Розділ 3. Правила і прийоми системного тлумачення кримінального закону

Відповідно до поглядів В. Бабаєва специфіка логіки права обумовлена не існуванням в арсеналі досліджень законів і правил логіки чи навіть вимог логіки діалектичної, вона визначається характерними ознаками самого права як явища з його сутністю і типом. Нормативність права, наприклад, вимагає особливої процедури реалізації державної волі в закон, наявності закріплених у законодавстві правових понять і визначень, сформульованих за законами логіки, логіко-юридичної структури правових норм тощо. Системність як ознака права необхідністю вбачає діалектичний зв'язок права і суспільних відносин, які ним визначаються, а також взаємодію і узгодженість структурних підрозділів правової системи. Вимоги діалектичної та формальної логіки під час аналізу державно-правових явищ змінюють право як таке. Особливими є лише їх вияви, що обумовлено специфічними рисами права[488].

Через те, що закони логіки є об'єктивними, природними законами мислення, вони діють у кожному правильному мисленні, незалежно від бажання і свідомості суб'єкта, що мислить, і навіть у мисленні тих, хто ніколи не вивчав логіки і не має ніякого поняття про ці закони. Формально-логічні закони мислення мають загальносуспільний характер.

Характеризуючи закон тотожності, видається, що люди, які користувалися одними і тими ж предметами, помічали, що ці предмети з часом змінюються. Змінювались також і знаряддя праці, з якими їм необхідно було мати справу щодня: на них з'являлись подряпини, плями, змінювався їх колір, гостре знаряддя ставало з часом тупим тощо. Але ці зміни в знаряддях праці були настільки незначними, несуттєвими, що один предмет цілком можна було відрізнити від іншого, адже, незважаючи на всі зміни, річ зберігала свою відносну тотожність. Більше того, ця постійна мінливість речей не заважала їх звичному застосуванню і призначенню, їх продовжували використовувати в тих же цілях.

До прикладу, скільки змін і доповнень внесено до КК України за досить короткий для існування держави час, проте він виконує ту ж функцію та завдання, які були поставлені перед цим законодавчим актом ще в перший день набуття ним чинності.

Суть закону тотожності Арістотель прокоментував у «Метафізиці» так: «Без сумніву, що ті, хто мають намір брати участь один з одним у розмові, повинні скільки-небудь розуміти один одного. Якщо цього не відбувається, яка можлива у них один з одним участь у розмові? Тому-то кожне з імен повинно бути зрозуміле і розмовляти про що-небудь, при цьому — не про кілька речей, а тільки про одну; якщо ж у нього є кілька значень, то потрібно роз'яснити, яке з них (у нашому випадку) мається на увазі»[489].

Отже, дотримуючись закону тотожності, інтерпретатор не повинен під час судження замінювати один предмет судження іншим, одну ознаку предмета, явища іншою тощо. Порушення закону тотожності може призвести до зменшення або збільшення обсягу певного поняття, яке використане законодавцем, і, як наслідок, до необґрунтованого розширюваного або обмежувального тлумачення[490]. Як зауважують О. Бєлокуров[491], Є. Кісілюк[492], І. Козаченко[493], М. Мінаєв[494], І. Паньонко[495], Ю. Петров[496], підміна одного поняття іншим під час застосування кримінального закону має наслідком грубі порушення законності.

Вимоги логічного закону тотожності необхідно дотримуватися: а) в юридичній теорії (під час створення теорії права) і правотворчості (під час розробки і формулювання нормативно-правових актів як самототожніх висловлювань, у яких юридичні терміни повинні мати чітко визначений юридичний смисл); б) під час кваліфікації (юридичній оцінці) злочинів; в) під час застосування нормативно-правових актів. На практиці порушення вимог, що виникають із закону тотожності, під час здійснення системного тлумачення призводять до таких логічних помилок, як «змішання юридичних термінів», «перекручення змісту понять», «використання юридичних термінів у неюридичному значенні»[497]. У той же час, як зауважує Г. Челпанов, закон тотожності застосовується зазвичай до понять та ознак, оскільки вони в процесі мислення мають залишатись тотожними собі, інакше буде порушено правильність мислення[498]. Слушними та схожими за змістом є думки С. Хижняка, який зазначає, що головним для формування змісту терміна може вважатись логічний фактор — зв'язок термінів з визначеними поняттями як формою мислення, що виражає дійсність[499].

Як зазначає Н. Пікуров, дійсно важливо точно визначити лексичні межі терміна, тобто слова чи словосполучення, що дає йому ім'я[500]. Таку проблему не можна залишити без уваги, оскільки більшість термінологічних зворотів складається з одного або двох інших термінів та слів загального вжитку. Якщо тлумачиться термін, який є лише частиною термінологічного звороту, то логічно припустити, що в результаті системного тлумачення дати правильне визначення термінологічному звороту не видасться можливим.

Хоча необхідність ретельного розмежування термінів та термінологічних зворотів науковцями доведена, проте через неуважність, можливо через незнання та бажання зменшити обсяги кримінального закону, чи то за бажанням уникнути тавтології, законодавець вже з перших статей КК допускає розірвання термінологічного звороту. Відтак розділ V! має назву «Співучасть у злочині», у ст. 26 дається визначення терміна «співучасть у злочині», але в той же час назва самої статті звучить «Поняття співучасті», хоча, на нашу думку, мало б бути «Поняття співучасті у злочині» або «Поняття співучасті у вчиненні злочину». Крім цього, логічним продовженням цього термінологічного ряду мав би бути термін «співучасник злочину», а ми маємо назву ст. 27 «Види співучасників», а не «Види співучасників злочину». З іншого боку, помилка у вказаному прикладі не має якихось негативних юридичних наслідків, оскільки назва статті є лише інформативною і було б гірше, якби назва статті містила правильний термінологічний зворот, а у змісті диспозиції була б помилка.

Поширеною в практичному мисленні людей є також помилка суб'єктивного перекручування змісту юридичних понять, коли суб'єкти права не зацікавлені в об'єктивності своїх оцінок, рішень, постанов, інструкцій тощо і інтерпретують їх на свою користь із врахуванням лише тих приписів, які вигідні їм під час застосування.

Використання ж юридичних термінів у неюридичному значенні й, навпаки, неюридичних термінів у юридичному значенні призводить до неточності, розпливчастості формулювань, невизначеності сфери дії норм права. Наприклад, часто простежуємо так званий термін кримінального права «злочинець», проте, на нашу думку, доцільним є вживання іншого

юридичного терміна — «особа, яка вчинила злочин», оскільки саме він вживається в КК України. Хоча згідно з юридичною лінгвістикою навіть під час формулювання одного і того ж терміна є невдалі конструювання термінів. Наприклад, в ч. 4 ст. 41 КК України йдеться: «Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження…», а мало б бути: «Особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження.», і таких помилок використання юридичних термінів є безліч.

Отже, можемо сформулювати таке правило системного тлумачення кримінального закону: якщо у законодавчому акті, який пов'язаний із кримінальним законом системними зв’язками, зазначено, що певні терміни, які використовуються у ньому, тлумачаться так тільки тут, то застосовувати їх у цьому ж значенні до кримінального закону не можна.

З огляду на таке правило правильною вважаємо позицію тих науковців, які зауважують, що терміни, встановлені для одного правового акта, без достатньої підстави не повинні вживатися в іншому нормативному акті[501]. Проте результати тлумачення відрізняються від зазначеного.

Наприклад, у ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України «Визначення основних термінів Кодексу» на відміну від положень чинного КК України існує аутентичне тлумачення 26-ти термінів, частина з яких безпосередньо стосується КК України. Відтак у КК України вживаються такі терміни, роз'яснені ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України: «суддя», «прокурор», «слідчий», «близькі родичі та члени сім'ї», «малолітня особа», «неповнолітня особа» та ін. Однак виникає необхідність зауважити на текст статті, який передує визначенню термінів, а саме: «терміни, що їх вжито в цьому кодексі, якщо немає окремих вказівок, мають таке значення»[502].

Тому, хоч норми матеріального та процесуального права мали б перебувати у взаємозв'язку з огляду на функціональний зв'язок їх норм, для тлумачення приписів кримінального закону маємо використовувати інші зв'язки.

Щодо тлумачення терміна «близькі родичі», то на перший погляд із ним мало б бути найменше проблем, проте існує декілька його визначень. Наприклад, за Кримінальним процесуальним кодексом України «близькі робичі та члени сім'ї» це «чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі» (п. 1 ст. 3); Цивільний кодекс України в дужках визначає їх як «батьки, діти, брати, сестри» (ч. 1 ст. 68)[503]. З огляду на те, що за вказівкою у Кримінальному процесуальному кодекі України терміни, витлумачені у ст. 3, вживаються у такому значені лише для нього, а в ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України зазначається «положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства», видається, що близькими родичами у кримінальному законі слід визнавати батьків, дітей, братів та сестер.

Проте п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» спрямовує під час визначення поняття «близькі родичі» саме до п. 11 ст. 32 КПК України (1960 року), так тлумачили ці положення і низка науковців[504] до моменту набуття чинності нового Кримінального процесуального кодексу України; деякі з них просто уникають тлумачення цього поняття[505].

Законом достатньої підстави фіксується факт того, що істинність однієї думки має бути обґрунтована іншими думками, обґрунтованість яких не викликає сумнівів[506]. Або всяке судження перед тим, як воно визнається істинним, обов'язково має бути обґрунтованим.

Історично цей закон був відкритий і сформульований значно пізніше, аніж закони тотожності, суперечності та виключення третього, а саме у ХVІІ ст. Готфрідом Лейбніцем[507]. Отже, не може виникнути жодних сумнівів у тому, що особа вчинила терористичний акт, якщо вона застосувала зброю, вчинила вибух, підпал чи інші дії, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або з метою впливу на ухвалення рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погрожувала вчиненню зазначених дій з тією ж метою, оскільки визначення терміна «терористичний акт» передбачено ч. 1 ст. 258 КК України і не може бути будь-якого іншого його трактування. На думку А. Шейко, логічну форму достатньої підстави набуває судження про те, що під доведеністю думки розуміють таке судження про дійсність, такі думки, під час яких не тільки повідомляється про істинність якого-небудь судження, а й вказуються підстави, відповідно до яких це судження необхідно вважати істинним[508]. Згідно з таким законом формальної логіки, як закон достатньої підстави, можна стверджувати, що істинним є те, що особа, яка вчинила дії, передбачені диспозицією ч. 1 ст. 258 КК України, вчинила терористичний акт. Як зауважує О. Черданцев, припущення та здогадки відповідно до закону достатньої підстави неприпустимі. Висунуте припущення обов'язково має бути доведене або спростоване в процесі інтерпретації[509].