Розділ 2. Поняття системного тлумачення кримінального закону

Системне тлумачення кримінального закону — це інтелектуально-вольова діяльність, спрямована на з'ясування (усвідомлення) та (чи) роз'яснення смислу кримінального закону (його окремих приписів), що ґрунтуються на використанні сукупності прийомів та правил, розроблених на підставі вчення про систему законодавства, врахуванні системоутворюючих та системних зв'язків кримінального закону, а також результати цієї діяльності.

2.2. Структура тлумачення кримінального закону

Тлумачення приписів кримінального закону можна подати у вигляді такої схеми: суб'єкт тлумачення, об'єкт тлумачення, предмет тлумачення і результат тлумачення[341].

Варто зауважити, що для проведення дослідження автор обрав об'єктом тлумачення саме закон, а не право або волю законодавця чи нормативно-правовий акт, оскільки положення ст. ст. 6, 19, 106, 113, 118, 135 Конституції України зобов'язують органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Ст. 8 Конституції передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, проте найважливіші суспільні відносини в Україні можуть бути врегульовані виключно законами. Хоча принцип верховенства закону і визнавався на конституційному рівні ще у радянські часи (зокрема в Конституції УРСР 1978 р.), про його «дійсне» сприйняття та реалізацію сьогодні говорити важко.

На думку Л. Горбунової, на догоду прагненням партійного апарату в юридичній науці і практиці превалювали погляди щодо доцільності поширення терміна «закон» на нормативно-правові акти будь-яких органів державної влади, зокрема й тих, які не утворюються народом безпосередньо[342]. Слід зауважити, що чіткої визначеності також не отримав термін «законодавство», оскільки одні науковці до нього відносять лише обсяг законів, другі — і закони, й інші нормативно-правові акти, зокрема постанови, укази, рішення тощо.

Аналізуючи практику офіційного тлумачення, вважаємо, що термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі зазвичай у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші суспільні відносини і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (ст. 9, 19, 118; п. 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, насамперед кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках — і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади[343].

Широкі підходи стосовно тлумачення поняття «закон», що тривалий час визначали напрями діяльності національних суб'єктів правозастосування, зумовили непоодинокі спроби групи представників теорії права в перші роки після кардинальних змін у суспільно-політичному курсі України взагалі відмовитися від вживання категорії верховенства закону на користь принципу верховенства права[344]. Проте ми є прихильниками позиції інших науковців. Зокрема В. Шаповал у своїй статті «Верховенство закону як принцип Конституції України» зауважує, що погляди щодо заміни верховенства закону верховенством права є неперспективними з позицій формування стрункої та ефективної системи права, визначення чітких орієнтирів у правозастосуванні. Він наголошує, що «ці наміри супроводжуються не завжди коректним і критичним сприйняттям змісту певних, демократичних за загальним смислом ідей, таких, як правова держава і верховенство права. Нерідко сприйняття цих ідей означає спробу нав'язати допозитивність (конструкцію примата права над державою) чи надпозитивність (юснатуралізм) права, роз'єднання змісту і форми права, протиставлення права й закону. Цим принижується або навіть ігнорується роль вищої юридичної сили закону як першої за ієрархією «підконституційної» форми права»[345]. Крім того, основною перевагою використання терміна «закон» із правом є те, що він визначений, закріплений на державному рівні, доступний для вивчення чи ознайомлення, на відміну від права.

Щодо переваги використання терміна «закон» із волею законодавця, то вона очевидна. Воля законодавця взагалі поняття абстрактне. В ті історичні часи, коли закони видавала одна особа (король, імператор), можна було говорити про його волю, хоча навіть тоді іншим особам важко було сказати, для чого саме, з якою метою було видано певний закон та як його тлумачити. Зараз у нашій державі немає можливості конкретизувати, волю якого законодавця містить закон, оскільки закони ухвалюються колегіальним органом, представники якого мають часто різну волю. Закон уособлює волю кожного з тих депутатів, які голосували за цей закон, водночас волю кожного виборця, який голосував за свого представника в парламенті. Отже, у своїх дослідженнях вважаємо за необхідне вивчати саме «закон».

Окремі науковці можуть зауважити, що об'єктом нашого дослідження мав би бути не кримінальний закон, а законодавство про кримінальну відповідальність, або ж просто КК України, оскільки ст. 3 КК України передбачає саме поняття законодавства про кримінальну відповідальність. З цього приводу маємо вказати, що вважаємо таке визначення, як «законодавство про кримінальну відповідальність» недостатньо інформативним стосовно того, що в нього вклав законодавець, адже насправді КК України із сукупністю приписів про кримінальну відповідальність містить і інші приписи. Крім цього, такий термін, як «кримінальний закон», вживався у КК України 1960 року і ми вважаємо необґрунтованою повну відмову від нього у сучасному КК України.

Щодо суб'єктів тлумачення, то науковці одностайні у тому, що за суб'єктами і юридичними наслідками тлумачення поділяється на офіційне і неофіційне[346]. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що сформульоване у спеціальному акті уповноваженим органом у межах його компетенції і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів застосування і реалізації цієї норми. Офіційне тлумачення норм права має юридичну обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'яснюються[347].

Схожої позиції дотримується і Д. Михайлович, який доводить, що офіційне юридичне тлумачення — це здійснене уповноваженим на те суб'єктом усвідомлення дійсного змісту відповідних нормативно-правових приписів, результати якого закріплюються в офіційному письмовому документі з метою їх доведення до відома всіх адресатів інтерпретованих приписів[348].

Вважаємо, що потреби зупинятись на дослідженні офіційного тлумачення кримінального закону немає, оскільки це питання було об'єктом досліджень частково і комплексно. Слід лише зауважити, що дискусійним щодо офіційного тлумачення є питання, хто може бути його суб'єктом, адже окремі науковці вважають, що таким суб'єктом, крім Конституційного Суду України, може бути і Верховна Рада України[349]. Інші ж стверджують, що навіть законодавчі дефініції є різновидом тлумачення, що здійснюється законодавцем[350]. На думку прибічників третьої позиції, до ухвалення Конституції України 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України, сьогодні ж автентичне тлумачення фактично не застосовується[351].

Водночас із цього приводу ще у 1997 році з'явилася офіційна позиція, в якій вказано: «Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів України і не мала права тлумачити Конституцію України»[352]. Відтак офіційне тлумачення законів Верховною Радою України не визнається. У цій ситуації ми схильні до позиції М. Цвіка, який зауважує, що Верховна Рада України може здійснювати автентичне тлумачення законів і навіть Конституції України у тому разі, якщо воно здійснюється тим же складом, що й ухвалював цей закон чи Конституцію[353].

Найбільш обґрунтованою вважаємо позицію казахського науковця Є. Абдрасулова, який вважає, що деякі дослідники спрощено розуміють офіційне тлумачення закону, вкладаючи в це поняття лише його нормативний вигляд. Інша справа, що юридична сила результатів офіційного тлумачення різних суб'єктів неоднакова[354].

У цьому контексті офіційне тлумачення поділяється на нормативне і казуальне[355], де під нормативним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, яке поширюється на значну кількість суспільних відносин — необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться. Своєю чергою, нормативне тлумачення поділяється на:

— автентичне — де зміст припису тлумачить той орган, що її встановив, тобто автор припису;

— легальне — загальнообов'язкове тлумачення припису здійснює орган, який цей припис не встановлював, але уповноважений законом тлумачити його постійно або одноразово[356].

Під казуальним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться. Отже, суб'єктами казуального тлумачення кримінального закону можуть бути органи слідства, прокуратури, суду.

Частина науковців поділяють тлумачення залежно від суб'єктів на:

— легальне (офіційне),