Розділ 3. Правила і прийоми системного тлумачення кримінального закону

Правило: якщо у КК України чітко вказано на необхідність використання зв'язку із певним нормативно-правовим актом, то слід скористатися саме цим актом, а не іншим, хоч він і перебуває у зв’язку із цією нормою.

Вважаємо, що особливих проблем під час використання такого правила не повинно виникати. Водночас, як зауважує П. Андрушко, хоча у КК багато норм із бланкетними диспозиціями, окремими його нормами передбачена відповідальність за діяння, порядок та підстави вчинення яких галузевим законодавством або взагалі не врегульовані, або врегульовані нечітко. Як приклад, науковець наводить ст. 142 КК України, якою передбачено відповідальність за незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створює небезпеку для її життя чи здоров'я. Але законодавчих актів, у яких би регулювався порядок проведення таких дослідів або хоча б давалось визначення, що слід розуміти під такими дослідами, фактично немає (окрім припису у ч. 2 ст. 28 Конституції України, згідно з яким «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»)[510].

Ми підтримуємо у своїх дослідженнях думку М. Ковальова, який зауважив, що у разі використання бланкетної диспозиції необхідно точно вказати, які інші законодавчі акти має на увазі відповідна стаття, а саме їх назву та дату прийняття[511]. На підтримку такої позиції висловлюються й інші науковці, наприклад, А. Жалінський. Він зауважує, що прийнято вважати, що бланкетна диспозиція відсилає до норми і відповідно до понять інших галузей права. Але відсилка в нормах не завжди чітко визначає адресата, тобто приналежність норми, до якої відсилають. До того ж, тлумачення поняття принципово ускладнюється, коли його приналежність, тобто правова природа, однозначно не визначена у КК[512].

Л. Гаухман пропонує включити до змісту бланкетних диспозицій статей Особливої частини КК обов'язкові додатки, які б містили всі вказані закони або їх окремі норми, що мали б значення для правової оцінки вчиненого[513]. Це сприяло б підвищенню рівня правосвідомості громадян і, як наслідок, правослухняності, зручності застосування кримінально-правових норм правозастосовними органами, економії часу їх працівників, який витрачається на пошук (під час застосування чинного КК) законів та інших нормативних актів, на які здійснено посилання у цих бланкетних диспозиціях.

Найбільш чітко виявляється використання взаємозв'язків кримінального закону із нормативно-правовими актами виконавчих органів у разі вживання законодавцем у кримінальному законі приписів із бланкетною диспозицією. Відтак, якщо у диспозиції статті йдеться про незаконність певних дій, то необов'язковим є спрямування саме до законів.

Така обов'язковість може бути у разі вживання таких словосполучень: «встановленого законом», як-от у ч. 1 ст. 143, ч. 4 ст. 157, ч. 1 ст. 158-2, ч. 1 ст. 159-1, ст.166, ч. 1 ст. 175 КК України та ін.; «згідно з законом», як у ч. 1 ст. 233 КК України; «не передбачених законом», як у ч. 1 ст. 260 КК України; «без передбаченого законом», як зазначено у ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 265 КК України; «охоронюваним законом» ч. 2 ст. 359, ч. 1 ст. 364 КК України. У разі ж вживання поняття «незаконні дії» або відсутності відповідного закону слід звернутись до нормативно-правових актів чи підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, щоб правильно витлумачити ст. 216 КК України щодо поняття «незаконні дії» слід звернутись до Положення про виготовлення, зберігання, продаж марок акцизного податку та маркування алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1251, та Положення про порядок виробництва, зберігання, продажу контрольних марок та маркування примірників аудіовізуальних творів чи фонограм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2000 р. № 1555.

Крім цього, у нормах кримінального закону, зокрема в його Загальній частині, є вказівка на використання положень міжнародних договорів (ч. 5 ст. 3; ч. 4 ст. 6; ч. 1 ст. 7; ст. 8; ст. 10), Закону України «Про амністію» (ч. 1 ст. 74, ст. 85, ст. 86), інших законів (ч. 1 ст. 43), акта помилування (ч. 1 ст. 74, ст. 85). Також існують чіткі вказівки на необхідність використання положень конкретних галузей законодавства, зокрема адміністративного. Наприклад, в ч. 2 ст. 78, ч. 5 ст. 79, ч. 5 ст. 83 йдеться про адміністративні стягнення, що спрямовує до адміністративного законодавства.

Найбільш проблематичним є встановлення системних зв'язків приписів кримінального закону, що стосується охорони відносин у сфері господарської діяльності, оскільки вони регламентуються розгалуженою системою нормативно-правових актів, прийнятих державними органами влади різних рівнів[514].

Закон несуперечності. Цей закон у загальній логіці (або ще закон протиріччя[515] чи закон суперечності[516]) формулюється так: не можуть бути водночас істинними два суперечливих висловлювання — стверджувальне і заперечне — про один і той же предмет, у одному і тому ж відношенні[517]. На думку А. Івіна, цей закон викликає найбільше зацікавлення у науковців[518]. Умови виконання цього закону логіки передбачають те, що предмети та явища постійно змінюються і розвиваються, вони володіють певними якостями, які з часом з'являються, змінюються або зникають, тому висновки щодо предмета чи явища можна робити у цьому контексті лише тоді, коли вони досліджуються за однакових умов.

Порушення вимог цього закону під час правотворення може негативно вплинути на використання системного способу тлумачення кримінального закону, адже воно викликає суперечності в чинному законодавстві, суперечності в правозастосуванні, непослідовність у міркуваннях або протилежність наслідків у двох послідовних міркуваннях, хоча, на перший погляд, вони є правильними.

Як зауважує О. Панчак щодо кримінального закону, використовуючи закон несуперечності, слід зважати на те, що закон не містить суперечливих положень. Водночас слід враховувати законодавчі приписи, якими формулюються загальні правила та винятки з них. Під час тлумачення таких «загальних» правил слід чітко визначити їх кількісні характеристики, щоб не отримувати суперечливих положень[519].

Зокрема, загальним правилом є те, що особа, яка вчинила дії, передбачені ч. 1 ст. 307 КК України, а саме незаконно придбала, зберігала та перевозила з метою збуту наркотичні засоби, притягується до кримінальної відповідальності. Винятком із цього загального правила є положення ч. 4 ст. 307 КК України про те, що особа, яка добровільно здала наркотичні засоби і сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за їх незаконне придбання, зберігання та перевезення, тобто така особа не притягується до кримінальної відповідальності.

Однак під час застосування цього закону логіки у системному тлумаченні кримінального закону слід пам'ятати, що два протилежні (контрарні) судження, про які йдеться, на відміну від двох суперечних, можуть бути одночасно хибними[520]. Закон протиріччя взаємопов'язаний із законом виключення третього, що і стало підставою для виникнення у деяких науковців враження про їх ідентичність, але у цьому разі точніше буде говорити про доповнення одного закону іншим.

Закон виключення третього. Як зауважує А. Конверський, згідно із законом виключення третього до процесу міркування є така вимога, з якої розуміємо, що з двох суперечливих суджень, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, одне обов'язково істинне[521].

Такої ж позиції у дещо іншій інтерпретації дотримуються й інші науковці, зокрема М. Бабаянц, В. Жеребкін, Н. Карамишева, М. Тофтул, І. Хоменко та інші. Всі ці науковці погоджуються також у тому, що такий закон формальної логіки, як виключення третього, не можна застосовувати до майбутнього, оскільки про його неспроможність у цій ситуації висловлювався ще Арістотель[522].

Закон виключення третього діє лише між суперечними судженнями — загальностверджувальним і частковозаперечним, загальнозаперечним і частковостверджувальним, одиничним стверджувальним і одиничним заперечним[523].

Крім цього, вагомою умовою застосування закону виключення третього є дотримання вимог інших законів формальної логіки. Якщо порушується вимога одного із законів формальної логіки, то стає неможливим застосування закону виключення третього[524]. Закон виключення третього застосований тільки до суперечних суджень[525].

Загалом можна зауважити, що суть закону виключення третього, як і закону протиріччя, полягає у використанні зв'язку між протилежними висловлюваннями, які розглядаються за однакових умов. У разі недотримання такої вимоги однакових умов, за яких розглядаються суперечні висловлювання, не можна говорити і про можливість використання закону виключення третього.

Зокрема, якщо у кримінальному законі, а саме у ч. 1 ст. 115 КК України, сформульовано, що вбивство — це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, і водночас ст. 119 КК України передбачає під час вчинення вбивства і необережну форму вини, то не можна використати закон протиріччя або закон виключення третього і сформулювати висловлювання так: С. вчинив вбивство через необережність або С. не вчиняв вбивства через необережність, адже за такого формулювання і перше і друге висловлювання будуть хибними, оскільки вбивство може бути лише умисним. У цьому разі ці формулювання зводяться до нісенітниці через відмінні умови, які охоплюють їх. Якби ч. 1 ст. 115 КК України залишити без змін, а ч. 1 ст. 119 КК України викласти в такій редакції: «протиправне заподіяння смерті, вчинене через необережність», то умови висловлювань стали б однаковими. Тоді б чітко можна було сказати, що С. не вчиняв вбивство через необережність, С. протиправно заподіяв смерть через необережність.

Крім зазначеного, слід зауважити, що у правовій практиці можуть виникати і такі ситуації, коли закон виключення третього не можна застосовувати. Така ситуація можлива із урахуванням презумпції невинуватості. Наприклад, якщо не доведено, що саме ця людина є винною, то не можна сказати: «ця особа вчинила цей злочин» і «ця особа не вчинила цей злочин»[526].