Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

3. Зазначення у п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що ст. 1212 — 1215 ЦК застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, не означає, що таку вимогу слід пред’являти з посиланням на ці статті. При витребуванні майна у особи, якій воно було передане на виконання правочину, що є нікчемним або визнаний судом недійсним, слід посилатись на ст. 216 ЦК та інші спеціальні положення законів. Але було б неправильним і твердження про те, що норми інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави взагалі не можуть застосовуватись до правовідносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином. Покладаючи на сторони обов’язок повернути отримане на виконання недійсного правочину, ст. 216 ЦК не встановлює строку виконання цього обов’язку. За таких умов немає підстав вести мову про наслідки порушення строку. Проте оскільки положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином, із ст. 1214 ЦК випливає, що особа, яка набула майно на підставі недійсного правочину, зобов’язана повернути це майно, як тільки вона дізналась чи могла дізнатись про те, що її володіння не має правової підстави. Якщо ж особа цей обов’язок не виконала, із зазначеного моменту обчислюється строк, за який відшкодовуються отримані від майна доходи. Стаття 1212 ЦК, як зазвичай вважається, підлягає застосуванню також до відносин щодо повернення переданого на виконання правочину, який не було вчинено, чи договору, який не було укладено (за термінологією ч. 8 ст. 181 ГК [31] — договору, який не відбувся). Вважається, що на ці відносини прямо поширюється чинність положень глави 83 Цивільного кодексу, що виключає застосування до них за аналогією ст. 216 ЦК. Але в перспективі слід розраховувати на зміну як теоретичного підходу, так і судової практики до правовідносин, про які йдеться. Справа в тому, що визначення невчиненого правочину або неукладеного договору законодавець не дає. Із законодавства (ст. 210, 640 ЦК; ч. 8 ст. 181 ГК) лише випливає, що до настання відповідних юридичних фактів правочин не може визнаватись вчиненим, а договір — укладеним. Питання про співвідношення понять неукладеного договору і недійсного договору чинне цивільне законодавство спеціально не вирішує. Але його певне розуміння із законодавства випливає. І ігнорувати це розуміння не можна. Воно полягає в такому. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [165] відсутність у договорі хоча б однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним. У первинній редакції частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» [156] у разі відсутності в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов такий договір визнавався неукладеним. Але 15 грудня 2005 р. ця частина була викладена в новій редакції: відсутність в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов була визнана підставою для визнання іпотечного договору недійсним за рішенням суду. Звідси слід зробити такі висновки: 1) із абзацу першого ч. 1 ст. 638 ЦК непрямо випливає, що до досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у належній формі договір не може вважатись укладеним. Додатково за наявності відповідних вимог закону договір не може вважатись укладеним до його нотаріального посвідчення або державної реєстрації (ч. З ст. 640 ЦК); 2) непогодження сторонами хоча б однієї із істотних умов є підставою визнання договору недійсним за рішенням суду; 3) неукладений договір є різновидом оспорюваного договору (правочину); 4) у разі, коли договір є неукладеним і з цієї причини суд визнає його недійсним, настають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК. Отже, до таких відносин ст. 1212 ЦК не застосовується.

4. Положення про поширення чинності інституту безпідставного набуття або збереження майна на вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК) не може застосовуватись як таке, що суперечить спеціальним правилам (ст. 388 — 390 ЦК). Стаття 390 ЦК досить детально регулює відносини щодо розрахунків при поверненні майна із чужого незаконного володіння до моменту фактичного повернення майна, у зв’язку з чим відпадає необхідність у застосуванні до цих відносин у будь-якій частині ст. 1214 ЦК.

5. Стаття 1212 ЦК не може бути підставою вимог про відшкодування різниці в цінах між моментом виконання недійсного правочину та моментом припинення виконаного. Тут маються на увазі такі випадки. На початку 2001 р. сторони уклали та виконали договір купівлі-продажу квартири. У 2004 р. цей договір був визнаний судом недійсним, у зв’язку з чим на кожну зі сторін судовим рішенням було обов’язок повернути іншій стороні отримане на виконання цього договору. Продавцеві квартири покупець повернув суму коштів, сплачену за квартиру, а покупець повернув продавцеві квартиру. Але за період 2001 — 2004 рр. ціни на квартири збільшились майже втричі. Покупець вимагав стягнення на його користь різниці в цінах, але суд відмовив у задоволенні цієї вимоги за відсутності правової підстави.

6. Таким, що не може застосовуватись, слід визнати п. 4 ч. 3 ст. 1212 ЦК. Відповідно до цього пункту має здійснюватись відшкодування шкоди, заподіяної за умов, що визначені цим пунктом. Але ж відповідні положення інституту відшкодування шкоди досить детально регулюють відносини щодо підстав та змісту зобов’язань, на які поширюється чинність цього інституту. Якщо є відповідні підстави, виникають зобов’язання щодо відшкодування шкоди, на які поширюється інститут відшкодування шкоди. Якщо таких підстав немає, але є обставини, передбачені ч. 1 ст. 1212 ЦК, застосовуються положення глави 83 Цивільного кодексу. І лише у тих випадках, коли при визначенні розміру відшкодування шкоди на підставі ст. 1192 ЦК не були враховані платежі, що передбачені ст. 1214 ЦК, до відносин щодо відшкодування шкоди може застосуватись ст. 1214 ЦК.

7. Правило п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК є найбільш складним для правозастосування. Необхідність у поверненні виконаного однією із сторін договору виникає у разі дострокового припинення договору (до його повного виконання). Якщо одна сторона своє зобов’язання до цього належно виконала, таке виконання втрачає правову підставу. У випадках коли положеннями законодавства про окремі види зобов’язань передбачено обов’язок повернути отримане на виконання зобов’язання у зв’язку з достроковим припиненням зустрічного зобов’язання, повернення отриманого регулюється нормами інституту, що поширюються на відповідні зобов’язальні правовідносини. Якщо відповідний правовий інститут не містить таких норм, повернення виконаного здійснюється відповідно до норм інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Застосуванню цих норм при зміні або розірванні договору не перешкоджає ч. 4 ст. 553 ЦК. У цій частині визначається, що сторона договору не має права вимагати повернення того, що було виконане сторонами за зобов’язаннями до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Дійсно, право вимагати повернення виконаного надається не стороні договору, а суб’єкту, який уже втратив статус сторони договору. Аналогічно й обов’язок повернення несе не сторона договору, а суб’єкт, який мав такий статус у минулому.

8. Крім викладеного, норми інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави підлягають застосуванню в таких випадках:

1) у разі отримання юридичною особою вантажу, що помилково доставлений на його адресу, маючи на увазі, що ч. 2 ст. 310 ГК покладає на одержувача обов’язок прийняти вантаж, який прибув на його адресу, незалежно від того, був цей вантаж замовлений чи ні;

2) у разі отримання безготівкових коштів на поточний рахунок особи в банку за відсутності правової підстави для перерахування коштів або без зазначення в платіжному дорученні про таку підставу. За наявності такої підстави застосування норм інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави є можливим у таких випадках. Якщо кредитор за наявності за боржником дебіторської заборгованості перед ним отримав на поточний рахунок у банку безготівкові кошти, вони спрямовуються на цілі, що зазначаються у платіжному дорученні платника та повідомляються банком одержувачеві платежу, з урахуванням правил ст. 534 ЦК. У межах цієї статті одержувач платежу може відобразити отриманий платіж у документах бухгалтерського обліку як такий, що погашає дебіторську заборгованість боржника. Але у випадку, коли боржник має заборгованість перед кредитором за декількома зобов’язаннями, і платіж відповідно до розпорядження платника призначений для погашення заборгованості за одним із цих зобов’язань, надлишок отримує режим безпідставно набутого майна.

Він підлягає поверненню платнику. Але одержувач платежу вправі зробити заяву про залік зустрічних однорідних (грошових) вимог;

3) у разі виявлення надлишку товарів при їх прийманні за кількістю виникає зобов’язання щодо повернення як безпідставно отриманого цього надлишку;

4) при виявленні недостачі товарів правовий режим безпідставно отриманого майна має грошова сума, що була сплачена за товар, якого не вистачає;

5) при виконанні зобов’язання на користь первісного кредитора, якщо воно підлягало виконанню на користь нового кредитора (у разі заміни сторони в зобов’язанні);

6) при виконанні зобов’язання поручителем, яке вже було виконане основним боржником, чи навпаки;

7) при неможливості стягнення боргу, підтвердженого векселем, унаслідок порушення строку пред’явлення його до оплати або порядку звернення із заявою про здійснення протесту в неплатежі (крім випадків пропуску позовної давності, встановленої ст. 30 Уніфікованого закону про переказний вексель і простий вексель [3]).

Стаття 1213. Повернення в натурі безпідставно набутого майна

1. Набувач зобов’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

2. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

1. За загальним правилом, набуте або збережене без достатньої правової підстави майно підлягає поверненню в натурі. Лише при неможливості повернення майна в натурі відшкодовується його вартість. Ця вартість визначається за цінами на момент «розгляду судом справи» (таким моментом слід вважати день прийняття судом рішення) про повернення майна.

Стаття 1214. Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання

1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.