Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

17. Стаття 18 Закону «Про іпотеку» встановлює перелік істотних умов іпотечного договору, до якого включаються, зокрема, дані про його учасників. Відсутність хоч би однієї із умов, що визначаються істотними, є підставою для визнання судом договору недійсним. Прямо зазначається на можливість оформлення іпотечного договору і договору, на підставі якого виникає зобов’язання, що забезпечується іпотекою, одним документом, який за формою та змістом повинен відповідати вимогам до обох договорів.

18. Стаття 3 Закону «Про іпотеку» чітко розмежовує зобов’язальні та речові правовідносини з приводу іпотеки. Взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя (вони складають зміст зобов’язання щодо іпотеки) виникають з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору. Якщо іпотека виникає на підставі закону, ці права та обов’язки виникають в момент настання юридичного факту, з яким закон пов’язує виникнення іпотеки. Якщо іпотека виникає на підставі рішення суду, взаємні права та обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня набрання законної сили рішенням суду.

Речові права щодо іпотеки, зокрема пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно, виникає з моменту державної реєстрації іпотеки.

19. Незважаючи на встановлення ст. 3 Закону «Про іпотеку» спеціальних правил щодо пріоритету іпотеки з моменту її державної реєстрації, частина третя ст. 12 цього Закону визнає недійсними (нікчемними) правочини щодо передання без згоди іпотекодержателя предмета іпотеки в наступну іпотеку. Також нікчемними є правочини про передання іпотекодавцем без згоди іпотекодержателя предмета іпотеки у власність або володіння і користування на підставі договорів про відчуження предмета, про спільну діяльність, договорів лізингу, оренди, договорів про надання предмета іпотеки у користування. Отже, наступна іпотека, хоч би вона була зареєстрована, а попередня іпотека не була зареєстрована, якщо іпотекодержатель не дав на неї згоди, є нікчемною.

20. Закон «Про іпотеку» передбачає введення в цивільний обіг нового виду цінних паперів — заставних. Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформляється, якщо це передбачено іпотечним договором. Заставна може передаватись шляхом вчинення індосаменту. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку затверджене Положення про вимоги до стандартної (типової) форми бланка заставної.

21. При ліквідації юридичної особи — іпотекодавця іпотекодержатель отримує право на звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання. Це відповідає загальному правилу ч. 3 ст. 590 ЦК. Такі ж права іпотекодержатель отримує у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (частина друга ст. 33 Закону «Про іпотеку»). Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед положеннями ч. 2 ст. 12 (введення мораторію на задоволення вимог кредиторів) і ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] (вона відносить вимоги, забезпечені заставою, до першої черги вимог кредиторів), оскільки в зв’язку з введенням в дію Закону «Про іпотеку» законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону (п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону «Про іпотеку».

22. Частина 3 ст. 33 Закону «Про іпотеку» передбачає можливість застосування трьох форм звернення стягнення на предмет іпотеки: 1) шляхом звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки; 2) шляхом звернення до нотаріуса з заявою про видачу виконавчого напису; 3) шляхом укладення іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

23. Із ст. 35 Закону «Про іпотеку» випливає, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, звернення з заявою про видачу виконавчого напису можливі тільки за умови дотримання положень частини першої ст. 35 Закону «Про іпотеку», що передбачають: 1) пред’явлення боржникові (у відповідних випадках — також майновому поручителю) письмової вимоги про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов’язання, в якому встановлюється не менш як тридцятиденний строк для усунення порушення та міститься попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги; 2) незадоволення вимоги іпотекодержателя протягом встановленого іпотекодержателем строку, який не може бути меншим тридцяти днів. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки (не настали юридичні факти, що породжують матеріальне право на звернення стягнення на предмет іпотеки), але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання. Викладені правила не можна тлумачити так, що вони обмежують доступ до правосуддя, бо вони не позбавляють права на звернення до суду, а встановлюють юридичні факти, на підставі яких виникає не право на звернення до суду, а цивільне (матеріальне) право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такими юридичними фактами є пред’явлення письмової вимоги, сплив встановленого строку та неусунення боржником порушення забезпеченого іпотекою зобов’язання.

24. Сторони іпотечного договору можуть домовитись про звернення стягнення на предмет іпотеки, уклавши договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Такий договір може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Договором про задоволення вимог заставодержателя можуть встановлюватись два способи задоволення:

1) передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою. Такий договір визнається правовою підставою реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (ст. 37 Закону «Про іпотеку» [197]);

2) надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки (ст. 38 Закону «Про іпотеку»).

25. Якщо на предмет іпотеки звертається стягнення за рішенням суду чи за виконавчим написом нотаріуса, реалізація цього предмета здійснюється шляхом продажу на прилюдних торгах відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129] з урахуванням особливостей, встановлених Законом «Про іпотеку». Зокрема, іпотекодавцеві надається право вибору спеціалізованої організації, що буде здійснювати продаж предмета іпотеки (частина друга ст. 41 Закону «Про іпотеку»). Для оскарження результатів прилюдних торгів у суді встановлено строк тривалістю три місяці з дня проведення торгів.

26. У разі оголошення торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника мають право відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ст. 49 Закону «Про іпотеку»). Якщо за результатами перших прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався зазначеним правом, проводяться повторні публічні торги. Якщо і після повторних прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався таким правом, іпотека припиняється. Це додаткова підстава припинення іпотеки, що не передбачена ст. 593 ЦК стосовно інших видів застави.

МОРСЬКА ІПОТЕКА

27. Морська іпотека — це окремий вид заставних правовідносин, що регламентуються спеціальними правилами ст. 364 — 378 Кодексу торговельного мореплавства [34]. Тому на відносини з приводу морської іпотеки, урегульовані цим Кодексом, не поширюються положення Цивільного кодексу, законів «Про іпотеку», «Про заставу» [64]. У той же час загальні положення інших законів можуть поширюватися на морську іпотеку, оскільки відповідні питання не урегульовані нормами Кодексу торговельного мореплавства. Викладене не спростовується тим, що ч. 1 ст. 181 ЦК допускає поширення режиму нерухомої речі на морські судна, а ст. 1 Закону «Про іпотеку» поширює правовий режим нерухомого майна у відносинах щодо іпотеки на морські судна.

Укладення договору застави судна (судна, що будується) відповідно до загальних норм Цивільного кодексу і Закону «Про заставу» не виключає поширення на заставні правовідносини норм Кодексу торговельного мореплавства, оскільки у противному разі істотно порушувалися б права третіх осіб на задоволення їх вимог, що мають статус морських, за рахунок заставленого судна. Положення такого договору, що суперечать положенням Кодексу торговельного мореплавства, підлягають визнанню недійсними.

28. Морська іпотека — це застава морського торговельного судна, в тому числі такого, що будується. Морською іпотекою може забезпечуватися будь-яке цивільно-правове зобов’язання. Воно може бути пов’язане з відносинами, що регулюються Кодексом торговельного мореплавства, а може бути і не пов’язаним з цими відносинами. Морська іпотека як вид застави визначається за об’єктом застави. Якщо в заставу передане морське торговельне судно, то незалежно від виду забезпечуваного такою заставою зобов’язання застава повинна кваліфікуватися як морська іпотека. Поняття морського торговельного судна визначається в ст. 15 КТМ. Судна внутрішнього плавання, в тому числі й ті, що мають посвідчення на право виходу в море (ст. ЗО Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР [403]), до категорії морських не відносяться, і на них не поширюються правила Кодексу торговельного мореплавства про морську іпотеку (судна внутрішнього водного плавання можуть бути предметом іпотеки відповідно до Закону «Про іпотеку»). Предметом морської іпотеки може бути тільки судно, зареєстроване в Державному судновому реєстрі України, яке відповідно до ст. 28 КТМ посвідчується свідоцтвом про право плавання під Державним прапором України (судновим патентом) або в Судновій книзі України, що посвідчується судновим квитком.

Зі ст. 364 КТМ слід зробити висновок про те, що відповідно до чинного законодавства України предметом морської іпотеки не можуть бути морські судна, не зареєстровані в Україні належним чином чи зареєстровані за кордоном (що одержали право плавання під прапором іншої держави). Цей висновок підтверджується частиною першою ст. 366 КТМ, відповідно до якої нотаріальне посвідчення морської іпотеки провадиться тільки за місцем реєстрації судна у Державному судновому реєстрі України або в Судновій книзі України.

29. Зі ст. 364 КТМ випливає, що іпотечним заставодавцем може бути судновласник. Судновласником визнається юридична чи фізична особа, що експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах (ст. 20 КТМ). Було б неправильним стверджувати, що в ст. 364 КТМ сформульоване лише загальне правило, що визначає суб’єктів, які можуть бути заставодавцями, а не надає будь-якому судновласнику право укладати договори застави суден, які він експлуатує. Тому власники суден, що передають їх у фрахт, при укладенні договорів фрахтування повинні передбачати в договорах умову про заборону фрахтувальникам передавати в заставу судна, які є об’єктом договору фрахтування. Це цілком можливо, якщо проти цього не буде заперечувати фрахтувальник. Хоча ст. 364 КТМ і не містить застереження про можливість відступлення від неї при укладенні договорів, частина п’ята ст. 14 КТМ надає сторонам договорів право відступати в договорах від правил цього Кодексу, що стосуються відповідного договору, оскільки правилами Кодексу не встановлене інше.