Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

СК України закріпив новий загальний підхід до регулювання сімейних відносин, в якому правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем диспозитивному регулюванню. Саме тому договір в сімейному праві набуває нового значення. В СК України безпосередньо закріплена ціла низка договорів, що укладаються учасниками сімейних відносин. Так, подружжя може укладати шлюбний договір (ст. ст. 92-103 СК), договори щодо умов та порядку надання взаємного утримання (ст. 78 СК), припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договори щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК), визначення місця проживання дитинну разі розірвання шлюбу, порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо. Окрім поіменованих в сімейному праві можуть існувати й інші договори, які прямо законом не передбачені, однак за своїм змістом відповідають загальним засадам сімейного та цивільного законодавства (непоіменовані договори).

5. В ч. 3 коментованої статті закріплено принцип регулювання сімейних відносин лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Цей принцип також можна визнати принципом нової формації, оскільки він вперше встановлює межі правового регулювання сімейних відносин. СК України виходить з того, що правовому впливу підлягають далеко не усі, а лише окремі види сімейних відносин, що є цілком правильним. Свого часу К. Кавелін відзначав: те, що становить психологічну, внутрішню, душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням. Перекликається з цим і думка І.О. Покровського, що сфера шлюбних відносин — це та сфера, де мова йде про найбільш інтимні, внутрішні сторони людської особистості. У зв'язку з цим вільна особа покладе усі зусилля для того, щоб набути собі свободу духу і не складе зброї, доки не відвоює її у держави. Не лише більшість особистих відносин подружжя не підпадає під правовий вплив. Особисті відносини батьків та дітей, інших членів сім'ї та родичів також не можуть встановлюватися нормами закону і визначатися ними.

На жаль, закріплений в ч. 3 коментованої статті принцип, що встановлює межі регулювання сімейних відносин, далеко не завжди в подальшому втілюється в конкретних нормах СК України. По-перше, Кодекс явно переобтяжений суто моральними нормами, які не мають юридичного навантаження і не підкріплені відповідними засобами: правового впливу, що надає їм вигляду законодавчих побажань членам сім'ї (ст. ст. 51, 52, 54, 55 СК України). По-друге, в деяких випадках СК України містить норми, які регулюють відносини у тій частині, у якій це не можна визнати допустимим (ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України).

6. В ч. 4 коментованої статті закріплено принцип регулювання сімейних відносин з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя. За своїм змістом він співвідноситься з принципом недопустимості державного або будь-якого іншого втручання у сімейне життя, що закріплений в ст. 32 Конституції України, ст. 301 ЦК України.

Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. В СРСР протягом десятиліть держава не визнавала сім'ю сферою приватного існування людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою також і правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідовно проводяться декілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та свобод І віддзеркалюють ті поступові зміни, що здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

7. Закріплений в коментованій статті принцип певною мірою співвідноситься з розглянутим вище принципом регулювання сімейних відносин лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим (ч. 3 ст. 7 СК України). Однак між ними все ж існує різниця. В даному випадку увага акцентується на правах особи в сфері сімейних відносин — праві на особисту свободу, таємницю особистого життя тощо. У той час як в ч. 3 ст. 7 СК України визначаються саме межі правового регулювання сімейних відносин.

Незважаючи на це, певне змістовне перехрещення двох принципів відчувається. У зв'язку цим теза про те, що окремі норми СК України в деяких випадках регулюють відносини у тій частині, у якій це не можна визнати допустимим (ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України), в першу чергу пов'язана з тим, що ці норми не враховують права особи на таємницю особистого життя, свободу та недопустимість свавільного втручання у її сімейне життя. Іншими словами, закріплені в ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України норми, по-перше, регулюють подружні відносини в тій частині, у якій це не можна визнати допустимим, та, по-друге, порушують права особи на таємницю особистого життя.

8. Закріплений в ч. 5 коментованої статті принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положенні ст. 21 Конституції України, відповідно до якого учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Цей принцип є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства, яке завжди виходило з юридичної рівності учасників сімейних відносин (ст. 4 КпШС України 1969 р.).

Сьогодні цей принцип вбачається природним і таким, що не викликає жодних сумнівів. Однак треба пам'ятати, що принцип рівності учасників сімейних відносин є результатом тривалих пошуків справедливої побудови відносин в сім'ї. Не буде перебільшенням сказати, що він став результатом багатовікового розвитку людства, яке дійсно вистраждало право людини вільно створювати сімейні відносини незалежно від раси, кольору шкіри, етнічного та соціального походження. Поступово людство відкидало заборони щодо будь-яких «нерівних» шлюбів, засади підкори дружини перед чоловіком, дитини перед батьками. В сучасному розумінні члени сім'ї — це рівні та вільні особи, які мають право будувати свої сімейні відносини на власний розсуд.

Спостерігаються істотні відмінності в темпах, ефективності та послідовності втілення цього принципу в світі. Незважаючи на це, минуле сторіччя відзначене прогресивними змінами в сім'ї практично в усіх країнах. Свідченням цього служать прийняті або ратифіковані всіма розвинутими країнами міжнародні документи, що закріплюють правовий статус і основні права жінок і дітей у сім'ї. Так, наприклад, у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. Загальній декларації прав людини закріплено положення про рівність прав і свобод усіх осіб, незалежно від їх статі (ст. 6). Існує чимало міжнародних документів, що безпосередньо закріплюють права і свободи жінки та дітей у різних сферах життя, в тому числі і в сім'ї, та передбачають гарантії їх здійснення. Досить назвати Конвенцію про права дитини; Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 07.11.1967 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966 р.; Декларацію про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 03.12.1986 р. та інші.

9. Відомо, що протягом багатьох століть правовий статус дитини в першу чергу визначався наявністю або відсутністю шлюбу її батьків. Так звані «позашлюбні» діти розглядалися як особи «другого ґатунку». Треба відзначити, що на законодавчому рівні цьому ганебному розподілу дітей було покладено край першими післяреволюційними законодавчими актами — Декретом ЦВК та СНК РРФСР від 18,12.1917 р. (ст. 10) та Кодексом законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право, прийнятим ВЦИК РРФСР 16.09.1918 р. (ст. 133). В них було вказано, що основою сім'ї визнається дійсне походження дитини. Ніякого розходження між шлюбним та позашлюбним спорідненням не встановлюється. Діти, батьки яких не одружені між собою, в усьому прирівнюються в правах з дітьми, що народилися від осіб, які одружені. Аналогічне правило було закріплене в ст. 93 Кодексу законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку 1919 р., який не набрав чинності внаслідок воєнних дій на території України, та ст. 1 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УСРС 1926 р. Таким чином найбільш одіозна підстава нерівності дітей була зруйнована. Принцип рівності дітей незалежно від наявності шлюбу між батьками було закріплено в ст. 57 КпШС України 1969 р. Знайшов він своє підтвердження і в чинному СК України 2002 р. (ст. 142).

Засади рівності встановлюються не лише стосовно дітей, народжених у шлюбі або поза ним. У ст. 3 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. сказано: усі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їхніх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені нормативно-правовими актами.

Діти визнаються рівними по відношенню до усіх інших учасників сімейних відносин. Зрозуміло, що у психічному, соціальному, економічному сенсі батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, опікуни та підопічні особи не є рівними. В життєвому розумінні важко порівняти маленьку дитину та її батьків, які є дієздатними та дорослими особами. Разом з тим в юридичному сенсі ці особи визнаються рівними, оскільки в їх відносинах відсутні засади влади і підкори. Батьки не лише не мають влади над дітьми, а й розглядаються як зобов'язані особи, на яких покладаються обов'язки щодо виховання, утримання дитини та всебічного захисту її інтересів.

10. Таким чином основний вектор багатовікової еволюції сімейних відносин спрямований на неухильне розширення демократичних принципів побудови сім'ї. У зв'язку з чим однією з основних засад сучасного сімейного законодавства є принцип повної рівності усіх учасників сімейних відносин. Однак ставити крапку на такій оптимістичній ноті, очевидно, передчасно. Проблема правового становища особи в сім'ї має не одну площину і, на жаль, не обмежується лише формальним проголошенням рівності прав дружини та чоловіка і визнанням необхідності підвищеного захисту інтересів дітей. В економічному плані положення жінки та чоловіка далеко не завжди може визначатися як рівне, оскільки народження і виховання дитини неминуче тягне за собою проблеми з працевлаштуванням, набуттям професії, підвищенням професійного рівня, а, значить, і загальним рівнем їх добробуту. Діти в силу свого віку в цілому є найбільш вразливими особами, які потребують опіки. У зв'язку з цим недостатньо проголосити принцип рівності прав усіх учасників сімейних відносин. Його реальне здійснення можливе лише за наявності надійних соціально-економічних гарантій, забезпечення яких передбачає високий рівень розвитку і стабільності суспільства, а також загальну соціальну спрямованість політики держави.

11. Певною деталізацією попереднього принципу за суб'єктним складом є закріплений в ч. 6 ст. 7 СК України принцип юридичної рівності жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Цей принцип також є традиційним для сімейного права, однак останнім часом він набув дещо нового забарвлення, пов'язаного з реалізацією в сучасному законодавстві принципу тендерної рівності. Як відзначається в літературі, термін «тендер» «має конструкцію, що складається з індивідуальних і суспільних уявлень про місце і роль особи в суспільстві, при цьому кожна особа обов'язково належить до чоловічої або жіночої статі (групи, виду, роду)». Тому сенс тендерного підходу полягає не у формальному поділі людей на дві статі, а у визначенні двох основних моделей людської поведінки, світогляду та світосприйняття.

Право ж намагається визначити ті грані відносин жінки та чоловіка, в яких необхідно закріпити їх рівність та взаємну непідпорядкованість. Треба, однак, відзначити, що рівність прав жінки та чоловіка не означає їх однаковості. В деяких випадках в сімейному праві враховуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік немає деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ст. 84 СК), суттєві особливості має порядок встановлення батьківства та материнства тощо. Разом з тим врахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не надає юридичних переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Таким чином, під рівністю чоловіка та жінки в сімейних відносинах розуміється саме рівність (відсутність влади та підкори), а, не однаковість належних їм прав та обов'язків.

12. В ч. 7 коментованої статті закріплений принцип забезпечення здійснення прав дитини, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

В світі основним принципом ставлення до дитини вважається принцип найвищих інтересів дитини, В Преамбулі Європейської конвенції про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) визначено, що держави, які підписали цю Конвенцію, переконані, що діти повинні мати можливість здійснювати свої права, У зв'язку з цим права та найвищі інтереси дітей мають підтримуватися. Існує ціла низка міжнародних документів, що закріплюють права дитини та особливий захист її прав а інтересів. В першу чергу це Декларація прав дитини (Резолюція 1386 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959 р.) та Конвенція про права дитини (прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 р.). Конвенцію ратифіковано відповідною Постановою ВР № 789-ХІІ від 27.02.91 р. Дата під які перебувають за кордоном, та маючи намір забезпечити засоби для вирішення таких проблем, сторони домовляються про об'єднання своїх зусиль. Метою цієї Конвенції є спрощення стягнення аліментів, на які особа, яка перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє право до іншої особи, яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної Сторони. Приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном є важливим кроком для забезпечення прав дітей на отримання аліментів на їх матеріальну підтримку.

В Україні дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України та міжнародними договорами. У зв'язку з цим міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини і згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною національного сімейного законодавства України (ч. 1 ст. 13 СК України).

13. В сімейному законодавстві закріплений принцип максимального забезпечення прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї. Ці категорії осіб вважаються найбільш незахищеними і такими, що потребують особливої підтримки.