Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

Стаття 528. Виконання обов’язку боржника іншою особою

1. Виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

2. У разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам.

3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов’язанні і застосовуються положення статей 512 — 519 цього Кодексу.

1. Категорія покладення виконання на іншу особу має неоднаковий зміст у різних зобов’язаннях. Так, зміст зобов’язання купівлі-продажу полягає в обов’язку передати майно (ст. 655 ЦК). Тому особою, яка виконує зобов’язання купівлі-продажу, є та особа, що вручає майно покупцеві або здає його транспортній організації або підприємству зв’язку для відправлення чи пересилання покупцеві. Якщо на виконання договору купівлі-продажу продавець здійснює закупівлю товарів, а потім сам вручає їх покупцеві чи здає підприємству транспорту або зв’язку для відправлення чи пересилання покупцеві, продавець вважається таким, що особисто виконує зобов’язання.

Інший характер має зобов’язання підряду. Підрядник зобов’язується виконати певну роботу за завданням замовника (ст. 837 ЦК), а із ст. 853 ЦК випливає його обов’язок передати (здати) роботу замовникові. Тут до змісту зобов’язання підрядника включається виконання роботи. Тому, хоч підрядник особисто зобов’язаний передати роботу замовникові, доручення виконання роботи субпідрядникам кваліфікується як покладення виконання зобов’язання на іншу особу.

2. Покладення боржником обов’язку виконати зобов’язання на іншу особу є припустимим, якщо інше не передбачено Цивільним кодексом, іншими актами законодавства або договором. Дія ч. 1 ст. 528 ЦК, що надає боржникові право покласти виконання на іншу особу, може виключатись також суттю зобов’язання.

3. Оскільки прийняття виконання є також обов’язком боржника, то правило про можливість (за встановленими винятками) покладення боржником виконання на іншу особу поширюється і на покладення на іншу особу прийняття виконання.

4. Покладення виконання зобов’язання на іншу особу не означає заміни боржника в зобов’язанні. Сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, але ж ця інша особа не несе перед цією стороною будь-яких обов’язків і не має перед нею будь-яких прав.

5. Частина 1 ст. 528 ЦК не виключає застосування ч. 2 ст. 527 ЦК, тому і при виконанні зобов’язання іншою особою сторона, що приймає виконання, має право вимагати пред’явлення доказів того, що зобов’язання дійсно виконується належним боржником (особою, на яку боржник дійсно поклав виконання зобов’язання), і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. Якщо такі докази не будуть надані, сторона, що приймає виконання, вправі відмовитись від прийняття виконання. У цьому разі наслідки, передбачені ст. 613 ЦК (прострочення кредитора), не наступають, бо виконання зобов’язання особою, що не надала зазначених доказів, не може бути кваліфіковане як належне.

6. Покладення виконання зобов’язання на третю особу, в тому числі і покладення обов’язку прийняти виконання, є досить поширеним явищем. У радянський період була поширена практика, коли виробник продукції виробничо-технічного призначення, а ще частіше — виробник товарів народного споживання — укладав договір на поставку майже всієї продукції чи товарів, які він виробив, з одним покупцем — організацією матеріально-технічного постачання чи оптовою торговельною базою, що знаходиться в цьому ж регіоні (місці виробництва продукції або товарів). У свою чергу організація матеріально-технічного постачання або оптова торговельна база місця виробництва продукції або товарів укладали договори з організаціями матеріально-технічного постачання або оптовими торговельними базами місць (регіонів) споживання, які, в свою чергу, укладали договори з виробничими підприємствами або роздрібними торговельними підприємствами. При цьому часто здійснювалась так звана транзитна поставка продукції або товарів від виробника до виробничого підприємства—споживача продукції чи роздрібного торговельного підприємства. У таких випадках виконання зобов’язання з поставки покладалось зрештою на виробника, а прийняття виконання — на виробниче підприємство, що є споживачем продукції, або на роздрібне торговельне підприємство. Грошові зобов’язання одержувачі продукції чи товарів також часто виконували не на адресу сторін договорів, а на адресу відправника продукції або товарів.

Не виключалось, не виключається і сьогодні покладення виконання або обов’язку прийняти виконання на третю особу у інших зобов’язаннях, що кваліфікуються як різновиди купівлі-продажу.

7. Відповідно до практики, що склалася впродовж десятків років, ст. 838 ЦК передбачає можливість покладення підрядником виконання роботи, передбаченої договором підряду, на третіх осіб (якщо інше не передбачено договором). У цьому разі підрядник у відносинах з замовником виступає як генеральний підрядник, а у відносинах з субпідрядником — як замовник. Заборона замовникові та субпідрядникам пред’являти вимоги один одному пов’язані з порушенням договорів, укладених генеральним підрядником з замовником і субпідрядниками (якщо інше не встановлено законом або договором), є проявом загального правила ч. 2 ст. 11 ЦК, відповідно до якого підставою виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути тільки юридичні факти, тобто факти, яким актами законодавства або в порядку, встановленому актами законодавства, надається значення юридичних. Оскільки немає будь-яких юридичних фактів, які б в зв’язку з укладенням договорів генеральним підрядником з замовниками та субпідрядниками породжували правовідносини між замовником та субпідрядниками, ці останні не можуть пред’являти один одному вимоги, що грунтуються на зазначених договорах. При цьому діє також загальне правило ст. 511 ЦК, відповідно до якого зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. Отже, виникнення зобов’язання між генеральним підрядником та замовником не може породжувати обов’язків для субпідрядників, а виникнення зобов’язань між генеральним підрядником та субпідрядником не може породжувати обов’язків для замовника уже в силу загальних правил ст. 11 ЦК, а конкретизація цього правила в абзаці другому ч. 2 ст. 838 ЦК є зайвою, тобто такою, що свідчить про невисокий рівень юридичної техніки, або розрахована на недостатньо кваліфікованого правозастосувача.

8. Покладення виконання зобов’язання на третю особу поширене на транспорті. Юридичною особою, що укладає договори перевезення та вступає з вантажовідправниками в зобов’язання щодо перевезення, є залізниці. Але ж перевезення в межах однієї залізниці здійснюється набагато рідше, ніж перевезення в прямому залізничному сполученні, яке визначається в ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [102] як перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше залізниць України. Допускається часткове покладення виконання зобов’язання з перевезення на підприємства інших видів транспорту. Таке перевезення кваліфікується як перевезення в прямому змішаному сполученні, якщо воно здійснюється за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування. Для прямого змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють операції з вантажними перевезеннями, а також морські і річкові порти, що включені до переліку, затвердженого Міністерством транспорту (ст. 80 СЗУ [288]). Відповідно до міжнародних договорів України і договорів між підприємствами, на які поширюються норми міжнародного приватного права, виконання зобов’язання з перевезення може покладатись на іноземних юридичних (а у відповідних випадках — і фізичних) осіб.

9. Є безумовні підстави кваліфікувати як такі, що підпадають під дію ст. 528 ЦК, відносини, що виникають у зв’язку з безготівковими грошовими розрахунками: платник перекладає обов’язок перерахувати грошову суму на банк, з яким він уклав договір на розрахунково-касове обслуговування. Банк, що обслуговує платника, перераховує відповідну грошову суму до банку, що обслуговує одержувача платежу, на який обов’язок прийняття безготівкових платежів покладено договором, який банк уклав з клієнтом — одержувачем платежу. За відсутності кореспондентських відносин між зазначеними двома банками у виконанні платіжного доручення бере участь Національний банк України або банк, що знаходиться у кореспондентських відносинах з обома зазначеними банками. Деяку невизначеність у відносинах, що при цьому виникають, вносять спеціальні правила Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], особливо положення абзаців третього і четвертого ч. 32.2 ст. 32 цього Закону, якими передбачається відповідальність банку, що обслуговує платника, — безпосередньо перед одержувачем платежу, а банку, що обслуговує одержувача платежу, — перед платником.

10. Низка спеціальних правил встановлює виключення із ч. 1 ст. 528 ЦК, що передбачає загальне правило про можливість покладення боржником виконання зобов’язання на іншу особу. На виконавця науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт покладається обов’язок особистого виконання зобов’язання. Але інше може бути встановлено договором (ст. 893 ЦК). Аналогічні правила встановлено ст. 902 ЦК стосовно договорів про надання послуг (ст. 902 ЦК). Стаття 1005 ЦК покладає обов’язок особистого виконання доручення на повіреного, допускаючи відступлення від цього правила не тільки в силу договору, а і у випадках, коли повірений вимушений до цього обставинами, — з метою охорони інтересів довірителя. Аналогічні правила встановлені ст. 1041 ЦК стосовно зобов’язань з управління майном.

11. Третя особа підкоряється вказівкам боржника виконати зобов’язання в силу тих правовідносин, в яких вона знаходиться з боржником. Це можуть бути цивільно- правові зобов’язання або інші правовідносини. Таким чином, третя особа, на яку покладається виконання зобов’язання, в межах інших правовідносин несе обов’язок виконати зобов’язання, учасником якого вона не є.

12. Частина 3 ст. 528 ЦК формулює правову конструкцію, відповідно до якої іншій особі надається право за своєю ініціативою виконати зобов’язання, в якому вона не бере участі, і стати на місце кредитора у цьому зобов’язанні. Таке право у будь-якої особи виникає за умови, що невиконання боржником зобов’язання створює небезпеку втрати цією особою права на майно боржника. Так, наприклад, особа може отримати право користування майном на підставі договору найму з умовою про припинення договору у разі відчуження речі наймодавцем. Але наймодавець має невиконані зобов’язання перед кредиторами. Майно наймодавця, що передане в межах правовідносин найму, може бути реалізоване в процесі виконавчого провадження. Щоб запобігти цьому, наймач має право виконати зобов’язання наймодавця перед кредиторами і стати в цих зобов’язаннях на місце кредитора. Зауважимо, що відсутність достатньої визначеності у питаннях про зв’язок між зобов’язальними правовідносинами та процесуальними правовідносинами і правовідносинами, що виникають на стадії виконавчого провадження, може створити труднощі в реалізації права осіб, що встановлене ч. 3 ст. 528 ЦК.

Стаття 529. Виконання зобов’язання частинами

1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.