Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

• те, що було одержано за договором, використано на її потреби. Найбільш типовою є ситуація, коли один із подружжя укладає кредитний договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦК України). Для укладення кредитного договору отримання згоди другого з подружжя не потрібне, хоча банки зазвичай і вимагають підтвердження волі другого з подружжя щодо цього правочину. Однак кредитний договір не належить до договорів, які передбачені в ст. 65 СК України, в якій йдеться про правочини щодо спільного майна подружжя. Це пояснюється тим, що укладення кредитного договору не стосується спільного майна подружжя. До того, як банк надасть кошти клієнтові, у останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошей. Таким чином той з подружжя, хто укладає кредитний договір, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних, а не речових правовідносин.

Виникає питання щодо правового режиму грошових коштів, отриманих тим з подружжя, хто став учасником кредитного договору. В сімейному праві вже багато років існує правило, що правовий режим майна, отриманого одним з подружжя за зобов'язаннями, залежить від тієї мети, за досягнення якої діяла ця особа. Таке правило закріплено в ч. 3 ст. 61 СК України: якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо той з подружжя, який отримав майно за договором, діяв в спільних інтересах подружжя, то вважається, що отримане майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Підтвердженням того, що один із подружжя діяв в інтересах сім'ї, є такі факти, як купівля автомобіля для сімейного користування, будівництво сімейного будинку, набуття квартири для проживання подружжя та дітей тощо.

Якщо той з подружжя, хто був учасником договору банківського кредиту, виконав свій обов'язок та повернув суму кредиту, проблем не виникає. За таких обставин зобов'язання, що виникло з договору, припиняється його належним виконанням. Інша справа, коли сума кредиту не повертається і договір належним чином не виконується. У такому випадку кредитор (банк) може вимагати накладення стягнення на майно боржника. З урахуванням того, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї згідно із ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на:

• особисте майно того з подружжя, хто був учасником договору, та на його частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі;

• майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Звертає на себе увагу, що той з подружжя, хто безпосередньо брав участь у договорі, несе підвищену відповідальність. Він відповідає не лише своєю часткою у спільному майні (як другий із подружжя), а й своїм особистим майном.

3. Якщо один із подружжя при укладенні договору діяв лише у власних інтересах, то другий із подружжя не набуває права власності на одержане за договором майно та не стає зобов'язаною особою при невиконанні договору. На його частку у спільному майні не може бути накладено стягнення. Наприклад, один із подружжя після одержання суми кредиту використав її на придбання автомобіля, який він передав як вклад до статутного (складеного) капіталу певного підприємницького товариства. Очевидно, що учасник договору банківського кредиту не діяв в інтересах сім'ї, оскільки одержане ним за договором не було використано на її потреби. За таких обставин другий з подружжя не буде визнаватися зобов'язаною особою і на його частку у спільному майні на вимогу банку не може бути накладено стягнення.

4. Аналогічне правило діє також в деліктних зобов'язаннях (зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди) за участю одного з подружжя. Закон передбачає випадки, коли внаслідок злочинних дій одного із подружжя за час шлюбу було набуте майно, що стало об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 73 СК України). Якщо шкоду було завдано злочином одного із подружжя, то другий із подружжя буде нести відповідальність по її відшкодуванню лише у тому разі, якщо рішенням суду буде встановлено, що майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Якщо шкода, що завдана злочином одного з подружжя, не пов'язана з набуттям майна за час шлюбу (наприклад, злочини проти життя та здоров'я іншої особи), то другий з подружжя за жодних обставин не може бути притягнутий до її відшкодування і на його майно не може бути накладене стягнення.

Стаття 74. Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою

1. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

2. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

1. Коментована стаття СК України вперше за багато років надає правову оболонку відносинам, які зазвичай характеризуються як «фактичні шлюбні відносини» або «фактичний шлюб». При цьому закон уникає вказаних словосполучень і застосовує таке визначення, як «жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі». Логіка такого підходу зрозуміла лише після ознайомлення з позицією авторки нового Сімейного кодексу України — З.В. Ромовської, яка зокрема пояснила, що зареєстрований шлюб та відносини чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, — це дві форми організації сімейного життя. Особи, які проживають однією сім'єю без, реєстрації шлюбу, набувають права не як подружжя, а як члени сім'ї. Очевидно, для того, щоб навіть термінологічно розмежувати два види відносин в СК України і не було закладено поняття «фактичного шлюбу» (див. ст. 71 СК та п. 3 коментаря до неї).

Союз чоловіка та жінки, які проживають без реєстрації (іншої форми соціального визнання) їх шлюбу, існують століття. З урахуванням цього у різних народів склалися різноманітні визначення таких союзів — «конкубінат», «нетрадиційна сім'я», «альтернативна сім'я», «дикий шлюб», «паперовий шлюб», «співжиття» тощо. Відповідно учасники таких відносин позначаються як «фактичне подружжя»; «паперові чоловік та дружина»; «неформальні чоловік та дружина», чоловік та дружина «defacto» тощо. Протягом ряду десятиліть у вітчизняній практиці для характеристики такого роду відносин застосовувалося поняття «співжиття». Хоча у літературі висловлювалася пропозиція про адаптацію римського поняття терміну «конкубінат». Зокрема, Н.М. Єршова зазначала, що є підстави подумати над зрозумілим юристам терміном «конкубінат», щоб користуватися ним для позначення позашлюбної родини'.

Юридичні терміни мають бути чіткими, стислими і, водночас, ємними за змістом. Тому можна впевнено сказати, що термін «жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі» не приживеться на вітчизняних теренах. По суті, вже сьогодні в науці та на практиці застосовується поняття «фактичний шлюб» і підтримується думка про необхідність введення його до законодавства. Це б також надало змогу уникнути використання хибного терміну «цивільний шлюб», який протягом десятиліть застосовується широким загалом. Фахівцям відомо, що «цивільним» у повному розумінні цього слова є саме зареєстрований шлюб. Свого часу цивільним (світським) визначався шлюб, зареєстрований відповідними державними органами на відміну від церковного шлюбу. З урахуванням того, що в новому СК України по суті законодавчо визнаються фактичні шлюбні відносини, немає підстав уникати терміну «фактичний шлюб» та намагатися його штучно завуалювати іншими словосполученнями.

2. Фактичні шлюбні відносини за своєю суттю — це шлюбні відносини, які не мають державного визнання та реєстрації. Вони відзначаються серйозністю намірів сторін і спрямовані на тривале співжиття жінки та чоловіка. У зв'язку з цим для теорії та практики важливим є визначення ознак фактичних шлюбних відносин.

Свого часу такі ознаки було закріплено в ст. 12 Кодексу законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР, який було введено в дію постановою ВЦВК від 19.11.1926 p., який відкрито легалізував фактичні шлюби. Зокрема в ньому визначалося, що доказами шлюбних відносин є: а) факт спільного проживання, б) наявність спільного господарства, в) вияв сторонами подружніх стосунків перед третіми особами в особистому листуванні або інших документах, г) залежно від обставин — взаємна матеріальна підтримка та спільне виховання дітей3.

В сучасній літературі пропонується закріпити в СК України наступні ознаки фактичних шлюбних відносин: а) факт спільного співжиття протягом не менше двох останніх років; б) взаємна матеріальна підтримка; в) публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) спільне виховання дітей1. По суті, питання може виникати лише відносно доцільності закріплення в законі строку спільного проживання фактичного подружжя. З аналізу норм чинного законодавства слід дійти висновку, що визнання певних відносин як відносин фактичного подружжя, не залежить від часу, протягом якого сторони проживали однією сім'єю. Таким чином, сьогодні у разі виникнення спору для визнання відносин сторін як відносин фактичного подружжя необхідно виявити: а) факт спільного співжиття жінки та чоловіка; б) взаємну матеріальну допомогу та підтримку; в) взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) спільне виховання дітей та інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

Щодо подальшого розвитку сімейного законодавства, то треба вказати, що закон має чітко визначитися з цього питання. Зокрема, в ч. 4 ст. 3 СК України треба закріпити, що сім'я створюється на підставі шлюбу, фактичного шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та взяття дитини в сім'ю на виховання. Це б дало змогу уникнути такої вкрай невизначеної фрази як «інші підстави, не заборонені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства». У свою чергу ч. 2 ст. 21 СК України також могла б формулюватися інакше: «У випадках, передбачених законом, проживання жінки та чоловіка у фактичному шлюбі є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя».

3. Коментована стаття була суттєво змінена Законом України від 22.12.2006 р. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». Нарешті законодавець «помітив» нісенітницю, що була закріплена в законі. Право спільної сумісної власності визнавалося за особами, які проживають однією сім'єю та не перебувають у шлюбі між собою. При цьому не було вказано, що фактичне подружжя не перебуває у шлюбі не лише між собою, а й з іншими особами. З прямого тлумачення ст. 74 СК виходило, що фактичне подружжя можуть складати особи, які проживають однією сім'єю між собою і одночасно перебувають у нерозірваному шлюбі із «справжнім» чоловіком або дружиною. У зв'язку з тим, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширювалися положення глави 8 СК України (ч. 2 ст. 74), можна було дійти висновку про одночасне існування режиму спільності майна між зареєстрованим та незареєстрованим подружжям. Хоча авторка Сімейного кодексу З.В. Ромовська і пояснювала, що при наявності зареєстрованого шлюбу саме він має пріоритет, оскільки «одночасно у двох сім'ях перебувати неможливо». Однак це коментарі та пояснення вчених, власне СК України до таких однозначних висновків підстав не давав.