Розділ 3. Правила і прийоми системного тлумачення кримінального закону

Позиції науковців з цього приводу неоднозначні. Наприклад, Л. Брич висловилась негативно щодо спроби законодавця доповнити статтю Загальної частини КК України поняттям службової особи. Як вона зауважує, таке доповнення є порушенням принципу системності закону. Л. Брич зазначає, що службова особа — один з кількох, відомих КК, спеціальних суб'єктів злочину, а розкривати у статті Загальної частини КК, яка дає родове поняття, ознаки лише одного з різновидів такого родового поняття нелогічно[468].

Не можемо цілком погодитись із такою позицією науковця. Справді, закріплення лише однієї дефініції замало для КК України, проте треба із чогось починати; якщо законодавець не вносить до КК України відповідного термінологічного розділу, то не зайвим було б принаймні доповнення дефініціями в такий спосіб. Загалом таку тенденцію можна було б охарактеризувати як позитивну.

Правило: під час системного способу тлумачення кримінального закону у разі використання безпосередніх чи опосередкованих системних зв'язків кримінального закону слід враховувати юридичну силу нормативно-правових актів, які можуть стати підставою для тлумачення і насамперед використовувати безпосередні зв'язки.

Зокрема, розглядаючи зв'язки норми кримінального закону, яка є у ч. 2 ст. 84 КК України, можна встановити, що взаємопов'язана з такими нормативно-правовими актами: Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, який міститься у Положенні про лікарсько-трудову комісію, затвердженому наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.; Наказ МВС № 256 від 13 травня 1992 року «Про порядок представлення в суди матеріалів про звільнення від дальшого відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу»; Закон України від 5 липня 2001 р. «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Із цих трьох нормативно-правових актів, як відомо, найвищою юридичною силою володіє закон, проте він не пов'язаний із нормою безпосередньо, що потребує тлумачення, а лише опосередковано. Це означає, що найперше для тлумачення слід застосувати положення, що містяться в Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. (Положення про лікарсько-трудову комісію, затверджене наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.), а тоді вже положення Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Важливою та необхідною умовою виконання цього правила є встановлення всіх зв'язків норми кримінального закону. Наприклад, у коментарі до ч. 2 ст. 389 КК України М. Хавронюком установлено системні зв'язки відповідної норми із Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження», чим і обумовлено тлумачення, надане ним до цієї статті. Відтак науковець вважає ухиленням від відбування громадських робіт нез'явлення для виконання таких робіт, безпосередню відмову виконувати визначену для засудженого роботу тощо[469]. Проте ч. 3 ст. 40 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що «ухиленням від відбування покарання у вигляді громадських робіт є: невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; невихід більше двох разів упродовж місяця на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни упродовж місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння»[470]. На захист такої позиції науковця можна було б зауважити, що Кримінально-виконавчий кодекс України прийнятий лише у 2003 році і, можливо тому, науковцем не могли бути враховані його положення, оскільки цей коментар віддруковано також у 2003 році. Однак до того моменту був чинний Виправно-трудовий кодекс України від 23 грудня 1970 року, ч. 3 ст. 82–13 якого передбачала те, що можна вважати ухиленням від громадських робіт. Отже, тлумачення, дане у цьому разі науковцем, порівняно із тлумаченням законодавця значно обмежене, якщо не зважати на слово «тощо».

У іншому коментарі І. Туркевич та Є. Фесенко повністю врахували безпосередні зв'язки норми кримінального закону, закріпленої у ч. 2 ст. 389 КК України, із Кримінально-виконавчим кодексом України і вичерпно вказали, що саме розуміє законодавець під ухиленням від виконання громадських робіт[471].

3.2.2. Правила, які виникають із використання законів формальної логіки у системному тлумаченні кримінального закону

Як відомо, закони формальної логіки необхідні для будь-якого наукового дослідження. Вони допомагають чіткіше мислити, розрізняти істотне та неістотне і, головне, є інструментом спілкування між людьми, оскільки жорсткі логічні структури, які сприймаються кожним однаково, дозволяють зрозуміти один одного, знайти спільне під час спілкування[472].

Розгляд цього питання як окремого підрозділу та такого виду правил системного тлумачення кримінального закону зумовлено дискусіями серед науковців стосовно розмежувань системного та логічного способів тлумачення.

Дійсно, логіка — це наука про мислення. Системний спосіб тлумачення, як і будь-який інший спосіб, має здійснюватись із використанням законів формальної логіки. Ця наука навчає мислити, розмірковувати для досягнення істини, подає правила та закони здійснення мисленнєвого процесу задля встановлення істини[473].

Логічні закони є об'єктивними і не залежать від волі та свідомості людини. Влада законів логіки над людиною обумовлена тим, що вони є відображенням у людському мисленні закономірностей об'єктивного світу.

Зокрема зміст і структура правового акта викладаються з дотриманням законів логіки, що виявляється в юридико-логічній формі юридичної техніки.

Крім цього, згідно з логікою до законодавчих актів висуваються такі вимоги: дотримання принципів права, логічна єдність, логічна повнота та системність, логічна послідовність[474], що має вагомий вплив на кримінальний закон як законодавчий акт та як систему.

Отже, дотримання вказаних та інших вимог, які диктуються логікою, є основою використання системного тлумачення кримінального закону. Не лише загальнонаукові методи дослідження є базовими для здійснення системного тлумачення, але й закони формальної логіки. Підставою для такої нашої позиції є те, що: по-перше, система законодавства має бути сформована правотворцем логічно із використанням системних зв'язків її елементів; по-друге, під час здійснення системного тлумачення обов'язково мають використовуватися закони формальної логіки, інакше такі умовиводи можуть бути хибними.

Дотримання законів логіки є необхідною умовою досягнення істини у пізнанні і забезпечує правильність розумової діяльності людини. Основними ж рисами правильного мислення, на думку Н. Карамишевої, є визначеність думки, послідовність, несуперечливість у міркуваннях, обґрунтованість висунутих положень[475]. Закони логіки як закони необхідного зв'язку між думками (висловлюваннями) у процесі розумової діяльності людей називають ще формально-логічними законами. У загальній (традиційній) логіці до таких формально-логічних законів належить закон тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього, закон достатньої підстави. Проте окрім вказаних законів, науковці пропонують враховувати й наявність інших законів логіки висловлювань, а саме: закон подвійного заперечення, закон ідемпотентності, закон комутативності, закон простої контрапозиції, закон асоціативності, закон дистрибутивності, закон де Моргана[476].

Тлумачення законів як різновидність мислення може призвести до істинних суджень про зміст закону лише у тому разі, якщо воно буде правильним. Будь-яке правильне мислення має бути визначеним, послідовним і доказовим. Такому правильному мисленню вчить нас логіка. Тому процес тлумачення законів, щоб бути правильним, має відповідати правилам і законам формальної логіки[477]. Слід зауважити, що питанням встановлення істинності, правильності та хибності присвячено достатньо уваги дослідниками у галузі логіки, зокрема такі питання розглядали І. Герасимова[478], Г. Челпанов[479], А. Чкнаверянц[480] та інші.

І. Герасимова, наприклад, зауважує, що одним із ключових понять семантики є поняття істини, або точніше, істинного значення[481]. Як відомо, порушення вимог законів логіки призводить до неправильного та нелогічного мислення. У практиці мислення трапляються двоякі логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми (логічний виверт, який навмисно імітує, наслідує формальну правильність мислення, щоб видати хибне міркування за істинне[482]) та паралогізми (хибний висновок, який є наслідком ненавмисного порушення законів і правил логіки[483]).

А. Чкнаверянц пояснює, що правильність характеризує думку зі сторони її структури, способу зв'язку, істинність — зі сторони відношення думки до об'єктивної дійсності, яке неможливо встановити без аналізу конкретного змісту цієї думки. Видається, що правильність мислення (доведеність, несуперечливість, послідовність) ще не є істиною[484]. Для здійснення системного тлумачення та встановлення дійсного змісту тексту закону на основі структури та способів зв'язку вагоме значення має правильність і істинність. Оскільки логіка — універсальна наука, то її категорії активно використовуються і в науці кримінального права[485].

Закони логіки в результаті суспільної практики набули аксіоматичного характеру. Наприклад, закон тотожності виражає те, що залишається в речах відносно постійним, стійким упродовж певного часу. Закон несуперечності відображає те, що предмет не може одночасно мати несумісні ознаки. Закон виключення третього підтверджує, що предмет не може мати і не мати одночасно ту чи іншу ознаку: він або має цю ознаку, або ні. Закон достатньої підстави відтворює необхідний зв'язок усіх явищ[486]. Проте деякі науковці заперечують закон достатньої підстави як такий[487]. Кожному закону логічного мислення відповідають якісь вимоги. Якщо закони логічного мислення порушити не можна, то на практиці простежується безліч прикладів порушення вимог тих чи інших законів.