Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

2. До національного законодавства України можуть входити лише ті договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно із ч. ст. 8 Закону «Про міжнародні договори» згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору. Міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина підлягають ратифікації (п. «б» ч. 2 ст. 9 Закону). Таким чином ратифікація — це одна з форм надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору (ч. 1 ст. 9 Закону).

Міжнародні договори в сфері сімейних відносин належать до договорів, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. У зв'язку з цим частиною національного сімейного законодавства України можуть стати лише ті міжнародні договори, що ратифіковані у встановленому законом порядку. Наприклад, Конвенцію про права дитини ратифіковано Постановою ВР України № 789-ХІІ від 27.02.91 р, Європейську конвенцію про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) ратифіковано Законом України № 69-У від 03.08.2006 р., Конвенцію про контакт з дітьми (Страсбург, 15 травня 2003 р. ЕТ8№ 19) ратифіковано Законом України № 166-У від 20.09.2006 р..

Однак Україна ратифікувала не усі міжнародні договори, які закріплюють права, свободи та обов'язки особи в сімейній сфері. Наприклад, це стосується Європейської конвенції про усиновлення дітей (ЕТ8 № 58) Страсбург, 24 квітня 1967 р.). Деякі норми цієї Конвенції не відповідають принциповим положенням внутрішнього законодавства України. Зокрема в Україні заборонена посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення (ст. 216 СК України), у той час як Конвенція допускає можливість існування державних або приватних закладів, куди можуть звернутись за допомогою чи порадою ті, хто бажає усиновити дитину або віддати дитину на усиновлення (ст. 18). Не ратифікована Україною і Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми (Люксембург, 20 травня 1980 р.).

3. В ч. 2 коментованої статті закріплюється пріоритет міжнародних договорів по відношенню до національних законів України. Так, якщо в міжнародному договорі України містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Таким чином, якщо в сімейному законодавстві України містяться норми, що не відповідають нормам міжнародного договору, вони не можуть застосовуватися. Як фізичні, так і юридичні особи мають керуватися в такому випадку нормами відповідного міжнародного договору.

Принцип пріоритету міжнародних договорів в сімейній сфері має важливе значення. Наприклад, свого часу ціла низка норм КпШС України не відповідала вимогам Конвенції про права дитини. Зокрема, в ч. 1 ст. 12 Конвенції було визначено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань, що торкаються дитини. Таким чином Конвенція не встановлювала вікових обмежень щодо можливості дитини сформулювати власні погляди. Натомість в ст. ст. 69, 104, 116 КпШС України закріплювалися правила, що до уваги береться думка дитини лише після досягнення нею 10 років. Хоча Конвенція про права дитини набула чинності для України 27 вересня 1991 р., до набрання чинності новим СК України 1.01.2004 р. суди не брали до уваги думку дитини, яка не досягла 10 років. Якби така ситуація виникла сьогодні, то суди мали б застосовувати норму, що закріплена в міжнародній Конвенції.

Глава 2. ЗДІЙСНЕННЯ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ СІМЕЙНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗАХИСТ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

1. Коментована стаття встановлює загальні правила щодо здійснення учасниками сімейних відносин свої прав. В цілому суб'єктивне сімейне право можна розглядати як гарантовану правом і законом міру можливої або дозволеної поведінки учасника сімейних відносин. У свою чергу здійснення сімейних прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та особистих інтересів на підставі юридичних можливостей, які вона має в сімейній сфері.

Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та користуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосередньо, тобто фактичним способом. В деяких випадках здійснення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Сімейні права можуть виникати на підставі закону або договору. Певною мірою підстава виникнення сімейних прав впливає і на процес їх реалізації. Так, права, що встановлені договором, можуть за загальним правилом також змінюватися та припинятися за волею учасників такого договору. Сімейні права, що встановлені в законі, навпаки, можуть мати незмінний характер. Так, право одного з подружжя на отримання аліментів від другого з подружжя, яке виникло на підставах, визначених в законі (ст. 75 СК України), не може бути скасоване за бажанням сторін. Однак, якщо подружжя встановлює право на утримання на інших підставах, ніж ті, що передбачені в законі, то таке право може бути припинено за бажанням сторін. Наприклад, сторони передбачили в договорі, що чоловік буде надавати дружині утримання незалежно від її непрацездатності. Така можливість, як відомо, в законі не передбачена, проте вона може бути встановлена сторонами в договорі, оскільки це положення договору розширює майнові права дружини порівняно з тими, що встановлені законом. У зв'язку з тим, що сторони за власною волею уклали договір на вказаних умовах, вони за домовленістю можуть і припинити його дію. Проте це не впливає на право дружини щодо одержання аліментів в розмірі та на підставах, передбачених в законі.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин.

2. Особливістю сімейних правовідносин є те, що їх учасники в повному розумінні цього слова є незамінними один для одного. В першу чергу це стосується кровних родичів. Як би не складалися відносини в реальному житті, учасники сімейних відносин на все життя зберігають за собою по відношенню один до одного статус батька, матері, брата, сестри, дитини, онука, племінниці тощо. Виключення з цього правила складають лише випадки позбавлення батьків батьківських прав (ст. 166 СК України) та усиновлення дитини, внаслідок чого з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК України). Однак навіть за таких обставин усиновлювач не замінює батьків, не здійснює їх права на виховання дитини. Він набуває власних прав та обов'язків щодо дитини. Наявність шлюбу також передбачає суто особистий зв'язок між особами. Чоловік та дружина хоча і не пов'язані між собою кровним спорідненням, все ж є особами незамінними.

Ця особливість сімейних відносин визначає сутність сімейних прав, які згідно з законом не можуть бути передані іншій особі. У зв'язку з цим в сімейному праві не застосовується конструкція уступлення права, яка має місце в багатьох цивільних правовідносинах. Таким чином кожен учасник сімейних відносин набуває сімейних прав для себе особисто і не може їх передати іншій особі.

3. Учасниками сімейних правовідносин є малолітні, неповнолітні або недієздатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби забезпечення прав та інтересів цих осіб. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

З точки зору віку та стану здоров'я особи — учасника сімейних відносин, можна виокремити два способи здійснення сімейних прав: а) здійснення сімейних прав, що належать малолітнім та недієздатним особам, їх батьками або опікунами; б) здійснення сімейних прав, що належать неповнолітнім особам, та особам з обмеженою дієздатністю, власне цими особами за допомогою батьків або піклувальників.

Якщо дитина не досягла 14 років (малолітня), її сімейні права здійснюють її батьки, усиновлювачі або опікун, які зобов'язані діяти виключно в інтересах дитини. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, право дитини на аліменти може бути здійснене шляхом звернення до суду другого з батьків або опікуна в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Аналогічно вирішується питання щодо здійснення сімейних прав недієздатних осіб. Якщо особа була визнана судом недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), то належні їй сімейні права здійснює її опікун. За таких обставин опікун набуває права звертатися, наприклад, до суду, до відповідних членів сім'ї та родичів недієздатної особи з вимогою про стягнення аліментів на її утримання. Однак певних особистих сімейних прав недієздатні особи не можуть набувати навіть за допомогою опікунів, а якщо вони їх мали — то втрачають їх в силу прямого припису закону. Зокрема недієздатні особи не можуть бути усиновлювачами (п. 1. ч. 1. ст. 212 СК України), опікунами та піклувальниками (ч. 1 ст. 244 СК України), прийомними батьками і п. 1. ч. 3. ст. 256-2 СК України), батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу (ч. 3 ст. 256-6 СК України) тощо.