Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Слід ураховувати, що в сфері дії Господарського кодексу [42] юридична сила примірних та типових договорів чітко визначена ч. 4 ст. 179 ГК. Примірний договір визначається як такий, що рекомендується органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст. Типовий договір визначається як такий, що затверджується Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

20. Примірний статут житлово-будівельного кооперативу [268], Типовий статут об'єднання співвласників багатоквартирного будинку [353], Типовий статут садівничого товариства [270], Примірне положення про гуртожитки [269] є нормативними актами, що регулюють майнові відносини.

21. Значний нормативний масив, що регулює майнові відносини в Україні, складають акти законодавства Союзу РСР. Вони зберігають юридичну силу на території України відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» [244]. Хоч із заголовку названої постанови можна зробити висновок про збереження юридичної сили в Україні лише окремими актами законодавства Союзу РСР, не слід шукати який-небудь перелік цих актів. У тексті згаданої постанови записано, що до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Текст нормативно- правового акта як такий, що містить спеціальні (конкретні) норми, завжди має перевагу при правозастосуванні перед його назвою як положенням загального характеру. З урахуванням цього на практиці визнається, що в Україні діє не незначна кількість, а дуже багато актів законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони (акти законодавства Союзу РСР) не суперечать Конституції і законам України.

При оцінці юридичної сили актів законодавства Союзу РСР слід виходити із правових реалій, які існували в період прийняття відповідних актів. Це означає, що акти законодавства Союзу РСР не можуть визнаватися такими, що не мають юридичної сили, тільки тому, що повноваження державного органу Союзу РСР на видання такого акта не було належне закріплене, чи з інших подібних причин. У той же час і в цьому випадку слід розрізняти нормативно-правові акти і методичні документи. 21 грудня 1990 р. Державна комісія Ради Міністрів СРСР з економічної реформи схвалила Тимчасову методику визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів [409]. «Схвалення» як спосіб правотворчості бездоганним назвати не можна, але в умовах соціалізму він визнавався. Головне все ж не в цьому, а в назві документа — «Методика». Так чи інакше, але в Україні судова практика не сприйняла цей акт як нормативно-правовий.

22. Окремі організації, які не мають статусу органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, також одержали право затверджувати акти, що містять норми цивільного права. Є два варіанти надання зазначеним організаціям (їх посадовим особам) повноваження затверджувати такі акти: 1) делегування їм функцій, які за своєю сутністю є державними. Делегуванням є, наприклад, наділення начальника морського торговельного порту повноваженнями видавати широке коло постанов, у тому числі і таких, що містять норми цивільного права (ст. 78 КТМ [34]); 2) надання юридичним особам права затверджувати нормативні акти, що регулюють відносини без участі цих осіб, з питань, не пов'язаних з виконанням державних функцій. Так, Українська спілка об'єднань, підприємств і організацій побутового обслуговування населення в силу постанов та індивідуальних доручень Кабінету Міністрів отримала повноваження затверджувати нормативно-правові акти з питань побутового обслуговування населення. Нею затверджений, зокрема, Порядок надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно- побутового призначення і господарського вжитку [336]. Відповідно до ст. 3 Закону «Про товарну біржу» [56] товарна біржа має право затверджувати власні правила біржової торгівлі. Це звичайні норми цивільного права, повноваження на видання яких надано товарній біржі законом. Аналогічне повноваження надано і фондовій біржі (ст. 24 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Слід, однак, враховувати, що надання права на правотворчість у сфері цивільного права індивідуальними дорученнями Кабінету Міністрів без прийняття постанови чи розпорядження Кабінету Міністрів є незаконним.

23. Юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності інколи наділяються законодавцем повноваженням видавати акти, спрямовані на регулювання відносин цих суб'єктів з їх контрагентами за цивільно-правовими договорами. Так, Законом «Про страхування» [180] (ст. 16) передбачена розробка кожним страховиком для кожного виду страхування, яке ним здійснюється, правил страхування, що регулюють відносини між цим страховиком і страхувальниками (застрахованими особами, особами, на користь яких укладається договір страхування). Ці правила регулюють відносини з участю лише одного (цього) страховика. Але вони затверджуються Міністерством фінансів (ст. 17 Закону «Про страхування»). У ч. 3 ст. 1075 ЦК міститься посилання на банківські правила. Такими є правила, що затверджуються банком — стороною цивільно-правових відносин.

Видання юридичними особами як такими актів, що містять норми цивільного права, у випадках, не передбачених законодавчими актами, є неприпустимим.

24. Звернемо також увагу на ту обставину, що будь-який суб'єкт підприємницької діяльності вправі затверджувати ціни і тарифи на свої товари, послуги і роботи, які також регулюють їх відносини із споживачами. Однак для самого такого суб'єкта вони не можуть розглядатися як обов'язкові, якщо тільки при відступленні від затверджених цін і тарифів не порушуються вимоги законодавства (наприклад, про договори приєднання, про захист прав споживачів, недопущення недобросовісної конкуренції, про обмеження монополізму тощо). У той же час ст. 129 КТМ зобов'язує морські транспортні організації загального користування публікувати тарифи та умови перевезень. Такі тарифи і умови, належним чином затверджені і опубліковані зазначеними організаціями, є обов'язковими і для останніх, оскільки вони не вправі надавати переваги одному вантажовідправнику перед іншими за умовами перевезень (п. «б» частини першої ст. 129 КТМ).

Яскраво виражений характер нормативного акта, що містить норми цивільного права, мають статути підприємств та інших юридичних осіб. При цьому, звичайно, зміст статуту як такого, що містить норми цивільного права, не можна поширювати за межі відносин між засновниками, між кожним із засновників і самою юридичною особою. У той же час статут обов'язковий для всіх учасників юридичної особи, в тому числі і тих, які до складу учасників були прийняті не при утворенні юридичної особи, а згодом.

Всі перелічені нормативні акти, хоч і не відносяться до категорії законодавства, але є обов'язковими для відповідних суб'єктів. Вони обов'язкові також і для суду, що розглядає цивільно-правовий спір.

Що стосується установчого договору юридичної особи, то він повинен бути кваліфікований як правочин, обов'язковий лише для осіб, які його підписали, що не виключає наступного приєднання до договору, його підписання особами, які спочатку його не підписували. У зв'язку з цим зауважимо, що статут як нормативний акт не може застосовуватись усупереч актам законодавства. Договір же, в тому числі засновницький, є правочином. Тому, якщо недійсність (нікчемність) договору прямо законом не встановлена, він підлягає застосуванню до набрання законної сили рішенням суду про визнання його недійсним.

25. Конституція України [1] не передбачає повноважень Верховного Суду України і Вищого господарського суду давати керівні роз'яснення з питань застосування законодавства. Проте не можна вважати, що з набуттям чинності Конституцією України автоматично перестали діяти положення законів, що дають судам зазначені повноваження. Відповідно до раніше чинної редакції ст. 40, 45 Закону «Про судоустрій України» [186], керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України визнавались обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, щодо якого дано роз'яснення. Відповідно до ст. 12, 16 і 18 раніше чинного Закону «Про арбітражний суд», пленум і президія Вищого арбітражного суду мали право давати керівні роз'яснення, які є обов'язковими для органів, що вирішують господарські спори, а також підприємств, організацій, державних та інших органів, посадових осіб. Зміни до вказаних законів, що внесені відповідними законами від 21 червня 2001 р., позбавили роз'яснення, що їх приймає Вищий господарський суд, характеру обов'язкових.

У частині другій ст. 3815 Закону «Про судоустрій» (в редакції від 21 червня 2001 р.) прямо вказувалось на те, що вищі спеціалізовані суди дають «рекомендаційні роз'яснення». Ця чіткість дещо зменшена Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 44 якого надає права пленуму вищого спеціалізованого суду давати роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні спорів відповідної судової юрисдикції. Президія вищого спеціалізованого суду отримала право розглядати матеріали узагальнення судової практики та приймати відповідні рекомендації (ч. 2 ст. 43 Закону «Про судоустрій України»). Ці роз'яснення та рекомендації виражають позицію відповідного вищого спеціалізованого суду, який не може допустити різного застосування одного і того ж нормативно- правового акта в аналогічних справах. Як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами. У такий спосіб (непрямо) роз'яснення та рекомендації вищих спеціалізованих судів набувають обов'язкового характеру. Але Верховний Суд не зобов'язаний слідувати роз'ясненням та рекомендаціям вищих спеціалізованих судів. Верховний Суд як при наданні роз'яснення чи рекомендації, так і при вирішенні справ, має право в інший спосіб тлумачити відповідну правову норму. Пленум Верховного Суду України має повноваження давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства і у разі необхідності — визнавати нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України»). Президія Верховного Суду України має повноваження розглядати матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики і приймати відповідні рекомендації (ч. 3 ст. 54 Закону «Про судоустрій України»). Що стосується формулювання питання про можливість визнання роз'яснень вищих судових інстанцій нормативно-правовими актами, то воно взагалі має бути визнано некоректним. Роз'яснення вищих судових інстанцій не можна віднести до нормативно- правових актів. Але ці роз'яснення та рекомендації, хоч і не визнаються законом обов'язковими для судів, але відображають судову практику, що отримала певне правозастосовче значення в умовах, коли не визнається обов'язковість судового прецедента. Отже, вищі судові інстанції отримали право давати нормативне тлумачення актів цивільного законодавства.

27. Право давати обов'язкове тлумачення Конституції і законів України має Конституційний Суд (п. 4 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [104]). Рішення Конституційного Суду в цих питаннях є остаточними і обов'язковими для виконання.

28. Інші органи не мають права давати обов'язкове нормативне тлумачення нормативних актів і правових норм, що містяться в них. Конституція України не дає відповідним державним органам (починаючи від Верховної Ради) навіть права автентичного тлумачення прийнятих ними актів. Тому не базується на Конституції і законах практика, коли/ відповідними нормативно-правовими актами окремим органам виконавчої влади надається право давати роз'яснення щодо застосування того чи іншого закону, Указу Президента, постанови Кабінету Міністрів. Роз'яснення, якщо вони не даються у формі відповідних актів Конституційного Суду, не мають нормативного правового значення. Як такі, що виходять від державного органу, вони мають лише авторитет цього органу,/обумовлений професійним рівнем його посадових осіб, але не є юридично обов'язковими. Верховна Рада, Кабінет Міністрів (якщо це не буде суперечити закону) мають право доручити відповідним органам виконавчої влади затвердити положення, інструкцію чи інший документ, що визначає окремі питання застосування прийнятих ними закону чи постанови. Вони можуть мати юридичну силу тільки за умов, що, по-перше, такі акти затверджуються відповідним актом (указом, постановою, наказом тощо), по-друге, в передбачених випадках такі акти повинні бути зареєстровані в Міністерстві юстиції, по-третє, вони не можуть мати зворотної сили. Зауважимо, що правотворча практика рясніє випадками автентичного роз'яснення нормативно-правових актів. Із вуст досвідчених вчених також можна почути твердження про те, що право автентичного тлумачення нормативно-правових актів — це природне право будь-якого державного органу, що такий акт видав.

29. Численність джерел цивільного права, прийняття їх в різний час, породжують суперечності між ними. Ці суперечності повинні вирішуватися насамперед на підставі принципу субординації нормативних актів, зміст якого викладається в ст. 8 Конституції і ст. 4 ЦК. Найвищу юридичну силу має Конституція. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду з метою захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Якщо цей принцип порушується, є два способи забезпечення верховенства Конституції стосовно всіх актів законодавства, законів — стосовно підзаконних актів тощо. Один із них — визнання неконституційним (незаконним) нормативно-правового акта, що суперечить Конституції чи закону України. Інший — застосування акта вищої юридичної сили без визнання акта меншої юридичної сили, що суперечить акту вищої юридичної сили, неконституційним, незаконним.

30. Стосовно постанов Кабінету Міністрів належить враховувати, що ч. 4 ст. 4 ЦК прямо приписує застосовувати положення Цивільного кодексу та законів, якщо постанова Кабінету Міністрів суперечить цьому Кодексу або законам, тобто за наявності такої суперечності постанова Кабінету Міністрів застосовуватись не може. Слід звернути також увагу на ту обставину, що ст. 4 ЦК, ст. 53 Закону «Про Кабінет Міністрів України» не допускають регулювання цивільних відносин іншими актами Кабінету Міністрів, ніж постановами (відповідно до частини першої ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів вправі видавати не тільки постанови, а і розпорядження).

31. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що суперечать актам вищої сили, не підлягають застосуванню. Це проявляється, зокрема, в тому, що міністерства (інші центральні органи виконавчої влади) в своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, видають накази на підставі і на виконання перелічених актів законодавства (пп. 2, 6 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади [252]).

32. За наявності суперечності між нормативно-правовими актами, які мають однакову юридичну силу, перевагу при правозастосуванні слід віддавати нормам спеціальним перед нормами загальними. Спеціальні норми підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами навіть тоді, коли нормативний акт, що містить спеціальну норму, прийнятий раніше, ніж акт, що містить загальну норму, але прийнятий пізніше. Це — загальне правило конкретизується у виданні, присвяченому методології тлумачення нормативно-правових актів.

33. Правило, відповідно до якого переважному застосуванню підлягає нормативно- правовий акт, прийнятий пізніше, застосовується за наявності суперечності між актами однакової юридичної сили за умови, що конкуруючі норми не співвідносяться між собою як норма загальна і спеціальна.