Розділ 1. Загальні засади дослідження. проблеми системного способу тлумачення кримінального закону

1.1. Тлумачення закону в історії права

Питання про тлумачення закону, а саме кримінального, — одне з найскладніших і водночас найбільш досліджуваних питань теорії права загалом і кримінального права зокрема. Це питання завжди цікавило теоретиків права, і практичних працівників.

Тлумачення закону невід'ємно пов'язане з усвідомленням особи, яка здійснює тлумачення. Норми права в процесі їх застосування осмислюються особами, які їх застосовують, і залежно від того, ідеологію й інтереси якого класу ці особи виражають, ці норми будуть так чи інакше витлумачені[1].

Питанням тлумачення у праві присвячено чимало, але за рідкісними винятками недостатньо задовільних у логіко-методологічному значенні досліджень, що свідчить або про незнання, або про свідоме ігнорування відповідних сучасних філософсько-логічних теорій, зокрема семантичного аналізу.

На думку таких науковців, як О. Марченко, С. Острога, Ж. Павленко, В. Титова, ігнорується не тільки сучасна, а й безпосередньо пов'язана з проблемами юриспруденції логіко-філософська класична традиція герменевтики, починаючи з найперших (і, можливо, найкращих донині) трактатів Аристотеля («Про тлумачення», «Риторика») і Цицерона («Про оратора»), творів епохи пізньої Римської республіки («Про юриста» і «Про винахід») та інші[2].

Із тлумаченням кримінального закону пов'язані буденні проблеми судової практики. Як необхідно вирішувати справи, за буквою чи змістом (духом) закону, — це суперечливе питання, що століттями становило інтерес не тільки спеціалістів у галузі права, а й населення.

Для попередження протиправних дій, що здійснювались під виглядом тлумачення, неодноразово було необхідно точно дотримуватися закону і заборони його тлумачення. В багатьох країнах дискутували різноманітні школи з питань додержання букви чи змісту закону. Схожі суперечки були, наприклад, у давній Іудеї між противниками Гілеля і Шамая, в Римі — між сабініанами і прокуліанцями. Причому сабініани додержувались старої доктрини — вони не допускали іншого тлумачення закону, крім граматичного, а прокуліанці, діючи згідно з вимогами справедливості і ставлячи розум вище від тексту закону, ставили логічне тлумачення вище від граматичного.

Давнє римське право відстоювало буквальне тлумачення. З часів римських імператорів уже переважає тлумачення за змістом закону[3].

У давнину здебільшого законодавець вимагав, щоб у разі неясності чи неповноти законів зверталися за роз'ясненням до імператора, царя чи іншої особи, яка уособлювала державну владу. Відтак Юстиніан під час видання Дигест повелів, щоб судді зверталися за роз'ясненням до імператора[4]. За його трактуваннями «у цивільному праві усяке визначення небезпечне, тому мало таких, які не можна було б зіпсувати»[5].

Теорія та практика тлумачення набула подальшого розвитку в Стародавньому Римі, де юристи опинились під сильним впливом грецької філософії і риторики. Проводячи аналіз різноманітних фактів, подій і явищ, які простежуються у їхній практиці й на основі яких робилися відповідні узагальнення, використовувалися зовсім нові принципи підходу до вирішення юридичних проблем, римські юристи професійно вивчали суть вирішуваних правом справ, повністю оволодівали усією кількістю зовсім безсистемних норм матеріального права. Коментарі та інтерпретації відомих римських юристів за значенням і юридичною силою прирівнювались до чинного в той час імператорського законодавства[6]. Понад дві тисячі років тому у Стародавньому Римі коментарі до чинного законодавства, розроблені вченими-юристами, які здійснювали доктринальне тлумачення, були джерелом права і застосовувались на рівні законів[7].

Визначне місце в історії правових ідей займає творчість юристів середньовіччя. В загальнотеоретичному плані їхня діяльність стосувалася положень римського права та ідей римських юристів як епіцентру і вихідного пункту для різного виду тлумачень і коментування норми права. Юристи того часу розробили й основи системного тлумачення, адже вони встановлювали норму права в її зв'язку з іншими нормами, встановлювали, що істинні знання про зміст однієї норми можуть бути аргументом для доказування або спростування якого-небудь положення, котре розкривало значення норми, що тлумачилась. Фактично, застосовуючи системне тлумачення, глоссатори одночасно використовували аналітичний метод диференційованих визначень, який полягав у тому, що вони шукали значення суперечливих термінів доти, доки, нарешті, не встановлювали цей термін в іншому місці тексту. За цим терміном вони визначали істинне значення незрозумілого терміна і так усували суперечності. Після цього глоссатори створювали відповідні замітки (глосси), які потім вносили на поля тексту або вставляли між рядками[8].

Як зауважує О. Бойко, у разі виникнення перешкод під час тлумачення, а саме — виявлення двозначностей, глоссатори використовували такі рекомендації для їх вирішення: а) у разі сумнівів краще дотримуватися слів закону; б) у разі двозначності слів закону необхідно приймати те значення, яке краще відповідає предметові; в) коли в словах закону немає двозначності, не можна допускати тлумачення волі законодавця[9].

Вже ранні представники буржуазної науки кримінального права висловлювались проти розширювального тлумачення законів і аналогії. Наприклад, іспанський криміналіст Альфонсо де Кастор (1495–1558) у своїх творах виступив проти розширювального тлумачення законів, він вважав, що покарання повинно відповідати вказаному в законі, і в жодному разі покарання не може бути застосоване за аналогією[10].

У XVI ст. Т. Мор сформував положення, розвинуті лише у XVIII ст. Монтеск'є і Беккаріа. Мор виступає проти тлумачення законів і обґрунтовує необхідність ухвалення простих законів. Він пише: «Законів у них (утопійців) дуже мало, але для народу з такими закладами досить небагатьох. Вони навіть особливо не погоджуються з іншими народами через те, що їм видаються недостатньо чисельними томи законів і тлумачників на них. Самі утопійці вважають у вищому ступені неспораведливим зв'язувати яких-небудь людей такими законами, чисельність яких переважає можливість їх читання, чи темнота — доступність розуміння для всякого. Надалі вони рішуче відмовляються від всіх адвокатів, які, хитруючи, ведуть справи і тлумачать закони. Вони визнають за правило, що кожен веде свою справу сам і передає судді те саме, що збиравсь розповісти захисникові. У такому випадку легше буде досягнути справедливості, так як говорити буде той, кого ніякий захисник не вчив прикрасам, а під час його розповіді суддя може вміло все оцінити і допомогти більш простодушним людям проти видуманих наклепів хитрунів. В інших народів при такій великій кількості самих заплутаних законів цього дотримуватись важко, а в утопійців законознавцем є кожен»[11].

У другій половині XVII ст. англійський філософ Джон Локк сформулював політико-правову теорію розподілу влади, яку творчо розвинув видатний французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск'є у своїй праці «Про дух законів», що складається з 31 книги. Зокрема в одинадцятій книзі він чітко наголошує, що не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо ж судова влада об'єднається із законодавчою, то, за його словами, життя і свобода громадян потраплять в обійми свавілля, тому що суддя буде законодавцем, а якщо вона об'єднається із виконавчою, то суддя зможе набути прав гнобителя[12].

Монтеск'є вважав, що рішення суду за своєю суттю має бути «точним текстом закону». Якби у ньому втілювалися особисті думки судді, то в суспільстві могли б виникнути обов'язки, на які народ не давав своєї згоди. Судді є лише устами, що висловлюють слова закону, «бездушними істотами», які не можуть обмежити силу і суворість закону. Питання удосконалення чинних законів належить до компетенції законодавчого корпусу. Владу, яка видає закони, Монтеск'є характеризував як деспотичну, а в деспотичних державах законів немає — суддя сам творить закони. В монархічних державах суддя діє згідно із законом, а там, де його немає, «шукає дух закону»; для республіканської форми правління характерним, на його думку, є те, що суддя дотримується самої букви закону. Людина, наголошував він, перестає бути громадянином, якщо можна буде тлумачити закон проти неї у тих випадках, коли йдеться про її життєві інтереси, честь і майно[13].

Представники суб'єктивного напряму в теорії тлумачення визнають, що інтерпретатор повинен встановити «волю» або «думку», або «наміри» (ціль), чи погляди тощо законодавця, оскільки ці психічні стани, вираженням яких є норма, що тлумачиться, становлять її значення. Вбачається, що так можна (хоча б теоретично) забезпечити максимальну стабільність права, бо переживання законодавця є таким психологічним фактором, який закінчується актом встановлення і надалі вже не змінюються. Якщо на цьому ґрунтується значення норми, то завданням інтерпретатора є точний і глибокий аналіз цього історичного фактору, а норма права як її вираження має незмінне значення. Але із позитивними намірами теоретиків права тенденція до відступу від буржуазної законності на користь класових інтересів буржуазії виникла одразу після її приходу до влади[14].

Щодо надання переваги, чи то встановлення «духу закону», чи «волі», «думки» і ін. законодавця під час тлумачення, то доволі чітке формулювання цьому тлумаченню дав Савіньї, положення якого досі є керівними в теорії права. Савіньї вперше виокремив такі чотири види доктринального тлумачення: граматичне, логічне, історичне і системне. Перше має на увазі встановлення значення слів законодавця, друге — смисл норми, логічний зв'язок окремих висловів між собою. Історичне тлумачення має своїм предметом встановлення тих історичних умов, заради регулювання яких було видано правило закону. Нарешті, системне тлумачення встановлює внутрішній зв'язок окремих правових положень та інститутів і їх відношення до цілого. Послідовники Савіньї спростили його класифікацію, зберігши тільки граматичне і логічне тлумачення; останній вид інколи називали також системним[15].

О. Черданцев у своїх дослідженнях установив, що одним із слабких положень суб'єктивної теорії тлумачення, яке зазначається її противниками, було те, що до цього моменту законодавець, як правило, переставав бути однією особою — монархом. Навіть у багатьох монархічних державах виникали представницькі органи. «Воля законодавця» розповсюдилась, стала волею багатьох осіб, котрі становили законодавчу корпорацію, всередині якої існують різноманітні фракції, що представляють інтереси різних соціальних класів. До того ж, поширюється делеговане законодавство. У цих умовах «єдина воля» історичного законодавця перетворюється у фікцію. Цілі, які ставили перед собою певні представники законодавчої корпорації, можуть не знаходити свого відображення в законі. Зазвичай закон міг бути результатом компромісу суперечливих думок. У таких умовах встановити «волю» історичного законодавця було досить важко. Крім цього, з виникненням представницьких органів ускладнився законодавчий процес. В окремих випадках боротьба думок призводила до затягування прийняття закону. Все це сприяло відставанню законодавства від життя. З іншого боку, панівному класу в умовах представницької системи інколи було невигідно вносити реакційні законопроекти в представницький орган. Нарешті, багато законопроектів в умовах зростання свідомості й організованості опозиційного демократичного пролетарського руху мали значний опір і поза стінами парламенту. Все це зумовлювало панівний клас до необхідності пристосування законодавства до своїх нестабільних інтересів іншим шляхом. Із розвитком делегованого законодавства з метою пристосування закону використовується судовий і виконавчий апарат, покликанням якого є вирішення конкретних юридичних справ. Водночас на перший план висувається метод «пристосованої» інтерпретації законів. Відображенням цього процесу в юридичній науці є так звані «об'єктивні» теорії тлумачення. Якщо «суб'єктивні» теорії надавали великого значення історичним матеріалам (із текстом самого закону і його місцем в системі законодавства), які дозволяли з точністю встановити волю, наміри, цілі історичного законодавця, то «об'єктивні» не вважають за необхідність звернення до цих матеріалів. Навпаки, на думку представників цієї теорії, найбільше значення має врахування умов і передумов не часу видання, а часу тлумачення і застосування закону[16]. Серед прибічників «суб'єктивного» напряму є представники школи природного права (Вольтер, Марат, Беккаріа) а серед прибічників «об'єктивного» напряму — представники історичної школи права (Савіньї).