Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Після внесених змін до законодавства це питання знайшло своє вирішення. В назві та тексті ст. 74 СК України після слів «між собою» внесено доповнення «або в будь-якому іншому шлюбі». Таким чином, фактичне подружжя — це особи, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншими особами. Якщо ж чоловік або жінка перебувають у зареєстрованому шлюбі, навіть якщо вони і не підтримують протягом тривалого часу будь-яких відносин і не спілкуються один з одним, вони не можуть розглядатися як особи, на яких розповсюджує свою дію оновлена ст. 74 СК України.

4. Коментована стаття визначає лише майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому закон встановлює загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. Таким чином закон закріплює спеціальний прийом юридичної техніки. Для того, щоб уникнути повторення норм законодавства, в СК України вказується, що фактичне подружжя має такі ж майнові права та обов'язки, як і подружжя (особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі). Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності тощо.

Разом з тим реалізація норм, що регулюють відносини спільної сумісної власності подружжя, при їх застосуванні до осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має певні складнощі. В першу чергу це стосується порядку розпорядження спільним майном фактичного подружжя (ст. 65 СК України). Відносини подружжя мають відповідні способи їх формалізації — реєстрацію шлюбу, у той час як спільне проживання фактичного подружжя ніяк не фіксується. Тому на практиці практично не реалізуються вимоги закону про те, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другої сторони має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Нотаріуси намагаються на свій розсуд вирішити це питання. Так, в тексті договору (якщо його стороною є особа, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі) нерідко закріплюється фраза, що особа, яка його укладає, не проживає однією сім'єю без реєстрації шлюбу з іншою особою і майно, що є предметом договору, належить їй особисто на праві приватної власності. Проте до виникнення спору між фактичним подружжям важко вважати, що їх відносини регулюються згідно з вимогами Глави 8 СК України в повному обсязі. По суті, визнання майнових прав та обов'язків фактичного подружжя здійснюється лише тоді, коли в судовому порядку буде встановлено факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Такий факт встановлюється судом в порядку окремого провадження (п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України).

5. Перша спроба легалізувати фактичні шлюбні відносини була здійснена в Законі України «Про власність». В ч. 1 ст. 17 цього закону було вказано, що майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. В прямому розумінні це положення закону не можна було тлумачити як таке, що стосується фактичного подружжя. По-перше, в ньому було сказано про членів сім'ї, хоча фактичне подружжя, згідно з нормами чинного тоді сімейного законодавства, не визнавалося членами однієї сім'ї. По-друге, в цій нормі йшлося про набуття майна спільною працею членів сім'ї, у той час як фактичне подружжя нерідко складали особи, які проживали в містах і не працювали разом. Незважаючи на ці очевидні обставини, суди почали тлумачити ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» «на користь» фактичного подружжя. На цій підставі вони визнавали майно, набуте сторонами за час спільного проживання, спільним майном сторін.

Після набуття чинності новим СК України визнавати права фактичного подружжя на майно необхідно на підставі ст. 74 СК України, хоча з урахуванням норм Закону «Про власність» право спільної сумісної власності фактичного подружжя суди визнають відносно того майна, яке було набуте не з 2004 p., а з 1991 р.

6. Згідно із ч. 2 коментованої статті майно, набуте фактичним подружжям за час спільного проживання, належить йому на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між сторонами. Вказане свідчить про те, що фактичне подружжя, так само як і подружжя, може визначати свої майнові права та обов'язки в договорі. Разом з тим тут існують певні особливості. На відміну від подружжя, фактичне подружжя не може укладати шлюбний договір, оскільки його суб'єктний склад чітко визначений — наречені та особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 92 СК України). Тому фактичне подружжя може врегулювати свої майнові відносини за допомогою іншого договору, в якому будуть відображені особливості його суб'єктного складу. Це може бути договір жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, щодо визначення їх майнових прав та обов'язків.

Як відомо, новий СК України не називає договори фактичного подружжя щодо належного йому майна та не встановлює межі договірної ініціативи сторін, як це має місце відносно шлюбного договору (ст. 93 СК України). Така свобода договору приводить вчених до парадоксального, але цілком обґрунтованого висновку, що договірна ініціатива осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, є більш широкою, ніж подружжя. Дійсно, норми СК України визначають рамки шлюбного договору та встановлюють положення, які в шлюбний договір включатися не можуть, у той час як відносно договірної ініціативи фактичного подружжя такі рамки не передбачені.

Очевидно, що при вирішенні цього питання необхідно керуватися загальною нормою, що закріплена в ч. 2 ст. 9 СК України: особи, які проживають однією сім'єю, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

З урахуванням того, що договір фактичного подружжя не може суперечити нормам СК України, можна дійти висновку, що до нього певною мірою можуть застосовуватися загальні положення, що встановлені в сімейному законі до шлюбного договору. В договорі фактичне подружжя може закріпити режим майна, набутого за час спільного проживання, порядок користування роздільним майном жінки та чоловіка, правила, що стосуються несення витрат на утримання майна тощо.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 9 СК України, можна вважати, що на відміну від шлюбного договору договір фактичного подружжя щодо влаштування їхнього майнових відносин не потребує нотаріальної форми. Він укладається в простій письмовій формі, хоча за бажанням сторін може бути засвідчений нотаріально (ч.1 ст. 209 ЦК України).

Глава 9. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ ПО УТРИМАННЮ

Стаття 75. Право одного з подружжя на утримання

1. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.

2. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

3. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи.

4. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

5. Права на утримання немає той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

6. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

1. Традиційно в сімейному праві під аліментами (від лат. alimentum — харчування, утримання) розуміються кошти, надані у визначених законом випадках одними особами на утримання інших, які потребують матеріальної допомоги. Хоча в цьому визначенні поняття «аліменти» розкривається за допомогою такого терміну, як «утримання», співвідношення цих понять не є простим. У сімейно-правовій науці немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Перша позиція полягає в тому, що поняття «аліменти» та «утримання» є рівними за обсягом, друга-у тому, що «утримання» є більш широким поняттям, ніж «аліменти».

У сімейному законодавстві співвідношення термінів «аліменти» та «утримання» також чітко не визначене. Свого часу Кодекс про шлюб та сім'ю України не відрізнявся суворою послідовністю в застосуванні зазначених термінів. У новому СК України це питання також не вирішене однозначно. З загального аналізу норм СК України не можна зробити висновку, що закон використовує поняття «аліменти» виключно у випадку примусового стягнення коштів на дитину, а поняття «утримання» — у разі добровільного надання таких коштів. Наприклад, у ст. 189 СК України передбачено договір про сплату аліментів, а не договір про утримання дитини. Крім того, в ч. 2 ст. 75 СК України (першій у Кодексі спеціальній нормі, в якій йдеться про аліменти) слово «аліменти» міститься в дужках після слова «утримання». Вказане надає підстави для висновку, що в законі терміни «аліменти» та «утримання» не мають самостійного змістовного навантаження і використовуються як синоніми.