Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

34. Правова система України не знає таких джерел цивільного права, як судовий прецедент. Тому судове рішення, що набрало чинності, не обов'язкове для суду, який згодом розглядає спір (хоч би між тими ж сторонами), який передбачає застосування тих же правових норм. Не обов'язкові для суду і висновки в рішенні суду, яким раніше було вирішено аналогічний спір між тими ж сторонами. Лише встановлені судом факти визнаються преюдиційними і не підлягають доказуванню при подальшому вирішенні спорів між тими ж сторонами (ст. 32 ЦПК [44]; ст. 35 ГПК [31]). Тим часом стала поширеною практика судів, які в обгрунтування судового рішення посилаються на висновки, що містяться в іншому рішенні суду та є актами застосування права (ratio decidendi), а не преюдиційними фактами.

Разом з тим необхідно враховувати наступне. Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції і забезпечує однакове застосування законодавства цими судами (ст. 39 Закону «Про судоустрій України» [186]). Інакше кажучи, вище Верховного Суду немає суду. З метою надання можливості вищим судовим інстанціям впливати на судову практику встановлено такі правила: 1) справа обов'язково переглядається складом судової палати, якщо суд допустив інше застосування закону, ніж касаційна інстанція при розгляді справи аналогічного характеру (п. 3 частини третьої ст. 328 ЦПК); 2) у разі невідповідності постанови Вищого господарського суду рішенням Верховного суду чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права така постанова підлягає перегляду в касаційному порядку (п. 1 ст. 11115 ГПК); 3) Верховний Суд переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду в зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом одного і того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах (п. 3 ст. 11115 ГПК). З огляду на викладене, сторони цивільно-правових спорів можуть посилатися на постанови судів касаційної інстанції, на постанови Верховного Суду України в обгрунтування своїх вимог або заперечень. Такі посилання є припустимими і в мотивувальних частинах рішень судів.

35. Оскільки абсолютна більшість актів законодавства України є комплексними, тобто містять норми різних галузей права, виникає проблема галузевої кваліфікації відповідних положень актів законодавства. Слід мати на увазі, що правотворча і правозастосовча практика схиляється до досить широкого буквального тлумачення положень законодавства. Так, формулювання «суд може» (наприклад, в ч. 3 ст. 16 ЦК) зазвичай тлумачаться як такі, що формулюють норми і цивільного, і цивільно- процесуального права. Для розуміння проблеми, що розглядається, наведемо два положення, які тлумачаться як такі, що формулюють норми матеріального і процесуального права: 1) «при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» [215]); 2) «в разі незгоди споживача послуг зв'язку з визначеними цією статтею розміром відшкодування питання відшкодування завданих йому фактичних збитків, моральної шкоди, втраченої вигоди через неналежне виконання операторами зв'язку своїх зобов'язань, а також інші спори між споживачами послуг та операторами зв'язку, розглядаються судом...» (частина п'ята ст. 18 Закону «Про поштовий зв'язок» [179]). У принципі, автори допускають, що положення, які включають формулювання «суд може» чи «суд має право», припустимо тлумачити як такі, що одночасно формулюють норми і цивільного, і цивільного процесуального права. Зокрема, так належить тлумачити ч. 2 ст. 616 ЦК і ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів». Але ж практика тлумачення наведеного положення Закону «Про поштовий зв'язок» як такого, що формулює норми зазначених двох галузей права, уявляється такою, що відступає від букви закону.

Зустрічаються навіть такі випадки, коли в одному і тому ж положенні закону формулюються норми трьох галузей права. Таке положення міститься в ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» [222] і покладає на водія вантажного автомобільного транспортного засобу обов'язок перевіряти надійність пломбування, закріплення, накриття та ув'язування вантажу для його безпечного перевезення. Тут сформульовано трудо-правовий обов'язок водія (диспозиція норми), цивільно-правовий обов'язок (диспозиція правової норми) юридичної особи чи фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, який є перевізником, і гіпотеза норми адміністративного права, за наявності якої застосовується адміністративно-правова відповідальність водія. Звертаючи увагу на наявність комплексних нормативно-правових актів, комплексних положень актів законодавства, автори разом з тим заперечують проти визнання комплексних правових норм і комплексних правовідносин. Правова норма — це елемент системи права, що ґрунтується на логіці і правовій науці і завжди має ознаку галузевої чистоти. Правильне правозастосування вимагає також чіткої галузевої кваліфікації правовідносин. Навіть коли Національний банк України знаходиться з банком одночасно в цивільно-правових і публічно-правових відносинах, є потреба в чіткому розмежуванні кожного із цих видів відносин, а не кваліфікації їх як комплексних.

36. Що стосується тлумачення норм цивільного права, то тут виникли численні проблеми, пов'язані з тим, що тема тлумачення не була предметом спеціального вивчення в юридичних учбових закладах, на курсах підвищення кваліфікації протягом десятків років. Тому методологія тлумачення не тільки не розвивалась, а втрачено було навіть ті знання, які були накопичені раніше. На цей час найвизначнішою науковою працею з питань тлумачення норм права залишається докторська дисертація Є. В. Васьковського, що вперше була видана в 1903 році. Методологія тлумачення нормативно-правових актів повинна враховувати практику Європейського Суду з прав людини (в тій частині, в якій юрисдикція Європейського Суду поширюється на цивільні відносини). Зокрема, загальне значення має наступне положення із рішення Європейського Суду у справі «Санді Тайме Фроти Сполученого Королівства» 1979 р.: «Право повинне бути в адекватній формі доступним, і громадяни повинні мати можливість, що відповідає обставинам, орієнтуватись в тому, які правові норми застосовуються до даного випадку... Норма не може вважатись «законом», якщо вона не сформульована з достатнім ступенем визначеності, яка надавала б громадянину змогу узгоджувати з нею свою поведінку. Він повинен мати можливість, користуючись при необхідності порадами, передбачати в розумній відповідно до обставин ступені наслідки, які може потягти за собою дана дія. Ці наслідки не обов'язково мають передбачатись з абсолютною визначеністю, досвід показує, що це неможливо. Більше того, хоч визначеність є вельми бажаною, вона може супроводжуватись деякою інертністю, тоді як право повинне бути здатним йти в ногу з обставинами, які змінюються. Відповідно, багато законів неодмінно користуються термінами, які в більшій чи меншій мірі розпливчаті: їх тлумачення і застосування — задача практики».

Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

1. Стаття, що коментується, встановлює загальні правила щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Спеціальними відносно цих загальних правил, а тому такими, що підлягають переважному застосуванню, є правила пп. 4 — 10 Прикінцевих положень Цивільного кодексу.

2. Будь-який акт цивільного законодавства регулює ті відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Нормативні акти цивільного права набирають чинності в строки, встановлені законодавством. Як правило, не допускається введення нормативно-правових актів у дію без або до їх опублікування. Так, якщо закон, як зазначено в ньому, набирає чинності з дня опублікування, а опублікований він в газеті «Урядовий кур'єр» 13 серпня, то з цього дня він є чинним. Якщо правові відносини виникли 13 серпня або пізніше, на них поширюється дія цього закону.

3. Прийняті Верховною Радою закони підписуються Головою Верховної Ради і негайно направляються Президенту, який протягом 15 днів підписує закон і офіційно оприлюднює його. Відповідно до частини другої ст. 57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Але такий закон Верховна Рада не приймала. Не приймався закон і стосовно порядку оприлюднення законів. У цьому зв'язку свого часу визнавався чинним ст. 6.10.3 ч. 6.10 Регламенту Верховної Ради [248], який приписував Президії Верховної Ради публікувати закони державною і російською мовами у «Відомостях Верховної Ради України» протягом ЗО днів, а в газеті «Голос України» — протягом 5 днів. Проте Регламент — все ж не закон, а Президія Верховної Ради — це орган, не передбачений Конституцією. У цих умовах Президент, уповноважений ст. 94 Конституції офіційно оприлюднювати закони, видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і вступу їх в силу» [253], яким визнав офіційними друкованими виданнями стосовно оприлюднення нормативно-правових актів лише «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газети «Урядовий кур'єр», «Голос України» і «Офіційний вісник Президента України».

Закон набирає чинності через десять днів після його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (частина п'ята ст. 94 Конституції [1]).

Днем оприлюднення повинен вважатися день, зазначений у газеті або в іншому періодичному друкованому засобі масової інформації як день їх виходу. Такий день зазначається на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України», а також на перших шпальтах названих газет.

Якщо закон (це стосується й інших нормативно-правових актів) публікується в кількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюдненим з дня виходу першого з них (більш раннього).

4. Датою прийняття закону чи іншого рішення, прийнятого шляхом проведення референдуму, вважається день проведення референдуму. Такі закони і рішення вводяться в дію з дня їх опублікування, якщо у самому законі чи рішенні не визначено інший строк (ст. 44 Закону «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» [51]).

5. Нормативно-правові акти (постанови і розпорядження) Кабінету Міністрів України, за загальним правилом, вводяться в дію з моменту їх прийняття, якщо в них не встановлено пізніший строк введення їх в дію. Щодо нормативно-правових актів Кабінету Міністрів, що визначають права та обов'язки громадян, встановлено, що вони набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях (ст. 5 Указу Президента «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності»).

6. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян чи мають міжвідомчий характер, набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації в Міністерстві юстиції (в управліннях юстиції обласних, Київському і Севастопольському міських), якщо в них не встановлено більш пізній строк, але не раніше дня їх офіційного оприлюднення (частина третя ст. 57 Конституції України; ст. 1 — 3 Указу Президента «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» [250]). Це правило поширюється на акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, управлінь, відділів та інших служб обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та їх управлінь, відділів тощо.

7. Нормативні акти Національного банку (постанови Правління), що регулюють відносини з участю громадян, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції і набирають чинності відповідно до тих же правил, що й акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]). Постанови Правління Національного банку, що регулюють відносини без участі фізичних осіб (стосуються тільки юридичних осіб), набирають чинності в строки, встановлені в таких постановах, але не раніше дня прийняття. Нормативні акти Національного банку України також не можуть мати зворотної сили.

8. Рішення сільських, селищних, міських, районних в містах рад, районних і обласних рад набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк набрання ними чинності (ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]).