Розділ 1. Загальні засади дослідження. проблеми системного способу тлумачення кримінального закону

Коротко аналізуючи окремі російські джерела права, а саме «Судебник 1497 года» та «Судебник 1550 года», розуміємо, що судочинство у певних питаннях здійснюється суддями на їх розсуд. У вказаних джерелах є терміни, які можуть тлумачитись панівним класом як завгодно. Таким яскравим прикладом є термін «лихое дело», оскільки під цей термін можна було підвести будь-яке діяння, яке частково могло посягати на чиїсь блага[37]. У разі виявлення неправильного судочинства суддя міг довести, що неправильне судове рішення він виніс «безхитростно» і не ніс за таке рішення ніякої відповідальності, бо в його діях не вбачалося складу злочину. Водночас центральна влада систематично вимагала, щоб нові і незрозумілі питання вирішувались виключно нею.

Петро І, ведучи рішучу боротьбу зі зловживаннями в судовому апараті, категорично забороняв тлумачення законів, яке за тих часів було джерелом зловживання. Особливо різко Петро висловив свої погляди з приводу цього питання в Указі від 17 квітня 1722 р. «Про збереження прав громадських». Такої позиції дотримувалась і Катерина ІІ, яка писала в «Наказі»: «Влада судова складається з одного виконання законів, і то для того, щоб сумнівів не було про свободу і безпеку громадян» (гл. ІХ, ст. 98). «Судді, які судять про злочини, тільки тому, що вони не законодавці, не можуть мати права тлумачити закони про покарання» (гл. Х, ст. 151)[38]. У своїй практичній діяльності Катерина також вимагала, щоб точно дотримувались «букви» закону.

Устав кримінального судочинства 1864 р. встановив, що «всі судові постанови зобов'язані вирішувати справи по точному розумінню існуючих законів, а у випадку їх неповноти, неясності чи суперечливості приймати рішення на основі загального змісту законів» (ст. 12)[39].

Є. Васьковський розмежовує словесне та реальне тлумачення. Він, наприклад, зазначає, що словесне тлумачення звично називається граматичним, а реальне — логічним. Але вживаються й інші назви: для словесного — філологічне, буквальне, а для логічного — діалектичне, філософське, історичне, науково-юридичне, телеологічне, ідеологічне. Найбільш вдалими науковцю видаються терміни «словесне» і «реальне», оскільки ними з повною точністю характеризується сутність обох процесів тлумачення, із яких один визначає словесний смисл закону, а другий — дійсний, реальний. Встановлення смислу кожної норми, на думку Є. Васьковського, має здійснюватись у такій послідовності: спочатку необхідно впевнитись, чи немає можливості скористатися легальним тлумаченням; потім, за відсутності легального тлумачення, необхідно використати словесне тлумачення, щоб установити її буквальний зміст, і, нарешті, звернутись до реального тлумачення, щоб використати результат словесного тлумачення і розкрити її дійсний внутрішній смисл[40]. Водночас, звертаючись до роз'яснень науковця стосовно того, що він вкладає в зміст цих понять, можна зробити висновок, що логічне тлумачення, про яке говорить Є. Васьковський, є прототипом сукупності теперішніх понять «логічного» та «системного» тлумачення.

М. Коркунов у своїх дослідженнях щодо тлумачення права опирається на праці Савіньї, Градовського та Таганцева і вказує, що для того, щоб уміти застосувати норми, насамперед необхідно встановити смисл норми, у чому і полягає завдання тлумачення[41].

На його думку, закон настільки є джерелом права, наскільки він виражає волю законодавця. Завдання тлумачення права охоплює встановлення волі законодавця тією ж мірою, якою вона виразилась у законодавчому акті. За М. Коркуновим, у тлумаченні можна розрізняти два елементи: загальний і специфічно-юридичний. Загальний елемент полягає в загальних способах тлумачення, а саме в граматичному та логічному. Для розуміння написаного та сказаного необхідне ознайомлення з логічними та граматичними правилами[42]. Як зазначає М. Коркунов, сукупність юридичних норм — це одне ціле, яке становить одну взаємопов'язану систему, і виникнення нової норми завжди частково змінює думку попередньо існуючої норми, розширюючи чи обмежуючи її[43]. За вказаними поняттями, окрім граматичного та логічного, розрізняють системний та історичний способи тлумачення. За суб'єктом ученим виокремлено доктринальне та легальне тлумачення. Також дослідник зазначив існування аналогії права та аналогії закону, які не слід змішувати з тлумаченням.

Як зауважував А. Сахаров, історія розвитку кримінального права свідчить про зворотну тенденцію законодавства: від загально позначених злочинів і невизначених покарань («покарати, як цар накаже») — до принципу точних складів і відносно визначених санкцій. А це означає зменшення обсягу судового угляду. Така тенденція спостерігається, зокрема, в історії радянського кримінального права. В докодифікаційний радянський період (1917–1922 рр.) кримінально-правові декрети рідко визначали встановлену за злочини міру покарання, наділяючи цим правом суди та трибунали, які мали діяти виключно згідно з обставинами справи. Кримінальні кодекси передбачали конкретні склади злочинів і визначали передбачені за них покарання. Проте поверхневе зіставлення КК 1922, 1926, 1961 років демонструє тенденцію до збільшення рівня конкретизації і диференціації складів злочинів і відповідних санкцій щодо кожного складу. Цим обсяг судового угляду явно звужувався[44].

Ще в середині 1960-х років А. Венгеровим на основі аналізу постанов у конкретних справах була висунута ідея «прецеденту правової норми». На його думку, як модель правильного застосування норми права прецедент тлумачення через свій інформаційний характер та неодноразове застосування стає загальновідомим, усталеним і враховується в судовій діяльності під час застосування норми права, що сприяє правильному вирішенню кримінальних та цивільних справ[45].

В. Лазарєв вніс пропозицію про доцільність використання в мотивувальних частинах судових рішень з найбільш складних справ посилань, із нормами закону, актів казуального тлумачення[46].

На думку О. Черданцева, діапазон думок радянських авторів є широким. Тут можна простежити погляди, які взагалі заперечують тлумачення: «Суд не тлумачить, а застосовує закони», — пишуть С. Голунський і М. Строгович. Але ця фраза не відображає дійсних думок авторів. Вони просто термін «тлумачення» замінюють іншими: «розуміння», «аналіз» норми права. С. Голунський і М. Строгович є прибічниками статичної теорії тлумачення, оскільки виступають проти розширювального і обмежувального тлумачення. Інший, протилежний погляд представлений у вигляді боротьби з шаблонним застосуванням норм права. Відповідно до цих поглядів тлумачення має бути «гнучким» та таким, що враховує умови застосування закону[47].

Нові судові установи набули чинності в Росії в другій половині ХІХ ст., коли вже був досвід роботи судів в капіталістичних умовах в інших країнах, і цей досвід, звичайно, враховувався російською буржуазною юридичною наукою.

Значна частина російських криміналістів висловлюється за допустимість тлумачення кримінальних законів, а саме: О. Кистяківський, В. Спасович, М. Сергеєвський, С. Білогриць-Котляревський, С. Познишев. Відтак О. Кистяківський писав: «Із застосуванням кримінального закону невід'ємним є його тлумачення, останнє є тільки тим чи іншим способом його розуміння. Тому, на якій би низькій сходинці не стояла кримінальна юстиція і який би не був досконалий закон, тлумачення є невід'ємним засобом, який супроводжує його застосування»[48].

М. Дурманов дослідив, що деякі правознавці до тлумачення кримінального закону, як і будь-якого іншого, відносять і роз'яснення термінів, які вживаються в законі. Розкриття терміна є також уяснення волі законодавця, оскільки без розкриття термінів кримінального закону, інколи спеціальних, не можна встановити смисл закону. На думку цього ж науковця, в радянській кримінально-правовій літературі тлумачення кримінального закону зазвичай пов'язується з його застосуванням і розглядається в основному як частина або певний визначений момент застосування закону. Таке тлумачення закону під час його застосування відрізняється тим, що воно знаходить свою негайну практичну реалізацію. Саме тому тлумачення кримінального закону так часто пов'язують із застосуванням закону. Але нерідко простежуємо тлумачення кримінального закону або кримінально-правової норми, які ще ніколи не застосовувались без їх застосування[49]. Щодо проектування тез системного тлумачення на радянське законодавство, то Н. Дурманов вказує, що якщо в окремих випадках текст закону неточно або незрозуміло передає думку і волю радянського законодавця, то істинний зміст цієї норми завжди може бути встановлено згідно з всією системою радянського законодавства[50].

Щодо тлумачення нормативних актів у СРСР загалом, то ґрунтовні дослідження в цьому напрямі були проведені науковцем А. Піголкіним, який згрупував ідеї, висловлені науковцями та політиками, а саме: Ф. Енгельсом, В. Леніним, К. Марксом, П. Недбайлом, М. Хрущовим, М. Шаргородським, О. Шляпочниковим та ін.[51]. Необхідність так званого системного тлумачення, на думку А. Піголкіна, Н. Дурманова та ін., виникає через існування норм, які регулюють суміжні суспільні відносини та великою мірою схожі один на одного і взаємопов'язані між собою.

В історії України були періоди нівелювання інтерпретації. Досить згадати період Гетьманщини і тлумачення тогочасних конституційних статей, зокрема так званих Березневих статей 1654 року. «Коли виникала необхідність, самим дотошним їх апологетом міг виступати московський цар або імператор, а найбільшим порушником — українська сторона в особі Гетьмана, Генеральної військової ради, Ради генеральних старійшин, полковників… Якщо політична ситуація змінювалась, роль несплячих захисників конституційних положень брали на себе керівники та козача еліта Гетьманщини, а російський трон і його оточення цинічно зневажали ними ж сформульованими або затвердженими нормами статей-конституцій»[52]. Але з розвитком приватноправових відносин, збільшенням їх учасників, потребою в стабільному і всебічному захисті приватних прав та інтересів у ХІХ столітті знову заговорили про юридичну техніку загалом, і зокрема про герменевтику як її основний компонент.

Як зауважує О. Кадикало, вперше елементи радянської системи тлумачення Конституції з'являються в Конституції УРСР 1929 р., аналога Конституції СРСР 1924 р. Згідно з цією Конституцією створювався новий орган вищої влади — Президія ВУЦВК.

Він мав право законодавчої ініціативи у вищих органах влади СРСР, скасування будь-яких рішень РНК і наркомів УСРР. Тлумачення Конституції взагалі не визнавалося важливим елементом державного механізму і навіть не констатувалося в нормах Конституції, а конституційний контроль був описаний в загальних рисах. Конституція ж УРСР 1937 р. в остаточному вигляді створювала радянську модель тлумачення Конституції, де функція тлумачення законів взагалі й Конституції зокрема належала Президії Верховної Ради України[53].

Сьогодні, як вказують П. Рабінович та Н. Савчук, офіційна правоінтерпретаційна діяльність є невід'ємним елементом механізму державно-юридичного регулювання, але така інтерпретація юридичного тексту має певні межі: ті або інші смисли можуть офіційно «приписуватися» витлумачуваному тексту не довільно, а на основі означеного домінуючого соціального інтересу та поширених у суспільстві соціокультурних установок[54].

Зазначене дає підстави стверджувати, що системний спосіб тлумачення кримінального закону виник тоді ж, коли і сам кримінальний закон.

Цей спосіб тлумачення не залежав та не залежить від визнання його законодавцем чи заперечення можливості його використання, адже застосування кримінального закону перебуває у взаємозв'язку із ним. Оскільки існують зв'язки у кримінальному законі як системі та зв'язки кримінального закону з іншими елементами системи законодавства, це дає підстави та є приводом для використання саме системного тлумачення кримінального закону.