Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

1. Положення статті, що коментується, поширюються на всіх юридичних осіб приватного права. Що стосується юридичних осіб публічного права, то ця стаття поширюється на них відповідно до ст. 82 ЦК, якщо інше не встановлено законом.

2. Частина перша ст. 96 ЦК формулює загальну матеріально-правову норму про те, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Це положення лише на перший погляд є декларативним, оскільки відповідне правило є само собою зрозумілим. Насправді, правове значення таких загальних положень є суттєвим, особливо коли в іноземному суді (комерційному арбітражному суді) застосовується законодавство України, і судді не мають системних знань про законодавство України.

3. У ч. 2 ст. 96 ЦК формулюється положення, що визначає зміст не цивільних (матеріальних) правовідносин, а правовідносин, які виникають і реалізуються на стадії виконавчого провадження. Щодо якого майна може бути застосовано арешт, на яке майно може бути звернуто стягнення — це питання судового (цивільного, господарського) процесу та виконавчого провадження. Але ж в ньому є і зміст, що має визначатись як цивільно-правовий (матеріально-правовий): юридична особа відповідає «належним їй майном». Матеріальне (цивільне) право визначає, яке майно належить юридичній особі. Майно може «належати» особі (в тому числі юридичній) на праві власності. Такий висновок можна зробити, наприклад, із ст. 322 ЦК і ст. 134 ГК [42]. Стосовно підприємств, які наділяються правом господарського відання або оперативного управління, Господарський кодекс переважно вживає слова «майно закріплюється» (ч. 2 ст. 74; ч. 3 ст. 76; ч. 3 ст. 78 ГК). Але вживаються і слова «майно, належне підприємству» (ч. 1 ст. 74 ГК). Поряд з цим неправильно було б відносити до майна, яке належить юридичній особі, те майно, право на яке особа отримала на підставі договору, що дає право тимчасового користування майном, а також на чуже майно, щодо якого юридична особа має речове право. Законом «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» [182] введено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Мораторій поширюється на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва. «Літак не є засобом виробництва», — помилково стверджував Федеральний суд Канади в рішенні у справі про арешт українського літака. Літак завжди належить до основних засобів виробництва, якщо тільки він використовується в господарської діяльності, а не в сфері соціальної діяльності підприємства, що не має на меті отримання прибутку. Конституційний Суд України визнав згаданий Закон таким, що відповідає Конституції України [243].

4. Враховуючи специфіку майнових правовідносин між юридичною особою та її засновниками, ч. 3 ст. 96 ЦК спеціально підкреслює, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями цієї особи, і навпаки. Проте, із цього правила передбачається можливість встановлення винятків законами і установчими документами.

5. Низка положень законодавства встановлює субсидіарну відповідальність засновників, учасників за зобов'язаннями юридичної особи. Правовий режим субсидіарної відповідальності до останнього часу визначався недостатньо. Певну визначеність у цей механізм внесено ст. 619 ЦК, яка передбачає можливість пред'явлення вимоги до особи, що несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не отримав відповіді на пред'явлену до основного боржника вимогу впродовж розумного строку. Але ж у випадках, коли субсидіарна відповідальність наступає у разі недостатності майна основного боржника, механізм субсидіарної відповідальності є, як правило, іншим. Тут можливі такі варіанти пред'явлення позовів до субсидіарного боржника: 1) кредитор звертається з позовом до основного боржника і особи, яка несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Суд в таких випадках приймає рішення про стягнення суми боргу з основного боржника і субсидіарно — з особи, яка несе субсидіарну відповідальність. На стадії виконавчого провадження, коли виявляється неможливість виконання судового рішення в зв'язку з недостатністю майна основного боржника, має бути виданий другий виконавчий лист з точним зазначенням суми, що підлягає стягненню з особи, яка несе субсидіарну відповідальність; 2) кредитор звертається з позовом тільки до основного боржника. Після виявлення недостатності майна боржника виконавчий документ повертається стягувачеві, який може звернутись з позовом до субсидіарного боржника. Обидва названі варіанти не вповні відповідають ст. 368 ЦПК [44] і ст. 116 ГПК [31]. Але ж Україна відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] взяла на себе зобов'язання забезпечити доступ до правосуддя, що, зокрема, означає зобов'язання забезпечити виконання судових рішень. Тому навіть посилання суду на право діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами (ст. 19 Конституції України [1]), не може бути перешкодою для видачі виконавчих листів чи наказів господарських судів на стягнення боргу із субсидіарно зобов'язаної особи при недостатності майна основного боржника.

Субсидіарна відповідальність є матеріально-правовою (цивільною) відповідальністю. Тому вона не може бути реалізована поза процесуальними формами, передбаченими Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, шляхом звернення стягнення на майно особи, яка несе субсидіарну відповідальність, за відсутності судового рішення стосовно особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

6. Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК [42] казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. Під коштами у цій статті розуміються тільки грошові кошти, оскільки в абзаці третьому частини п'ятої цієї статті зазначається на «кошти та інше майно, одержані від реалізації...». У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Частина 9 ст. 77 ГК є підставою для поширення цих правил на комунальні некомерційні підприємства. Формулювання «держава в особі органу...» означає, що стороною відповідних правовідносин є держава, а відповідний державний орган лише представляє державу.

7. Будь-якої можливості застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до інших юридичних осіб публічного права немає. Аналогія закону не може бути використана, оскільки відповідні відносини врегульовані ст. 176 ЦК. Відсутні й інші логічні засоби, які б давали змогу застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до юридичних осіб публічного права. Тому ст. 96 ЦК повного мірою застосовується до юридичних осіб публічного права, в тому числі тих, що фінансуються із бюджетів. Контрагенти юридичних осіб повинні бути вкрай обережними при укладенні договорів з такими юридичними особами. Що стосується недоговірної відповідальності, то згідно із спеціальними правилами ст. 1173 — 1176 ЦК за майнову і моральну шкоду, заподіяну державними органами, в тому числі юридичними особами, їх працівниками, відповідальність покладається на державу, Автономну Республіку Крим та органи місцевого самоврядування.

8. Відповідальність за зобов'язаннями повного товариства несуть учасники таких товариств. їх відповідальність є субсидіарною (учасники повних товариств несуть відповідальність усім своїм майном у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів в повному обсязі (ст. 119, 124 ГК; ч. 5 ст. 80 ЦК). Новий Цивільний кодекс і Господарський кодекс розширюють відповідальність учасників повних товариств у порівнянні із ст. 74 Закону «Про господарські товариства» [53], яка допускала субсидіарну відповідальність учасників повних товариств тільки у випадках, коли недостатність майна виявилась при ліквідації повного товариства. Як і раніше, субсидіарна відповідальність учасників повних товариств є солідарною.

9. Учасники з повного відповідальністю командитних товариств солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями таких товариств (ст. 133 ЦК; ч. 6 ст. 80 ГК). Ця відповідальність між учасниками з повного відповідальністю розподіляється із застосуванням ст. 119, 124 ГК, оскільки ч. 3 ст. 133 ЦК поширює на командитні товариства положення про повні товариства.

10. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства в розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу в статутний капітал товариства (ст. 151 ЦК; ч. 4 ст. 80 ГК).У випадку банкрутства одного із учасників товариства з додатковою відповідальністю встановлено, що його доля відповідальності розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам в статутному капіталі.

11. Учасники довірчих товариств несуть субсидіарну відповідальність за їх зобов'язаннями в п'ятикратному розмірі до внеску кожного до статутного фонду у разі недостатності загальної суми внесків учасників до статутного фонду для погашення боргів товариства (частина четверта ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [232]).

12. Члени виробничих кооперативів несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, що встановлені статутом кооперативу і законом (ст. 163 ЦК). Частина друга ст. 27 Закону України «Про кооперацію» [202] також передбачає можливість встановлення статутом кооперативу або законом відповідальності членів кооперативу за зобов'язаннями кооперативу. Загальне ж правило, що сформульоване в цій статті («члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю»), слід тлумачити так, що член кооперативу своїм майном за зобов'язаннями кооперативу не відповідає. Цитоване формулювання витлумачено в такий спосіб з огляду на те, як тлумачились подібні формулювання раніше: «Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій»; «учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів» (частина друга ст. 24; частина друга ст. 50 Закону «Про господарські товариства»). У ч. 1 ст. 108 ГК наводиться інше формулювання: «Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску». Отже, член кооперативу несе ризик втрати свого внеску в майно кооперативу у разі його банкрутства і, крім того, відповідає власним майном у зазначеному вище мінімальному розмірі, якщо законом або статутом не встановлено більш високий розмір відповідальності.

13. Власник (орган, уповноважений управляти майном юридичної особи, що ліквідується) несе обов'язок щодо виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника такої юридичної особи в разі неможливості поновлення працівника (ст. 2401 КЗпП [28]). Специфіка змісту поняття власника або уповноваженого ним органу в Кодексі законів про працю виключає застосування цього законодавчого положення до особи (осіб), що є засновниками (учасниками) юридичної особи.

14. Частина 7 ст. 126 ГК [42] встановлює субсидіарну відповідальність контролюючого підприємства перед дочірнім підприємством, якщо останнє з вини першого опиняється в стані неплатоспроможності і буде визнане банкрутом.

15. Учасники товариств з обмеженою відповідальністю несуть солідарну (але не субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах вартості несплаченої частини вкладу до статутного капіталу. Це передбачено ст. 140 ЦК. Стосовно акціонерів встановлено дещо інше правило: вони відповідно до ст. 152 ЦК і ч. 2 ст. З Закону «Про акціонерні товариства» [228] відповідають за зобов'язаннями акціонерного товариства в межах несплаченої частини вартості належних їм акцій лише у випадках, встановлених статутом. Вид відповідальності закон не встановлює. Тому вона відповідно до статуту може бути солідарною або субсидіарною. Якщо вона є субсидіарною, то застосовується вона при недостатності майна акціонерного товариства в будь-який час, а не тільки при ліквідації акціонерного товариства.