Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

Стаття 548. Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання

1. Виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

2. Недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання.

1. Забезпечення виконання зобов’язання встановлюється законом або договором. Підзаконними актами не можуть встановлюватись заходи, які Цивільним кодексом визнаються як забезпечення виконання зобов’язання. Але законодавець не позбавляється повноваження спеціальним законом допустити встановлення заходів забезпечення виконання зобов’язань підзаконними актами. Зокрема, введення в дію нового Цивільного кодексу не вплинуло на чинність ст. 13 Закону «Про транспорт» [86] і ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [102], якими передбачається встановлення транспортними статутами, які, на відміну від кодексів, завжди є підзаконними актами, відповідальності за зобов’язаннями перевезення (в контексті цих статей категорія відповідальності включає до себе і такий вид забезпечення виконання зобов’язань, як неустойка).

Стаття 29 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачає встановлення Кабінетом Міністрів розміру і порядку сплати неустойки за пропуск встановленого договором строку оплати об’єктів приватизації. Встановлена відповідно до викладених правил неустойка підлягає застосуванню.

2. Однак у тих випадках, коли законодавець прямо не надав органу виконавчої влади повноваження встановлювати неустойку, вона не може встановлюватися підзаконними актами, хоча б загальне повноваження видавати нормативно-правові акти відповідний державний орган і мав. Так, ст. 26 Закону «Про Національний банк України» [132] надає Національному банку повноваження видавати нормативно-правові акти з питань, віднесених до його компетенції. Але відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК забезпечення може встановлюватися законом або договором. Тому встановлення неустойки актами Національного банку мало б законну підставу тільки тоді, коли законом було б прямо передбачене таке право Національного банку. Тим часом п. 3 глави 4 розділу III Положення про механізм рефінансування банків України була встановлена пеня в розмірі 0,5 відсотка простроченої заборгованості за кредитом «овернайт» за кожний день прострочення. З огляду на це також не повинні були прямо застосовуватися, наприклад, п. 4.1.2.-4.1.4 Примірного договору на здійснення реєстратором реєстрації застав нерухомого майна, крім випадків, коли неустойка, передбачена цими пунктами, включена до змісту договору і набула статусу встановленої договором, а не підзаконним нормативним актом.

3. Чинними є низка законів, якими встановлюється неустойка та її розмір. Це:

1) ч. 5 ст. 709 ЦК та абзац третій ч. 9 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215], що встановлюють неустойку в розмірі одного процента вартості товару, яку продавець (виготовлювач) сплачує покупцеві за кожен день прострочення усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування на період усунення недоліків аналогічного товару;

2) ч. 5 ст. 10 Закону «Про захист прав споживачів», що встановлює пеню в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено в годинах) прострочення виконання роботи (надання послуги);

3) ч. 2 ст. 231 ГК [42] (якщо хоча б однією стороною господарського зобов’язання є суб’єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується із Державного бюджету чи за рахунок державного кредиту), яка встановлює, що за порушення умов перелічених зобов’язань щодо якості або комплектності товарів, робіт, послуг стягується штраф в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних чи некомплектних товарів, робіт, послуг, а за порушення строків виконання зобов’язання передбачається стягнення пені в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів, робіт, послуг, щодо яких допущене прострочення виконання, за кожний день прострочення. При простроченні понад тридцяти днів додатково передбачена сплата штрафу в розмірі семи відсотків загальної вартості товарів, робіт, послуг;

4) ст. 1 Закону «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» [131] (диспозитивною нормою цієї статті встановлено пеню в розмірі одного відсотка простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше ста відсотків загальної суми боргу);

5) ч. 6 ст. 231 ГК, яка встановлює розмір штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань у відсотках, що дорівнюють обліковій ставці Національного банку. Разом з тим ч. 2 ст. 343 ГК, ст. 1, 3 Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [107] (цей Закон поширюється на відносини, в яких обома сторонами є юридичні особи або фізичні особи — підприємці) надають сторонам право на свій розсуд встановити в договорі пеню за прострочення виконання грошового зобов’язання, але в межах подвійної облікової ставки Національного банку, що діяла у період, за який стягується пеня;

6) ст. 14 Закону «Про телекомунікації» [206], яка встановлює пеню за прострочення оплати телекомунікаційних послуг в розмірі облікової ставки Національного банку, що діяла у період, за який нараховується пеня.

4. Стаття 548 ЦК не виключає встановлення законом спеціальних правил, згідно з якими відповідним суб’єктам надається право на прийняття актів, якими встановлюється неустойка. Так, ч. 1 ст. 280 ГК надає товарній біржі право встановлювати і стягувати санкції за порушення статуту біржі та біржових правил. Це правило доповнюється частиною другою ст. 6 Закону «Про товарну біржу» [56], відповідно до якої статутом товарної біржі встановлюються майнова відповідальність членів біржі і порядок та умови застосування санкцій.

5. Зазначення в дужках в ч. 1 ст. 548 ЦК на основне зобов’язання слід тлумачити так, що тут передбачається можливість забезпечення лише зобов’язань, які кваліфікуються як основні. Про поділ зобов’язань на основні та додаткові див. п. 1 коментаря до ст. 266 ЦК. Але з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК положення ч. 1 ст. 548 ЦК не можна тлумачити так, що воно забороняє встановлювати договорами або спеціальними законами забезпечення додаткових зобов’язань.

Крім того, стосовно забезпечення виконання зобов’язання поділ основного і додаткових зобов’язань слід робити з урахуванням визначення основного зобов’язання в абзаці четвертому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197], де після наведення неповного переліку основних зобов’язань зазначається те, що основними є і інші зобов’язання, якщо їх виконання забезпечується іпотекою. Тобто стосовно забезпечення виконання основним є будь-яке зобов’язання, виконання якого забезпечується, а додатковим є таке зобов’язання, що встановлюється з метою забезпечення виконання основного зобов’язання.

6. Недійсним є зобов’язання, що ґрунтується на недійсному правочині. Таке зобов’язання забезпеченню не підлягає. Правочин щодо забезпечення зобов’язання, що ґрунтується на нікчемному правочині, слід визнавати нікчемним. Якщо правочин, на якому ґрунтується зобов’язання, визнано недійсним судом, нікчемність правочину щодо забезпечення такого зобов’язання випливає із рішення суду. Частина 2 ст. 548 ЦК передбачає, що Цивільним кодексом можуть встановлюватись правила, відповідно до яких недійсність основного зобов’язання не спричиняє недійсності правочину щодо його забезпечення. Ця можливість реалізована в ст. 562 ЦК стосовно гарантії.

7. Допускається можливість забезпечення зобов’язань, які можуть «виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Більше того, не може виключатись встановлення забезпечення (крім забезпечення у вигляді іпотеки) того зобов’язання, яке ще не виникло, оскільки ще не укладено договір чи не настав інший юридичний факт, що тягне за собою виникнення зобов’язання. Грубою помилкою є твердження, яке зустрічалось в судових рішеннях, про те, що кредитне зобов’язання, що виникло на підставі належне укладеного договору, не має ознаки дійсності до моменту перерахування чи видачі грошової суми, передбаченої кредитним договором, банком (кредитором) позичальникові.

8. Правочин, на підставі якого виникло основне зобов’язання, і правочин щодо встановлення забезпечення цього зобов’язання, можна кваліфікувати і як єдиний правочин, і як два окремих правочини. Недійсність частини такого правочину, що встановлює забезпечення, не може тягти недійсності іншої частини цього єдиного правочину. Це прямо передбачено ч. З ст. 548 ЦК. Доводи сторони договору про те, що вона б не уклала договір без умови про забезпечення, хоч би вони і відповідали обставинам справи, не можуть бути перешкодою для застосування ч. 3 ст. 548 ЦК.