Розділ 3. Розмежування складів злочинів за їхніми окремими ознаками

Наприклад, учасники натовпу футбольних болільників, які прямують на футбольний матч, а, частіше за все, в стані ейфорії або глибокого розчарування повертаються з нього проїжджою частиною вулиці, спричинивши суттєве порушення роботи транспорту, вчиняють злочин, передбачений ст. 293 КК України «Групове порушення громадського порядку». А натовп людей, який перекриває проїжджу частину вулиці, спричиняючи порушення нормальної роботи транспорту, з метою чи то привернути увагу громадськості до своїх проблем і таким чином примусити керівника підприємства виконати правомірні чи неправомірні вимоги працівників цього підприємства; чи то припинити будівництво Львівської обласної лікарні відновного лікування[723]; чи то примусити сусідню державу ліквідувати нові митні правила[724]; вчиняє злочин, передбачений ч. 1 ст. 279 КК України.

Усунути проблему розмежування цих складів злочинів можна лише шляхом внесення змін до КК. На мою думку, із диспозиції ст. 293 КК України потрібно виключити вказівку на суспільно небезпечні наслідки у вигляді «суттєвого порушення роботи транспорту». Такі зміни призведуть до того, що між нормами, передбаченими ст. 293 КК України та ч. 1 ст. 279 КК України встановиться співвідношення відповідно: загальної і спеціальної норм. Кваліфікувати вчинене у разі виникнення конкуренції потрібно буде керуючись правилами подолання цього виду конкуренції кримінально-правових норм.

Додатковий аргумент щодо висновку про абстрактність розмежувального значення видів об'єкта знаходимо у теоретичному обґрунтуванні кваліфікації фактичної помилки. Помилка в об’єкті впливає на кваліфікацію вчиненого таким чином, що діяння, як правило, кваліфікують не як закінчене посягання на той об’єкт, якому реально була заподіяна шкода, а як замах на той злочин, який винний мав намір вчинити. Тобто помилка в об’єкті призводить до кваліфікації діяння з посиланням на статтю Особливої частини — відмінну від тієї, яка з усією точністю передбачає об'єктивну сторону реально вчиненого посягання. Але це не пов’язано з суміжністю чи конкурентністю складів злочинів.

Таким чином, на теоретичному рівні можна говорити про розмежування складів злочинів за родовим чи безпосереднім об’єктом. Проте, коли в процесі кримінально-правової кваліфікації потрібно на практиці визначити, котрий із кількох — включених до версії кримінально-правової кваліфікації складів злочинів, міститься у вчиненому діянні, то роздуми про розмежувальні властивості цих видів об’єкта для практики нічого не дають. Родовий та безпосередній об’єкти, безсумнівно відрізняючись у різних складах злочинів, навіть будучи явищами, які детермінують інші ознаки складу злочину, наприклад, як писав В.В. Устименко, спеціального суб’єкта злочину[725], через свою прихованість, неочевидність не можуть слугувати показником цієї відмінності, маркером, за яким можна відрізнити один склад злочину від іншого. Таким показником, маркером на практиці є саме придатні до сприйняття людськими органами чуття явища реальної дійсності, що позначені детермінованими ними ознаками.

Такий самий висновок можна поширити і на роль у відмежуванні складів правопорушень об’єкта складу злочину і об’єкта складу адміністративного правопорушення. Звісно, що є суспільні відносини, які можуть бути об’єктами лише кримінально-правової охорони, наприклад відносини з приводу недоторканості людського життя. Проте, конструюючи склад злочину, законодавець формально вказує на цей об’єкт шляхом вказівки на відповідну шкоду. У статтях Особливої частини КК України це зроблено за допомогою комбінованої вказівки — термін «вбивство» позначає і суспільно небезпечне діяння і наслідки у вигляді смерті людини. В процесі ж кримінально-правової кваліфікації реально вчиненого діяння на те, що об’єктом злочинного посягання було життя певної людини, вказує шкода у вигляді смерті, якщо вона настала, якщо ж шкода не настала, про те, що метою діяння винної особи є заподіяння шкоди такому об’єкту, як життя людини, свідчать об’єктивні обставини справи, зокрема ті, на які радить звертати увагу Верховний Суд України, вирішуючи питання про умисел на вчинення вбивства у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи».

Проте, непряме значення родового та безпосереднього об’єктів у розмежуванні складів злочинів може виявлятися в тому, що часто теоретичний аналіз родового чи(та) безпосереднього об’єкта того чи іншого складу злочину, на що вказує розташування відповідної статті в системі Особливої частини КК, дає можливість з’ясувати зміст інших (невдало сформульованих чи неназваних) ознак складу злочину, зокрема про форму вини (на яку немає прямої чи непрямої вказівки у диспозиції статті Особливої частини КК) щодо наслідків у вигляді смерті людини у складах злочинів, передбачених статтями інших, крім розділу II, розділів Особливої частини КК. Так, суб’єктивна сторона тих складів злочинів, у яких життя особи не є основним безпосереднім об’єктом, характеризується, як правило, необережною формою вини, за окремими винятками, стосовно яких є пряма вказівка в диспозиції статті (частини статті Особливої частини) на умисне ставлення суб’єкта до наслідків у вигляді смерті людини, що виступають ознакою основного чи кваліфікованого складу злочину, або умисна форма вини встановлюється на підставі аналізу інших ознак складу злочину.

У кримінально-правовій літературі віддавна вказують на цю властивість об’єкта[726]. Поскільки відповідна кримінально-правова норма створена для охорони певної групи суспільних відносин, то, очевидно, під злочинними наслідками в цій нормі мається на увазі не будь-яка шкода, а лише шкода, що заподіюється даній групі суспільних відносин. Тому і в цих випадках, хоч у диспозиції немає ніяких вказівок, склад злочину включає наслідки цілком визначеного виду, — писав В.Н. Кудрявцев[727]. О.О. Бахуринська наголошує, що «питання про потерпілого від злочину, передбаченого ст. 271 КК, необхідно вирішувати у взаємозв’язку зі змістом основного та додаткових об’єктів цього злочину». Вона зазначає, що потерпілим від аналізованого злочину може бути тільки особа, яка перебуває з підприємством, установою, організацією чи фізичною особою у відповідному правовому зв’язку, що обумовлюється відповідними нормативно-правовими актами»[728].

«Об’єкт і об’єктивна сторона злочину виступають опосередкованими носіями інформації про юридичний обсяг і зміст прямо не названих в диспозиціях кримінально-правових норм додаткових ознак суб’єкта»[729]. Наявність обов’язкової спеціальної ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 271 КК, яка не отримала законодавчого закріплення, зокрема того, що цей суб’єкт наділений встановленим нормативно-правовими актами обов’язком забезпечувати дотримання працівниками вимог законодавства про охорону праці, О.О. Бахуринська обґрунтовує змістом об’єкта посягання та характером суспільно-небезпечного діяння[730]. Проте все сказане, щодо можливості об’єкта визначати зміст інших ознак складу злочину стосується лише його як ознаки складу злочину. І в жодному разі не поширюється на об’єкт як фактичну ознаку злочину.

Можна вказати на ще один аспект непрямого значення об’єкта складу злочину у розмежуванні. Об’єктивна багатооб’єктність злочину є однією з підстав диференціації кримінальної відповідальності за нього, яка, в свою чергу, є передумовою розмежування складів злочинів та злочинів в процесі практичної правозастосувальної діяльності.

На відміну від видів об’єкта, предмет складу злочину, за умови його однозначного формулювання у законі, є дуже чіткою розмежувальною ознакою. На те, що предмет є «особливо значною розмежувальною ознакою» вказав Є.В. Фесенко стосовно розмежування складів злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону, із суміжними складами злочинів[731]. Очевидно, це обумовлено об’єктивними властивостями цієї ознаки. Предмет — це те, що існує в матеріальному світі. Явища, які відносяться до предмета складу злочину через свою матеріальність легко сприймаються і оцінюються. Об’єктивна можливість перебувати у співвідношенні диз’юнкції у предметів різних складів злочинів — одна з найвищих порівняно з іншими ознаками складу злочину. Предмет, на відміну від об’єкта, — це очевидна ознака, доступна для безпосереднього сприйняття й оцінювання. Не дарма, як показують результати здійсненого автором цих рядків узагальнення судової практики, помилки, зумовлені неправильним розмежуванням саме предметів суміжних складів злочинів становлять лише 4,5 % серед усіх помилок у кримінально-правовій кваліфікації, пов’язаних з розмежуванням складів злочинів.

Розмежувальні властивості цієї ознаки можна продемонструвати на прикладі розмежування державної зради (ст. 111 КК України) та передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК України). Предметом злочину, передбаченого ст. 111 КК України є відомості, що становлять державну таємницю, предметом складу злочину, що міститься у ст. 330 КК України є відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Критерії, за якими можна визначити приналежність певних відомостей до предмета одного чи другого з названих злочинів, встановлені у законодавстві[732]. Спеціальні ознаки суб’єктів цих складів злочинів не є розмежувальними. Адже стосовно державної зради (ст. 111 КК України) — це громадянство суб’єкта, а стосовно передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК України) — статус особи щодо відомостей, які є предметом злочину. Неможливість розмежувати названі суміжні склади злочинів за ознаками спеціального суб’єкта немає підстав вважати недоліком. В цьому випадку чіткою розмежувальною ознакою є предмет складу злочину, чого цілком достатньо для того, щоб відбулося правильне розмежування цих складів злочинів.

Особливо очевидною є цінність предмета складу злочину як розмежувальної ознаки для тих пар (груп) суміжних складів злочинів, у яких він є єдиною ознакою, що їх відрізняє. Наприклад, за своїм зовнішніми проявами, що відповідають ознакам об’єктивної сторони відповідних складів злочинів (діяння як явище), ненасильницький грабіж може бути ідентичним із самоправством. Відрізнити їх можна лише за однією з юридичних ознак предмета складу злочину — тим, що майно, з приводу якого вчиняються вказані злочинні дії, стосовно складу грабежу є чужим для винного. Це означає, що: а) майно перебуває у власності іншої особи; б) винний не має на нього ні дійсного, ні гаданого права Самоправством же охоплюється протиправне заволодіння таким майном, яке не характеризується наведеною сукупністю ознак. Насильницьке заволодіння майном не завжди становить насильницький грабіж або розбій, — влучно зауважував М.І. Панов. Діяння не містить складу названих злочинів, якщо воно вчинене щодо майна, на яке особа, котра його вчинила, не втратила права власності, але яке з будь-яких причин вибуло з її володіння. Так само насильницьке заволодіння майном, яке сам «викрадач» передав «потерпілому» у тимчасове користування, не може кваліфікуватись як грабіж чи розбій. Не утворює складів названих насильницьких злочинів і самовільне із застосуванням насильства чи погрози вилучення чужого майна в рахунок погашення суми, яку «потерпілий» заборгував «винному». В наведених випадках, — пише М.І. Панов, особа, хоч і вчиняє певні дії способами, вказаними у статтях Особливої частини КК, що регламентують відповідальність за насильницький грабіж чи розбій, але не заподіюють при цьому шкоди особистій власності (основному об’єкту). Ось чому такі дії не можуть кваліфікуватися як насильницький грабіж чи розбій, — робить висновок цей вчений[733]. На мою думку, наведеною цитатою якраз продемонстровано розмежувальну роль предмета злочину у розмежуванні складів злочинів.

Можна навести багато прикладів, коли предмет є розмежувальною ознакою, на які вказують у кримінально-правовій літературі[734]. Так, за предметом розмежовуються такі суміжні склади злочинів як «Порушення авторського права і суміжних прав» (ст. 176 КК України) та «Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію» (ст. 177 КК України). Розмежування в цьому випадку здійснюється за об’єктами порушених прав.

«Саме особливості предмета насильницького донорства, тобто крові живої людини, є визначальними для… відмежування від складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 143 КК України»[735].

Предмет є ознакою, за якою розмежовуються окремі злочини проти довкілля з відповідними злочинами проти власності. Критерії такого розмежування ґрунтовно висвітлені у кримінально-правовій літературі[736].

У розмежуванні деяких пар (груп) суміжних один з одним складів злочинів проти довкілля предмет також відіграє розмежувальну роль[737].

Є.В. Фесенко називає предмет «критерієм розмежування контрабанди як злочину, передбаченого статтями 201 та 305, злочинів проти власності й розкрадання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, обладнання, призначеного для їх виготовлення, а також прекурсорів тощо. «Практично, предмет є найбільш специфічною ознакою злочинних діянь, що порушують законодавство по боротьбі з наркотизмом, — далі пише цей вчений»[738].

Якщо ж розмежувальні властивості предмета в законі виписані не чітко, тобто між поняттями, що позначають предмети відповідних складів злочинів немає очевидного співвідношення диз'юнкції, і у диспозиціях відповідних статей Особливої частини не названі інші ознаки, які б виконували розмежувальну функцію, то це викликає серйозні проблеми у розмежуванні відповідних суміжних складів злочинів. Так, предметом «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» (ст. 178 КК України) у законі названо релігійну споруду чи культовий будинок. Предметом же «Незаконного утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» (ст. 179 КК України) виступає релігійна святиня. На перший погляд, предмет складу злочину мав би бути у цій ситуації (у разі знищення, пошкодження, зруйнування) розмежувальною ознакою. Але певні конкретні релігійні споруди одночасно є релігійними святинями. «Релігійними святинями можуть визнаватись і найбільш відомі і шановані віруючими певних релігій культові будинки, храми, монастирі, склепи, каплиці та інші релігійні споруди, які для них є предметами релігійного поклоніння»[739]. І у таких випадках предмет виконує роль спільної ознаки названих складів злочинів. За таких обставин невідомим є співвідношення складів злочинів, про які йдеться. Адже визначити тип їхнього співвідношення за об’єктивними критеріями неможливо. Все сказане дає підстави для висновку про необхідність внесення змін у законодавче формулювання предмета складів злочинів, передбачених статтями 178 та 179 КК України.

Роль предмета, як відмежувальної ознаки між складом злочину з одного боку і складом адміністративного правопорушення, з другого, між якими є співвідношення суміжності, ідентична до ролі предмета складу злочину як розмежувальної ознаки суміжних складів злочинів.

Потерпілий, у його кримінально-правовому розумінні, також є досить чіткою розмежувальною ознакою. П.С. Дагель писав, що кримінально-правове значення потерпілого в кримінальному праві полягає в тому, що його ознаки дають можливість визначити межі кримінальної відповідальності і впливають на диференціацію та індивідуалізацію кримінальної відповідальності[740]. На розмежувальні властивості цієї ознаки об’єкта складу злочину також звертали увагу у кримінально-правовій літературі[741]. Проте, розмежувальну функцію може виконувати не потерпілий в цілому, а специфічні його ознаки. Ознаки потерпілого придатні виконувати розмежувальну функцію лише в парі з ознаками потерпілого з іншого складу злочину. Причому ці ознаки повинні бути спеціальними — вказувати на особливості потерпілого щодо певного складу злочину. Не можливо розмежовувати суміжні склади злочинів спираючись лише на ознаки потерпілого, якщо в одному складі злочину в законі названі особливі характеристики потерпілого, а у іншому — ні, тобто в другому випадку потерпілий не є ознакою складу злочину. Тому ним може бути будь-яка особа, якій злочином заподіяно фізичну, моральну чи матеріальну шкоду. Тому необґрунтованим вважаю твердження О.О. Бахуринської про те, що розмежування складу злочину, передбаченого ст. 271 КК України зі складами інших злочинів проти безпеки, що є суміжними з ним, здійснюється в тому числі за ознаками потерпілого. Потерпілого у складі порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271 КК України) О.О. Бахуринська визначає як особу, яка перебуває з підприємством, установою, організацією, чи фізичною особою у відповідному правовому зв’язку, що обумовлюється відповідними нормативно-правовими актами[742]. Таке саме за змістом визначення потерпілого у складі злочину, закріпленого у ст. 271 КК України міститься у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки виробництва». Потерпілими ж від злочину, передбаченого ст. 273 КК України «можуть бути як працівники вибухонебезпечного підприємства (підприємства, цеху, іншої ділянки виробничої діяльності), так і особи, які не мають до нього відношення»[743]. Така сама за змістом дефініція потерпілого міститься у п. 13 названої вище постанови Пленуму Верховного Суду України. Тобто потерпілий — не є обов’язковою ознакою складу злочину, закріпленого у ст. 273 КК України. За таких умов за потерплим ніяк не можна відрізнити названі склади злочинів.