власності.

Якщо діяння заподіює шкоду не одному, а кільком об’єктам злочину виникають склади злочинів з кількома наслідками, — писав Г.В. Тімейко[756]. А В.Я. Тацій вказував: «Зумовленість злочинних наслідків об’єктом злочину приводить до висновків, що якщо відповідна кримінально-правова норма створена для охорони певної групи суспільних відносин, то під злочинними наслідками в цій нормі мається на увазі не будь-яка шкода, а лише той збиток, який заподіюється даній групі суспільних відносин»[757].

У кримінально-правовій літературі трапляється досить поширена серед багатьох авторів помилка, коли стверджують про наявність додаткового безпосереднього об'єкта (обов’язкового чи факультативного) певного злочину щодо складу злочину, який не включає наслідків у вигляді шкоди такому «додатковому об’єкту». Так, не можна погодитися із твердженням Є.К. Марчука про те, що додатковими безпосередніми об’єктами злочину, передбаченого ст. 255 КК України «Створення злочинної організації» «може виступати особа, власність і ін.»[758]. Такому твердженню автоматично кореспондує висновок, що заподіяння шкоди особі, власності охоплюється складом злочину про створення злочинної організації і не потребує додаткової кваліфікації за іншими статтями Особливої частини КК. А для такого висновку формулювання диспозиції ч. 1 ст. 255 КК України не дає жодних підстав.

Суперечливою також є позиція Л.М. Демидової з приводу вирішення тієї самої наукової проблеми. Ця авторка спершу додатковими безпосередніми об’єктами складу створення злочинної організації називає життя або здоров’я людини, основи національної безпеки, власність, господарську діяльність, громадський порядок та інші, обґрунтовуючи це тим, що створення злочинної організації обов’язково пов’язане з метою вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, хоч відповідні наслідки не названі у диспозиції ч. 1 ст. 255 КК України. Водночас у дисертації нею проаналізована «проблема кваліфікації за сукупністю за ст. 255 і статтями, які передбачають відповідальність за злочини, що вчинені злочинною організацією»[759].

Так само, не заснована на законі пропозиція С.Д. Бережного «розглядати як факультативний об’єкт кримінально-правової охорони в нормі, передбаченій п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, правовідносини, які забезпечують недоторканність права власності»[760]. І практика не йде таким шляхом. Посягання на відносини власності, вчинені в поєднанні з умисним вбивством, традиційно відображалися окремо у формулі кримінально-правової кваліфікації. Так, у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. сказано: «У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном…».

Подібну помилку робить і В.І. Рибачук стверджуючи, що «під факультативним об’єктом злочинів (маються на увазі ті, що передбачені ст. ст. 222–224 КК України 1960 р.) виступають і життя, і здоров’я особи, а також право власності на те чи інше майно»[761]. Очевидно, сам того не бажаючи, а ймовірніше, не заглиблюючись у суть проблеми, автор ствердив, що відповідні норми охоплюють вбивства, тілесні ушкодження, знищення або пошкодження майна.

Водночас, цілком обґрунтованим є твердження В.М. Присяжного про те, що для складу злочину, передбаченого ст. 242 КК України «Порушення правил охорони вод» властивими є додаткові безпосередні об’єкти, якими є суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я, життя, власність[762]. Оскільки, у ч. 2 ст. 242 КК України перелічені альтернативні наслідки у вигляді загибелі людей, захворювання людей, масової загибелі об’єктів тваринного і рослинного світу або інших тяжких наслідків.

На значенні додаткового безпосереднього об’єкта в розмежуванні складів злочинів наголошує М.Г. Арманов у назві своєї статті: «Життя, здоров’я та психічна недоторканність, як додатковий об’єкт складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (питання розмежування зі злочинами проти життя та здоров’я особи)[763]. У цій праці автор не наводить жодного аргументу, який би підтвердив таке значення. Але постановка питання в назві статті показує, що цей вчений наділяє додатковий об’єкт розмежувальними властивостями. Додатковим безпосереднім об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань М.Г. Арманов називає психічну недоторканність, життя, та здоров’я особи.