Розділ 2. Поняття системного тлумачення кримінального закону

— судове,

— наукове (доктринальне)[357].

Однак тут не йдеться про звичайне буденне тлумачення, яке хоч не закріплюється в актах правозастосуваньня і не викладається у наукових дослідженнях, але існує і здійснюється всіма особами, так чи інакше пов'язаними із застосуванням кримінального закону, адже тлумачення — це насамперед уяснення його змісту, а тоді вже роз'яснення для інших осіб.

До неофіційного тлумачення слід віднести уяснення та (або) роз'яснення норм права, яке дається не уповноваженими на це суб'єктами, а тому позбавлене юридичної сили і не може спричинити юридичних наслідків.

Сила та значення неофіційного тлумачення — у переконливості, обґрунтованості, науковості, в авторитеті тих суб'єктів, якими воно дається. Воно може виражатися в усній або письмовій формі[358]. Можуть бути такі види неофіційного тлумачення: доктринальне, компетентне та буденне.

Найбільш вагомого значення набуває такий вид неофіційного тлумачення, як доктринальне, і його вплив на практику застосування правових приписів, оскільки у зв'язку з процесом оновлення законодавчої бази України збільшується значення наукових розробок, правових концепцій. Кожен нормативно-правовий акт має ґрунтуватися на науковій доктрині. Її носіями є або самі творці акта, оскільки посадові особи часто є також і науковими працівниками, або ті вчені, які розробляли рекомендації до його проекту, беруться до уваги також інші пропозиції вчених[359].

З огляду на те, які нормативно-правові акти можуть мати значення джерел тлумачення кримінального закону, набувати статусу об'єкта системного тлумачення та його ієрархічної узгодженості, В. Грищук викладає їх у такій послідовності залежно від юридичної сили: 1) Закони України, ухвалені всеукраїнським референдумом (досі не ухвалювалися); 2) Конституція України; 3) міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; 4) рішення Європейського Суду з прав людини; 5) рішення Конституційного Суду України; 6) КК України 1960 та 2001 років; 7) постанови Пленуму Верховного Суду України; 8) норми права інших галузей права[360].

Загалом погоджуємося із окресленою послідовністю та коментарями науковця з приводу такої ієрархії, проте пропонуємо її дещо змінити та розглянути через призму встановлення предмета системного тлумачення кримінального закону, а саме встановлення зв'язків приписів кримінального закону із положеннями інших нормативно-правових актів системи законодавства.

На першому місці у разі існування комплексу системних зв'язків в ієрархії законодавства під час системного тлумачення припису кримінального закону, вважаємо за необхідне розмістити зв'язок кримінального закону із Конституцією України (рис. 2.2.1.), адже ст. 8 Конституції передбачає, що вона має найвищу юридичну силу, Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії[361].

Рис. 2.2.1. Системні зв'язки кримінального закону в ієрархії законодавства

Далі пропонуємо на одному рівні розмістити зв'язки із чинними міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (рис. 2.2.1).

Наприклад, ст. 9 Конституції передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України[362].

У ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» зазначено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору[363].

З цього приводу можуть виникнути зауваги щодо того, що можлива ситуація, коли міжнародні договори України матимуть інші правила, ніж Конституція України, яка є актом законодавства України. Отже, міжнародні договори України мають бути на вищому рівні. Проте така ситуація неможлива, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Водночас, як зауважує П. Андрушко, Конституцією України не вирішується ситуація, коли виникає суперечливість між окремими положеннями Конституції України та положеннями міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Очевидно, така суперечливість може бути усунена (ліквідована) двома способами: 1) внесенням змін до Конституції України; 2) денонсацією міжнародного договору чи внесенням до Закону про його ратифікацію застережень, що такі-то положення договору не застосовуються[364].

Але можлива ситуація, коли той чи інший договір було ратифіковано Верховною Радою України і вже після цього до нього були внесені зміни, які суперечать Конституції України. З цього приводу висловлює свою позицію суддя Конституційного Суду України М. Савенко на прикладі Конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка набула чинності 3 вересня 1953 р., після підписання її вісімкою членів Ради Європи.

Як він зауважує, Конвенція спочатку не містила всього переліку прав і свобод, визначених у Загальній декларації прав людини, і тільки пізніше Додатковими протоколами до неї, які є самостійними договорами і стають обов'язковими для держав, котрі підписали Конвенцію, лише після надання згоди на їх обов'язковість, включено майже всі громадянські і політичні права[365].

Отже, будь-які зміни до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, мають бути також ратифіковані.

Із системними зв'язками з чинними міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, рекомендуємо розмістити зв'язки із практикою Європейського Суду з прав людини (рис. 2.2.1), оскільки відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», під час розгляду справ суди застосовують практику згаданого суду як джерела права[366].