Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

9. Укладення договору застави (або інший юридичний факт, який передбачений ст. 574 ЦК, ст. 16 «Про заставу» [64] і який є підставою застави), тягне виникнення речових правовідносин, в силу яких: 1) заставодержатель як кредитор має (якщо інше не встановлено законом) переважне право перед іншими кредиторами заставодавця (перед усіма третіми особами) на задоволення своїх забезпечених заставою вимог за рахунок заставленого майна; 2) передання заставодавцем права власності на заставлену річ може здійснюватися лише за згодою заставодержателя (ч. 2 ст. 586 ЦК); 3) якщо заставлена річ передана у володіння (а у відповідних випадках — і користування) заставодержателя, останній має право вимагати від будь-якої особи не порушувати це його право; 4) іпотечний заставодержатель має право вимагати від будь-якої особи припинення посягання на предмет застави, що загрожує його втратою або пошкодженням. Таке правило із Закону «Про заставу» вилучене. Але воно випливає із законодавчого визначення застави і іпотеки. Заставодержатель вправі пред’явити позов до будь-якої особи, що здійснює зазначене посягання. Викладеним вичерпуються речові елементи заставних правовідносин.

10. Незважаючи на визнання в теорії застави речовим способом забезпечення виконання зобов’язань, усе-таки ніхто не заперечує можливості застосування до заставних правовідносин норм ст. 509 — 625 ЦК. Зокрема, на сторінках юридичних видань коментувалися розглянуті судами спори з приводу визнання договорів застави неукладеними (див. Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 165 — 170).

11. Виконання зобов’язання, що виникає на підставі договору застави, може забезпечуватися передбаченими законом способами забезпечення виконання зобов’язань, у тому числі неустойкою. Законодавство не перешкоджає забезпеченню заставного зобов’язання порукою або іншою заставою. Зазначення в ч. 1 ст. 548 ЦК на можливість забезпечення виконання основного зобов’язання не виключає забезпечення додаткового зобов’язання з урахуванням правила про диспозитивність норм актів цивільного законодавства. Вищий арбітражний суд свого часу роз’яснив, що в договорі застави може встановлюватися відповідальність заставодавця за збереження предмета застави (п. 6 Інформаційного листа [398}). Крім того, слід враховувати, що поняття основного зобов’язання застосовується до будь-якого зобов’язання, стосовно якого встановлене забезпечення (додаткове зобов’язання).

Частина 1 ст. 576 ЦК, ст. 49 — 52 Закону «Про заставу» передбачають заставу майнових прав. Було б нелогічним вести мову про речовий характер застави майнових прав. Але слід мати на увазі, що стосовно поняття речового права є більш широке (родове) поняття абсолютного права. Застава майнових прав якраз і має абсолютний характер.

12. Про відмінність зобов’язальних правовідносин між заставодержателем і заставодавцем, що виникають на підставі договору застави, і речових правовідносин, що виникають між заставодержателем та всіма третіми особами на підставі реєстрації застави (інших обтяжень), особливо наочно свідчать положення законів, що були прийняті останнього часу. Відповідно до частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] взаємні права та обов’язки між заставодержателем (обтяжувачем) рухомого майна та заставодавцем (боржником) виникають на підставі відповідного правочину (договору застави) з моменту набрання чинності цим правочином. Права у відносинах з третіми особами заставодержатель (обтяжувач) набуває з моменту реєстрації застави (обтяження) рухомого майна. Такі ж правила встановлюються ч. 2 та 6 ст. З Закону «Про іпотеку» [197]. Отже, зобов’язання між заставодавцем і заставодержателем виникає на підставі договору, а речові права заставодержателя виникають на підставі реєстрації застави.

13. Заставою може бути забезпечена цивільно-правова вимога будь-якого змісту. У практиці заставою найчастіше забезпечуються зобов’язання позичальників за кредитними договорами з банками. Однак немає перешкод для укладення договору застави з метою забезпечення виконання будь-якого іншого зобов’язання (грошового або зобов’язання щодо передання майна, виконання роботи, надання послуг). У ст. 3 Закону «Про заставу» прямо зазначається на можливість забезпечення заставою зобов’язань купівлі-продажу, оренди, перевезення тощо.

14. Заставою може бути забезпечене як основне, так і додаткове зобов’язання. Зокрема, заставою може бути забезпечена порука. У такому разі порука припиняється припиненням забезпечуваного нею зобов’язання, а також закінченням строків, встановлених ч. 4 ст. 559 ЦК. Припинення поруки, забезпеченої заставою, припиняє і заставу, хоча б забезпечене порукою зобов’язання і не припинилося. На це слід звернути увагу, оскільки в практиці мають місце випадки невиправданого укладення і договору поруки (на забезпечення основного зобов’язання), і договору застави (на забезпечення зобов’язання щодо поруки), якщо заставодавцем є майновий поручитель. Такі випадки не слід змішувати із ситуаціями, коли основне зобов’язання забезпечується безпосередньо і порукою і заставою.

15. Оскільки заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, недійсність цієї вимоги тягне недійсність застави. Недійсність вимоги означає, що вона ґрунтується на правочині, що визнається недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, або на правочині, що визнаний недійсним судом. До набрання чинності рішенням суду про визнання заперечуваного правочину недійсним застава, що забезпечує основану на заперечуваному правочині вимогу, зберігає чинність. Якщо заставою забезпечується вимога, що ґрунтується на нікчемному правочині, вона (застава) є нікчемною, такою, що не має юридичної сили. Формулювання ч. 2 ст. 548 ЦК «недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення...» слід тлумачити як пряме встановлення законом недійсності правочину, що вчинений на забезпечення основного зобов’язання.

16. Податкова застава є інститутом публічного права. Пункт 1 частини першої ст. 37 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] прямо визнає податкову заставу як вид публічних обтяжень. Відносини з приводу податкової застави регулюються ст. 8—10 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Пунктом 19.4.4 ч. 19.4 ст. 19 цього Закону внесені доповнення до ст. 13 і 15 Закону «Про заставу» [64], відповідно до яких виключається поширення на відносини з приводу податкової застави названих статей. Таким чином, визнано, що за зазначеними виключеннями і за винятком випадків, коли це суперечить Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та суті податкової застави, на податкову заставу поширюється чинність Закону «Про заставу», що набув у такий спосіб значення комплексного нормативно-правового акта, який включає в себе норми публічного (податкового) і приватного (цивільного) права.

Запровадження податкової застави тягне цивільно-правові наслідки: 1) обмежується право платника податків розпоряджатися майном (активами), що знаходяться в податковій заставі. Відповідні договори платник податків вправі укладати лише за наявності згоди органу державної податкової служби; 2) укладення договорів застави майна (активів), що знаходиться в податковій заставі, не допускається. Платник податків зобов’язаний письмово повідомити наступним кредиторам про те, що його активи знаходяться в податковій заставі. У іншому випадку платник податків зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли на стороні наступних кредиторів у результаті невиконання ним зазначеного обов’язку. Право податкової застави не має пріоритету перед іншими обтяженнями. Відповідно до ст. 39 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] пріоритет податкової застави пов’язується з її реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги

1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

1. У Цивільному кодексі 1963 р. стосовно кожного виду забезпечення виконання зобов’язань формулювалось окреме правило про можливість забезпечення тільки дійсної вимоги. Формулювалось воно і стосовно застави (частина друга ст. 181 ЦК 1963 р.). Положення про можливість забезпечення майбутньої вимоги було відірваним від наведеного правила про можливість забезпечення лише дійсної вимоги. Це обумовило непослідовність судової практики з цього приводу. У' цьому сенсі показовою є позиція арбітражного суду, викладена на сторінках преси. Закрите акціонерне товариство звернулося до науково-виробничого підприємства з позовом про примушення до виконання договору застави — передання заставленого майна заставодержателю. Суд відмовив у позові, посилаючись на те, що заставою забезпечувалася вимога закритого акціонерного товариства про повернення суми позики, але на день прийняття судом рішення в справі вимога про повернення суми позики не мала ознаки дійсності, оскільки сума позики на рахунок заставодавця не перераховувалася (п. 2 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]). Це відповідало загальній позиції Вищого арбітражного суду:

«Якщо таке (забезпечуване заставою. — Авт.) зобов’язання ще не виникло, право застави не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть передання предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківського кредиту право застави виникає після фактичного одержання суми кредиту боржником» (п. 8 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).

2. У новому Цивільному кодексі положення про забезпечення лише дійсної вимоги (ч. 2 ст. 548 ЦК) також відірване від правила про можливість забезпечення заставою майбутньої вимоги (ст. 573 ЦК). Це могло б і надалі ускладнювати тлумачення відповідних положень законів. Запобігти цьому допомагають найновіші закони. Частина третя ст. 3 Закону «Про іпотеку» [197] передбачає можливість забезпечення іпотекою «виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Отже, укладення іпотечного договору до набрання чинності договором, що є підставою забезпечуваного іпотекою зобов’язання, може бути підставою для оспорювання іпотечного договору, але зобов’язання, що виникло на підставі уже чинного договору, може забезпечуватись іпотекою.

Більш ліберальні правила встановлені стосовно забезпечення майбутньої вимоги частиною першою ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тут зазначається можливість забезпечення обтяженням (в тому числі заставою) рухомого майна «виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому», що не виключає укладення договору про встановлення забезпечення, в тому числі шляхом застави рухомого майна, до набрання чинності (до укладення) договором, на підставі якого виникає забезпечуване заставою зобов’язання.

3. Викладене потребує деякого коригування господарської практики, що склалася стосовно застави нерухомого майна. Багато кредиторів вважають за необхідне укладати договори застави до того, як буде укладено договір, що стане підставою зобов’язання, яке забезпечується заставою. Це стосується в першу чергу банків, які укладають в якості кредиторів кредитні договори з позичальниками. Укладення договорів застави до того, як виникне забезпечуване нею зобов’язання, обумовлене, зокрема, небезпечністю використання в таких випадках правової конструкції правочину під відкладальною умовою. Можна було б укладати кредитний договір з умовою про те, що зобов’язання на його підставі виникає з моменту настання відкладальної умови — укладення договору застави (ст. 212 ЦК). Але ж відкладальною умовою може бути лише така умова, стосовно якої невідомо, наступить вона чи ні. Укладення договору застави після укладення кредитного договору залежить від сторін. То можна стверджувати, що їм відомо, наступить ця обставина чи ні, а це буде виключати застосування в такому випадку ст. 212 ЦК. Доцільно було б кредитний договір і договір застави нерухомого майна на забезпечення виконання зобов’язанню позичальником укладати одночасно (це прямо передбачено частиною п’ятою ст. 18 Закону «Про іпотеку»). Інший варіант — передбачити в кредитному договорі умови про обов’язки сторін укласти договір застави нерухомого майна та зазначити, що ці умови є попереднім договором (ст. 635 ЦК). Якщо ці умови відповідають вимогам ст. 635 ЦК, можливе спонукання до укладення договору застави нерухомого майна або пред’явлення вимоги про розірвання кредитного договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК. Ще один варіант передбачається частиною четвертою ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]: оформлення іпотечного договору та договору, що є підставою основного зобов’язання, у вигляді одного документа. Насамкінець найбільш прийнятним було б встановлення в кредитному договорі обов’язку банку передати (перерахувати) суму кредитору, наприклад, не пізніше п’яти днів після укладення договору застави. Тоді зволікання заставодавцем укладення договору застави відповідно затримувало б виникнення на боці кредитора (банку) обов’язку перерахувати суму кредиту.

Нагадаємо, що викладене в цьому пункті коментаря стосується лише застави нерухомого майна, оскільки стосовно рухомого майна ні ст. 573 ЦК, ні ст. 3 Закону «Про заставу» [64] не обмежують можливості укладення договору застави на забезпечення майбутньої вимоги.

4. Щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, у частині другій ст. З Закону «Про заставу» міститься застереження про те, що в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення заставою таких вимог. Зазвичай у договорах застави повинна міститися умова про розмір забезпечуваної заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК). Оскільки визначити розмір майбутньої вимоги може бути неможливо, законодавець спеціально передбачив, що в цьому випадку в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення. Умова про розмір забезпечення майбутньої вимоги є для такого роду договорів застави істотною, як і умова про розмір забезпечуваного зобов’язання для інших договорів застави.

6. Забезпечувана заставою майбутня вимога має бути належно індивідуалізована в договорі застави, але закону не буде суперечити визначення в договорі застави рухомого майна лише видових ознак забезпечуваної заставою майбутньої вимоги (за умови, що буде визначено розмір забезпечення). Допустимо, щоб одним договором застави забезпечувалося кілька майбутніх вимог одного чи кількох видів, зазначених у договорі застави.