Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

2. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

3. У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

1. Невиконання забезпеченого завдатком зобов’язання стороною, яка дала завдаток (боржником), дає право стороні, що його отримала, залишити його у себе (завдаток переходить у власність кредитора). Така умова настає за наявності вини боржника.

Якщо ж порушення зобов’язання припустилася сторона, що одержала завдаток (кредитор), вона зобов’язана сплатити стороні, що дала завдаток, подвійну суму завдатку, якщо порушення допущене за наявності вини сторони, що одержала завдаток.

2. Крім того, сторона, винна в порушенні зобов’язання, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку. Це правило про співвідношення суми завдатку і збитків є диспозитивним. Сторони правочину щодо завдатку вправі встановити таке співвідношення між сумою завдатку і збитками, що відповідає конструкціям штрафної чи виняткової неустойки.

3. Стаття 571 ЦК прямо не вказує на той момент, в який виникає право сторони на залишення в неї суми завдатку або на пред’явлення вимоги про сплату подвійної суми завдатку, а також на момент виникнення права на стягнення збитків зі сторони, винної в невиконанні зобов’язання. Зі ст. 571 ЦК належить зробити висновок про те, що перший і другий моменти настають у той же час.

Зі ст. 571 ЦК випливає, що встановлені нею наслідки настають при порушенні зобов’язання. Отже, неналежне виконання також є підставою настання наслідків, зазначених у ст. 571 ЦК.

Іншими словами, ці наслідки настають за умови, що зобов’язання з вини сторони не виконане або виконане неналежно.

4. Стаття 571 ЦК вирішує тільки питання про співвідношення завдатку і відшкодування збитків, але не торкається співвідношення заходів, встановлених ст. 571 ЦК, і виконання зобов’язання в натурі. Набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання зобов’язання в натурі не тягне припинення зобов’язання. Виконання рішення суду провадиться в межах відносин, що регулюються Законом «Про виконавче провадження» [129] і є надбудовою над зобов’язанням. Оскільки набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання зобов’язання в натурі не припиняє зобов’язання, воно підлягає виконанню, хоча й у публічно-правових формах. Таким чином, набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі дає кредитору задоволення в рамках виконавчого провадження, що в кінцевому підсумку приводить до виконання зобов’язання. Але таке виконання не виключає порушення, яке є підставою застосування ч. 1 ст. 571 ЦК.

§ 6. ЗАСТАВА

Стаття 572. Поняття застави

1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

1. У цій статті наводиться логічно несуворе визначення застави. В основному воно повторює визначення застави, що міститься в ст. 1 Закону «Про заставу» [64]. Але визначення застави у ст. 572 ЦК удосконалене порівняно з названим Законом. Уточнюється, що заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами цього боржника. Але це удосконалення виявилось вкрай невдалим. Заставодавцем може бути не тільки боржник, а й майновий поручитель. Визначення застави, що наводиться в ст. 572 ЦК, не охоплює собою відносин з участю майнового поручителя. Цей недолік законодавчого визначення застави стосовно рухомого майна усувається визначенням обтяження у ст. З Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та правилами ст. 12 і 14 того ж Закону про пріоритет обтяжень. Стосовно іпотеки визначенням цього цивільно-правового явища в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] зазначений недолік не усувається, а тільки закріплюється. Тому правильне розуміння іпотеки відновлюється тільки спеціальним правилом абзацу п’ятого ст. 3 Закону «Про іпотеку», що встановлює пріоритет прав чи вимог на передане в іпотеку майно.

2. У зв’язку з прийняттям законів «Про іпотеку» і «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» з’явилось більш широке стосовно застави поняття обтяження, що стосується рухомого майна. Стаття 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає його як право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на таке майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних чи юридичних осіб. Обтяження рухомого майна заставою є одним із видів забезпечувального обтяження (ст. 21 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Іпотека визнається способом обтяження нерухомого майна (ст. 4 Закону «Про іпотеку»).

3. Розвиток ринкових механізмів України обумовив прийняття цілої низки законів, що містять положення, які регулюють відносини з приводу застави. У зв’язку з цим, якщо інше не випливає із відповідних законів, треба виходити із таких правил про переважне застосування окремих законів: 1) положення ст. 572 — 593 ЦК підлягають переважному застосуванню перед правилами Закону «Про заставу», оскільки із двох нормативно-правових актів одного рівня (однакової юридичної сили) перевага при правозастосуванні надається акту, що прийнятий пізніше (твердження про те, що Закон «Про заставу» формулює спеціальні положення, які підлягають переважному застосуванню перед положенням Цивільного кодексу, було б некоректним, оскільки і названий Кодекс, і Закон «Про заставу», як правило, формулюють норми однакового рівня узагальнення); 2) Закон «Про іпотеку» [146] як акт спеціальний і прийнятий пізніше, а також з урахуванням п. 2 ст. 50 цього Закону («до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону») застосовується стосовно іпотеки переважно перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [155] в силу п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону («законодавчі та інші нормативно- правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону») підлягає стосовно застави,рухомого майна переважному застосуванню перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 4) положення законів «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199] і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» підлягають переважному застосуванню перед відповідними положеннями Цивільного кодексу та Закону «Про іпотеку» в силу зазначення в цих законах на те, що до приведення раніше прийнятих законів у відповідність з названими двома законами раніше прийняті закони застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим двом законам; 5) сфера, в якій спеціальними правилами названих законів не обмежується чинність Закону «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК, складається тільки із відносин, в межах яких в заставу передається нерухоме майно з умовою про передання предмета застави у володіння і/або користування заставодержателю.

4. Вказівка у визначенні застави на те, що винятки із правила про переважне право заставодержателя можуть встановлюватись законом, не має реального регулятивного значення: спеціальне положення закону завжди має перевагу при правозастосуванні перед загальним. Але ж ця вказівка має інформаційне значення, вона застережує, що такі закони можуть бути. Сьогодні відомі три таких правила: 1) переважно перед забезпеченими заставою вимогами підлягають задоволенню привілейовані морські вимоги (ст. 358 КТМ [34]); 2) відповідно до підпункту «а» п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимоги, забезпечені заставою, належать до першої черги. Але до цієї ж черги належать численні інші вимоги. А в разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги (ч. 3 ст. 31 того ж Закону). Судова практика послідовна у застосуванні підпункту «а» п. 1 ст. 31 названого Закону, хоч сформульоване в ньому правило суперечить Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення яких підлягають переважному застосуванню внаслідок застережень, на які вказувалось у попередньому пункті коментаря; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (ст. 14) щодо рухомого майна визнає всі види обтяжень, як правило, рівними, надаючи кожному із них пріоритет за критерієм моменту реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, якщо інше не встановлено названим Законом. Незважаючи на визначення застави в ст. 572 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» як правової конструкції, що надає заставодержателю певне переважне право, із спеціального правила частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» випливає, що незареєстрована застава рухомого майна не дає заставодержателю права на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, хоч і не виключає дійсності договору застави та прав заставодержателя перед заставодавцем, що виникають на підставі такого договору; 4) незареєстроване право притримання має вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями (частина третя ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), в тому числі і перед незареєстрованою заставою, хоч би вона і виникла раніше притримання.

5. Елементи застави використовуються в зобов’язаннях, які самі по собі заставними не є. На такі відносини норми законодавства про заставу не поширюються. Так, у силу частини першої ст. 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] бібліотекам надане право визначати при наданні користувачам бібліотеки документів розмір коштів, які повинні передаватися бібліотеці як забезпечення виконання зобов’язань щодо повернення одержаних у бібліотеці документів. У цій правовій конструкції використовуються елементи застави, але визнати її заставою і поширити на неї норми законодавства про заставу було б неправильним.

6. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» [259] встановлений механізм заставних закупок зерна у сільськогосподарських виробників у сезон збирання за заставними цінами з гарантуванням їм права наступного, продажу цього зерна за ринковими цінами (у випадку, якщо вони будуть перевищувати заставні) за умови відшкодування Державній акціонерній компанії «Хліб України» вартості зберігання зерна. Елементи застави тут полягають в тому, що сільгоспвиробник передає ДАК «Хліб України» зерно на зберігання (зі знеособленням зерна, що зберігається), а зберігай зобов’язується повернути його на вимогу поклажедавця. У забезпечення виконання цього обов’язку поклажедавцю перераховується заставна вартість зерна.

7. Застава розглядається в правовій теорії переважно як правова конструкція, що існує в речових правовідносинах. Але законодавець таку концепцію не сприйняв, хоч і уникає того, щоб називати правовідносини щодо застави зобов’язальними. У заставних правовідносинах дійсно є елементи речового права, що поєднуються з елементами зобов’язального права. Коли в законодавстві згадується поняття «застава», під ним розуміється звичайно весь комплекс правових відносин з приводу застави, а іноді — лише окремі з них.

8. Правовідносини між заставодавцем і заставодержателем мають зобов’язальний характер. У силу цього, якщо договором застави передбачений обов’язок заставодавця передати предмет застави — індивідуально визначену річ — у володіння (а в передбачених законом випадках — і в користування) заставодержателю, а він цей обов’язок не виконує, заставодержатель вправі пред’явити до заставодавця не віндикаційний позов, а позов про примушення боржника (заставодавця) до виконання зобов’язання в натурі (ст. 620 ЦК). Такий же позов пред’являється у випадках, коли заставодавець передав предмет застави у володіння заставодержателю, але згодом став порушувати право заставодержателя на володіння предметом застави. Позов про звернення стягнення на заставлене майно також випливає із зобов’язання між заставодавцем і заставодержателем, хоч і спрямований на захист речових прав заставодержателя. Однак слід враховувати, що законодавча і правозастосовча практика уникають вживання терміну «заставне зобов’язання». Не вживають цей термін в науковій, популярній і навчальній літературі.