Розділ 3. Правила і прийоми системного тлумачення кримінального закону

Загалом можна констатувати, що основні закони формальної логіки дозволяють застосовувати правила системного тлумачення за правильних умов, тобто:

— всі терміни, термінологічні звороти тощо під час використання системного способу тлумачення повинні мати відповідне чітке поняття;

— це поняття за однакових умов має бути тотожним самому собі;

— використовувати системний спосіб тлумачення необхідно за однакових умов (наприклад, чинні нормативно-правові акти і зв'язки нормативно-правових актів, чинних в один період часу і т. ін.).

Водночас слід взяти до уваги й інші категорії логіки, які є визначальними під час правотворчості та правозастосування. Відтак понятійний апарат визначає загальну логічну культуру дії законодавця. З поняття починається логічне буття будь-якого правового нормативу. Жодна правова норма як результат правового мислення не може бути сконструйована без конкретної системи понять, які надають правовій нормі логічного смислу, обумовлюють її логічний рух у практичному застосуванні. Саме правове мислення є визначеним понятійним процесом, що зумовлює ті чи інші уявлення, ідеї, переконання, які втілюються в нормативно-правових судженнях. Специфіка правового мислення полягає в тому, що, відображаючи соціальну дійсність, воно водночас широко використовує не лише значний пласт буденних, неправових понять, але й поняття, спеціально сконструйовані — правові поняття. З давніх часів до цього виду понять висувають високі вимоги, значущою серед яких є смислова однозначність. Правова логіка не може оперувати поняттями, не достатньо ясними, розмитими, що спричиняє протиріччя у системі законодавства, невизначеного застосування правових норм[527].

На думку Д. Керімова, сукупність правових інститутів і правових норм тієї чи іншої галузі права розміщується в кодексі у чіткій логічній системі. Здебільшого кодекси складаються з двох основних частин: загальної та особливої. Загальна частина містить ті загальні правила, які розповсюджуються на всі або низку правових інститутів і правових норм особливої частини того ж кодексу; особлива частина виокремлює правові інститути і правові норми, що регулюють визначені суспільні відносини. Відповідно поділ кодексу на дві основні частини зумовлений необхідністю його структурної побудови, має на меті усунення повторень загальних положень під час викладу кожного правового інституту, правової норми[528].

З огляду на вказане, слід сформулювати таке правило системного тлумачення кримінального закону: якщо розкриття смислу норми, що потребує тлумачення, міститься у Загальній частині КК України, то її слід використовувати саме у такому значенні в усьому кримінальному законі або відповідно до вказівки.

Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини, розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливе без звернення до Загальної частини. Такий взаємозв'язок виявляється у тому, що під час кваліфікації діянь, ухвалення певного рішення в суді щодо звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, тлумачення тих чи інших приписів КК України застосовуються одночасно норми однієї і другої частин[529].

Проте знову маємо зауважити, що законодавець повною мірою не враховує необхідності дотримання під час формулювання положень кримінального закону зв'язків між його Загальною та Особливою частинами, а також пріоритету положень Загальної частини над положеннями Особливої частини. Відтак у ч. 11 та 12 ст. 158, ст. 201, ч. 1 та 2 ст. 204, ст. 209, ч. 2 ст. 216, ч. 3 ст. 240, ст. 244, ст. 246, ст. 248, ст. 249, ст. 300, ст. 301, ст. 305, ч. 1 ст. 306, ст. 332, ст. 334, ст. 361, ст. 361-1, ст. 361-2, ст. 362, ч. 2 ст. 363-1 КК України передбачено спеціальну конфіскацію. Знищення окремих предметів передбачено ч. 3 ст. 204 КК України. Одночасно спеціальна конфіскація та знищення певних предметів передбачені ст. 176, ст. 177, ст. 203-1, ст. 229 КК України. На це науковці зауважують, що конфіскація, знищення та вилучення певного виду майна не передбачені нормами Загальної частини КК України та є нетиповими для кримінального права взагалі[530].

Видається цілком обґрунтованою позиція Т. Подковенко про те, що «лише належно оформлене інституційне утворення можна назвати «системним законодавством»[531]. Щодо кримінального закону, то маємо ознаки певної без системності, оскільки вбачається постійне стимулювання до виникнення колізій, або, як називає це явище О. Бойко, найменшої системності.

Крім того, цей науковець зауважує, що найбільшою схильністю до порушень системних зв'язків володіють норми Особливої частини, саме вони мають стати об'єктом упорядкування[532]. Наявність безсистемності як дефекту кримінального закону підтверджується також П. Агаповим[533], Н. Івановим[534], М. Феоктистовим[535] та деякими іншими науковцями.

Як приклад неврахування зв'язків положень окремих статей Загальної частини з положеннями окремих статей Особливої частини КК України можна навести те, що в ч. 2 ст. 22 КК України передбачено відповідальність з 14 років за вчинення, зокрема, злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України.

Проте, як зауважує В. Грищук, правозастосовна практика свідчить про складності застосування цієї статті до 14-річних неповнолітніх. Санкція цієї статті передбачає покарання у вигляді штрафу, арешту і обмеження волі. Штраф не може бути призначено, оскільки, як правило, у неповнолітнього немає самостійного прибутку, власних грошових коштів і майна (ч. 1 ст. 99 КК). Арешт може бути застосовано до неповнолітнього, який досяг віку 16 років (ст. 101 КК), а обмеження волі як покарання взагалі не може бути застосовано до неповнолітнього (ст. 98 КК)[536]. Загалом питанням особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх присвятив дисертацію В. Бурдін[537].

З огляду на зазначені погляди науковців, видається, що під час впорядкування КК України відповідно до норм національного законодавства необхідно детально розглядати кожну його статтю почергово. Слід установити логічні зв'язки кожної норми кримінального закону, наявність яких обґрунтована системністю законодавства України (нагадаємо, що такі логічні зв'язки, як ми вже пояснювали, є системними зв'язками) та проаналізувати їх на предмет змістового наповнення нормативних актів, які перебувають у зв'язку з окремою нормою кримінального закону.

Як відомо, злочинами можуть бути лише ті дії, які передбачені такими в КК України, а всі інші дії не є злочинними і не передбачають кримінального переслідування. Норми кримінального закону, на відміну від норм кримінального права, не можуть передбачати логічного розвитку.

Проте закони логіки широко застосовуються для його тлумачення. Закони формальної логіки — це спеціальні закони мислення особи, які знаходять своє відображення у правильному зв'язку думок.

У своїх дослідженнях ми цілковито підтримуємо позицію М. Коркунова, який зауважив, що воля законодавця лише настільки становить закон, наскільки вона виразилась у законодавчому акті[538]. Тому вважаємо обґрунтованим таке правило системного тлумачення кримінального закону, а саме: у разі існування сумнівів щодо правильності викладу норми кримінального закону законодавцем слід опиратись на зміст цієї норми, закріплений у тексті КК України.

Стосовно цього правила видається цікавою, на нашу думку, позиція законодавця щодо кола суб'єктів, яким може бути завдана шкода злочином, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 147 КК України «Захоплення заручників», адже з диспозиції цієї статті розуміємо, що кваліфікованими видами цього злочину є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків. Так само і в інших статтях КК України йдеться про неповнолітніх осіб, причому про малолітніх не зазначено. Зокрема, це такі статті, як: ч. 3 ст. 120; ч. 3 ст. 130; ч. 2 ст. 133; ч. 1, 2 ст. 137; ч. 2 ст. 140; ст. 141; ч. 2 ст. 144 та інші. Можна було б на захист законодавця висунути теорію, що КК України було ухвалено у 2001 році, коли ще діяв Цивільний кодекс Української РСР, де неповнолітньою вважалася особа до досягнення 18 років, проте прийняття нового Цивільного кодексу України мало б означати врахування зв'язків кримінального закону з ним, і в тих нормах, де потерпілим зазначено неповнолітнього, слід було б уточнити, про кого саме йдеться — про малолітню, неповнолітню особу або ж про дитину.

Видається, що законодавець надалі буде враховувати Цивільний кодекс України, адже ухвалений він ще у січні 2003 року. Однак Законом України від 11 червня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» це знову було враховано.

Вказаний закон хоч і не набув чинності, але пропонував КК України доповнити серед інших і ч. 2 ст. 235-3, виклад якої був такий: «те саме діяння, вчинене стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи…». Тут було б правильно вказати «стосовно особи, яка не досягла повноліття, та недієздатної особи» або «те саме діяння, вчинене стосовно дитини чи недієздатної особи».