Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

4. За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не обмежується. Частина 6 ст. 232 ГК обмежує цей період шістьма місяцями від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Інше може бути встановлено спеціальним законом або договором.

5. Виключення із правила ч. 2 ст. 551 ЦК, що допускає збільшення договором розміру неустойки, встановленої законом, передбачається ч. 1 ст. 231 ГК: стосовно окремих видів господарських зобов’язань законом може бути встановлено розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У силу спеціального правила частини першої ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [102] відповідальність, в тому числі у вигляді неустойки, може встановлюватись Статутом залізниць [288]. Стаття 105 СЗ встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Називати матеріальною відповідальність у вигляді відшкодування збитків, завданих незбереженням вантажу при перевезеннях, та сплати неустойки — це в традиції національного транспортного законодавства. Тому наведене положення ст. 105 СЗ поширюється і на неустойку. Отже, неустойка у сфері чинності Статуту залізниць може встановлюватись цим Статутом і договорами, але не будь-якими, а лише окремими. Такими в ст. 22 та 63 СЗ визнаються договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезенням вантажів, та договори про перевезення вантажів на особливих умовах. Іншими договорами неустойка у сфері дії Статуту залізниць не може ні збільшуватись, ні зменшуватись.

6. Встановлений актами цивільного законодавства розмір неустойки відповідно до абзацу третього ч. 2 ст. 551 ЦК договором може бути зменшений. Це неможливо лише тоді, коли законом встановлене інше. Інше може встановлюватись законом прямо і опосередковано. Прямо абзац четвертий ч. З ст. 216 ГК забороняє господарськими договорами виключати або обмежувати відповідальність виробника (продавця) продукції.

7. Частина 3 ст. 551 ЦК надає суду право зменшити розмір неустойки, яка підлягає стягненню з боржника, якщо він (розмір неустойки) значно перевищує розмір збитків, яких зазнав кредитор внаслідок порушення зобов’язання боржником. Частина 1 ст. 233 ГК приписує враховувати при цьому ступінь виконання зобов’язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні, інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушенням зобов’язання кредитору не завдано збитків взагалі, суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій з урахуванням інтересів боржника. Відповідно до ч. 3 ст. 551 ГК підставою для зменшення розміру неустойки може бути і наявність інших обставин, що мають істотне значення. Так, в період чинності Цивільного кодексу 1963 р. арбітражним судом було враховане звернення боржника, в якому зазначалося на те, що стягнення пені в повному обсязі спричинить фактичне припинення його діяльності (Оглядовий лист Вищого арбітражного суду «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]).

Стаття 552. Правові наслідки сплати (передання) неустойки

1. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі.

2. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

1. Послідовно проводячи принцип реального виконання зобов’язань, законодавець зазначає на недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання (ст. 525 ЦК), визнає, що сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі (ч. 1 ст. 552; ч. 1 ст. 622 ЦК; ст. 234 ГК [42]).

2. Загальне правило ч. 2 ст. 552 ЦК не виключає спеціальних правил щодо співвідношення неустойки та збитків (можливості їх одночасного стягнення), що встановлені ст. 624 ЦК, ст. 232 ГК.

3. Законодавство не містить досить визначених положень, які б встановлювали останній день, за який стягується пеня за прострочення виконання зобов’язання, в тому числі грошового. Розмірковуючи абстрактно, таким можуть бути день пред’явлення позову про примушення до виконання зобов’язання в натурі та стягнення пені, день винесення судового рішення у такій справі, день набрання ним законної сили, день порушення виконавчого провадження, день фактичного задоволення вимоги про виконання зобов’язання в натурі. Проблема визначення цього дня є єдиною для випадків стягнення пені, процентів, у тому числі передбачених ст. 625 ЦК, сум індексації заборгованості по грошовому зобов’язанню та збитків. Вона повинна вирішуватися з урахуванням того, що чинне законодавство України не дає підстави для висновку про те, що зобов’язання (основне і додаткове) припиняються до того, як основне зобов’язання буде виконане в натурі. Отже, пеня може нараховуватися за весь період до дня припинення забезпечуваного нею зобов’язання. Таким днем є день фактичного виконання зазначеного зобов’язання, в тому числі й у випадках його примусового виконання на підставі рішення суду органом Державної виконавчої служби. Включно по цей день нараховується пеня. Це, звичайно, ускладнює відносини сторін. Після винесення рішення суду про примушення до виконання зобов’язання в натурі та стягнення пені можливе пред’явлення позову про стягнення пені за період до дня фактичного виконання забезпеченого пенею зобов’язання, що збільшує тривалість спору. Але підстав для іншого висновку закон не дає.

4. Поширена хибна думка, відповідно до якої позовна давність за вимогами про стягнення пені обчислюється з дня, коли кредитор вперше дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником зобов’язання. Тому іноді вважають, що, наприклад, при закінченні строку оплати поставленого товару 30 червня позовна давність за вимогою про стягнення пені починає свій перебіг з 30 червня і збігає 30 грудня (ст. 253 ЦК). Такий спосіб обчислення пені зустрічається іноді навіть у судових рішеннях. Тим часом, відповідно до ст. 253 ЦК позовна давність за позовом про стягнення пені обчислюється за кожен день, за який нараховується пеня, окремо. Така природа пені: вона нараховується за кожен день. І право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з цього дня, тобто з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Враховуючи це, Вищий арбітражний суд роз’яснював, що позовну давність слід обчислювати щодо кожного дня, за який нарахована пеня, окремо (п. 11 роз’яснення «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів» [388]). Стягнувши пеню за перші шість місяців прострочення виконання грошового чи іншого зобов’язання, кредитор не позбавлений права нарахувати та стягнути пеню за наступні періоди прострочення виконання зобов’язання. У господарських зобов’язаннях це є неможливим, оскільки нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконане (ч. 6 ст. 232 ГК).

§ 3. ПОРУКА

Стаття 553. Договір поруки

1. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

2. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.

3. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

1. У силу поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання зобов’язання цією особою в цілому або в частині. В Уніфікованих правилах про договірні гарантії [378] не проводиться розмежування між порукою та гарантією (ст. 1). У цій частині названі Уніфіковані правила, які одержали статус акта законодавства України відповідно до ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], суперечать Цивільному кодексу, а тому не можуть застосовуватися, у тому числі й у відносинах, що регулюються міжнародним приватним правом, до яких застосовується законодавство України.

2. Оскільки правовідносини щодо поруки між поручителем і кредитором іншої особи є різновидом зобов’язань, на них поширюються всі норми про зобов’язання, за винятком тих, які суперечать спеціальним нормам, викладеним у ст. 546 — 559 ЦК. Порука, передбачена в ст. 546 — 559 ЦК, з одного боку, і правова конструкція, передбачена ч. З ст. 1016 ЦК («комісіонер... поручився за виконання договору...»), — з іншого — це різні правові конструкції. Щоб виключити ототожнення названих двох правових понять, законодавець у ч. З ст. 1016 ЦК пояснює, що тут мова йде про особливу правову конструкцію, яку він позначає в дужках як делькредере. Таким чином, норми ст. 553 — 559 ЦК не можуть поширюватися на відносини, що регулюються ст. 1016 ЦК.

3. Зобов’язання щодо поруки належать до категорії додаткових. Вони покликані забезпечити належне виконання боржником основного зобов’язання. Як така, порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Втрата забезпечуваним порукою зобов’язанням (вимогою) ознаки дійсності або визнання недійсним зобов’язання (вимоги, правочину, на якому ґрунтується зобов’язання), яке забезпечено порукою, означає, що вимога кредитора до поручителя не може бути задоволена. Слід, однак, враховувати, що при пропуску строку позовної давності за основною вимогою, забезпеченою порукою, ця вимога не втрачає ознаки дійсності, а питання про захист права, що випливає із забезпеченого порукою зобов’язання, і про можливість пред’явлення вимоги до поручителя вирішується в залежності від того, чи визнає суд за можливе захист права при пропуску позовної давності за основною вимогою. Якщо суд визнає за можливе захистити право, вимога, що випливає з основного зобов’язання, підлягає задоволенню. Вона може бути пред’явлена до поручителя, якщо не минув встановлений строк (ч. 4 ст. 559 ЦК).