Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

• договір про припинення права на утримання (ч. 3 ст. 91, ст. 89 СК).

3) Договори батьків щодо виховання та утримання дитини:

• договір про визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу та порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК);

• договір подружжя про розмір аліментів на дітей після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 109 СК);

• договір щодо здійснення батьками батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК);

• договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК);

• договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із придбанням права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК).

4) Договори між батьками та дітьми.

Ці договори прямо не визначені в СК України, тому їх можна віднести до непоіменованих сімейно-правових договорів. Учасниками цих договорів в першу чергу можуть бути батьки та їх повнолітні діти. Так, сторони можуть передбачити в договорі порядок сплати повнолітньою дитиною аліментів на одного з батьків, забезпечення його лікування, влаштування відпочинку тощо. В принципі не можна відкидати і можливості укладення неповнолітньою дитиною договору про утримання матері/батька, який є хворим або інвалідом, якщо дитина має достатній дохід (заробіток) І в змозі надати таке утримання. Договори можуть мати і протилежний напрямок, коли батьки укладають договір з повнолітньою дитиною, яка продовжує навчання або є інвалідом, про надання їй утримання.

5) Договори родичів

Договори цієї групи також належать до непоіменованих договорів, оскільки СК України не передбачає жодного з договорів за участю інших членів сім'ї та родичів. Однак це не означає відсутності можливостей для договірного регулювання відносин цих осіб. Більш того, саме договірне визначення прав та обов'язків Інших членів сім'ї та родичів може виключити можливість спорів та конфліктів. Цілком уявними можуть бути договори між батьками дитини та бабою, дідом, прабабою, прадідом про спілкування останніх зі своїми внуками та правнуками та їх виховання. Мати, батько, баба, дід та інші особи, з якими проживають діти, можуть укладати договори щодо виховання дитини з братом та сестрою дитини. Інші члени сім'ї та родичі можуть також укладати різноманітні договори щодо надання взаємного утримання.

4. Законодавство встановлює межі договірної ініціативи учасників сімейних відносин. Як відомо, основні вимоги щодо чинності правочинів встановлюються цивільним законодавством. Ці вимоги повною мірою застосовуються і до сімейно-правових правочинів. Зокрема для чинності сімейно-правових договорів необхідне додержання наступних загальних вимог: 1) сімейно-правові договори не можуть суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст. 9 СК України); 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 4) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 5) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;6) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 7) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. ч. 2–6 ст. 203 ЦК України).

5. Порушення вимог щодо чинності сімейно-правового правочину спричиняє його недійсність. Сімейно-правові договори можуть належати як до нікчемних, так і до оспорюваних правочинів. Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, і недійсність правочину встановлена судом.

Наприклад, до нікчемних можна віднести договори батьків або інших членів сім'ї та родичів щодо майна дитини, укладені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71, ст. 224 ЦК України; ч. 2 ст. 177, ч. 5 ст. 19 °CК України тощо). Нікчемним буде також сімейно-правовий договір, укладений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 220 ЦК України, ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 89, ст. 94, ч. 1 ст. 189 СК України тощо).

Недійсні сімейно-правові договори можуть належати і до оспорюваних правочинів. Наприклад, якщо шлюбний договір було укладено однією зі сторін під впливом помилки, обману або насильства, він може бути визнаний недійсним за рішенням суду (ст. ст. 229, 230, 231 ЦК України). Оспорюваним є також будь-який фіктивний правочин, укладений учасниками сімейних відносин (ст. 234 ЦК України).

6. Цивільне законодавство визначає загальні правові наслідки недійсності правочинів (ч. ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України). Ці наслідки застосовуються і до сімейно-правових договорів з урахуванням правил, встановлених СК України. Таким чином до загальних наслідків недійсності сімейно-правових договорів належать:

а) повернення кожною із сторін другій стороні у натурі всього, що вона одержала на виконання правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція);

б) відшкодування завданих збитків, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 22 ЦК України);

в) компенсація моральної шкоди, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 23 ЦК України)

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права